Пане Назарію, як би Ви оцінили жанрову нішу «літературний трилер» в сучасній українській літературі?
Такої літератури бракує. Дуже. Особисто мене зачіпали історії Кононовича, Кокотюхи, відкрив для себе Анатолія Шкаріна, Олександра Шелепала. Книга – це маленьке життя. Людям подобається переживати чужі емоції, враження, страхи і можливо навіть стреси, при цьому, залишаючись в безпеці. Читав десь дослідження, що люди, які більше люблять дивитися фільми з небезпеками, навіть жахи, стійкіші до пандемії і стресів у суспільстві. Візьмемо фільми: у рейтингу найпопулярніших багато саме трилерів. Це і «Основний інстинкт», і «Спліт», і «Мовчання ягнят», і «Бійцівський клуб» і «Леон». І я б хотів, щоб мою книгу екранізували і зробили непоганий трилер. Тим більше, що я планував і планую трилогію. Тож попереду ще дві частини «Потривоженого зла».
Розкажіть, будь ласка, як зародився задум написати роман—трилер «Потривожене зло«?
Я хотів порушити тему наслідків війни. Важку тему, але водночас важливу. Колись, у студентські роки, перебуваючи на журналістській практиці в київській газеті «День», я проживав у гуртожитку Києво-Могилянки. Це було ще до 2014 року і Майдану. Не було коронавірусу, я брав інтерв’ю у ще живого сина Януковича, переймав журналістський досвід досвідченіших колег, але найбільше чомусь в душі лишилися спогади про той гуртожиток. Ще тоді я планував книгу, де події мали б відбуватися саме в ньому. Ця локація була принципова. Бо тут можна було змалювати «побутові жахи», і вмонтувати соціальну несправедливість. Гуртожиток – це модель соціального устрою в мініатюрі. Але що для мене київські гуртожитки? Я б так про життя в них не написав. Було мало досвіду. Згодом переніс події в черкаські гуртожитки. Самі Черкаси стали моделлю України. Конотації чи забарвлення додавав сторонній елемент – переселенець. Загалом, зараз я не бачу багато літератури, де б порушувалася тема саме переселенців. А це значна частина нашого населення. І я звів донецького переселенця з черкаським гуртожитком. Зрозуміло, що це все були декорації. Суттю всьому є війна. Бо якщо повернутися до київського життя в гуртожитку, то я там ловив вільний час і читав українського письменника Леоніда Кононовича, де герой внутрішньо повертався до своєї війни, яку пережив. Ба, більше. Навіть тодішня практика в газеті «День» під керівництвом редактора відділу міжнародних новин Сергія Солодкого змушувала думати про війну, бо у відділі відслідковувалися у й конфліктні ситуації в світі. У повсякденній журналістській роботі я не зміг дистанціюватися від війни, тому носив її в собі, щоб згодом вилити в книзі «Потривожене зло», щоб змусити людей замислитися про неї і її наслідки в нашому повсякденному житті, намагаючись створити густу і насичену прозу.
Чи рівнялися Ви на найкращі зразки літератури такого жанру, коли писали свій роман?
Цю книгу я виношував довго, а потім герой ніби сам вів мене крізь своє життя. Я щиро не знав, чим закінчиться книга. Не пам’ятаю навіть, як писав деякі розділи вночі, але вони самі лягали на папір. Та добре пам’ятаю, що в той час читав Лі Чайлда, Данила Корецького, Бюссі Мішель, Лінвуд Барклей, звісно ж, Стівена Кінга, а ще нашого Куркова (його «Бікфордів світ», де герой – військовослужбовець). Багато чого мене наштовхувало на нові думки. Врешті вийшов саме такий роман, з поєднанням елементів містики, бойовика, детективу, пригод…
Чи можна сказати, що роман у дечому автобіографічний?
Герой книги – переселенець, нетутешній. Багато подій з роману дійсно взяті з реального життя, пропущено через свідомість, та загалом це не документалістика, бо все ж це, насамперед, художній вимисел. Я журналіст, і можливо деякі події наближені до тих, про які я писав у повсякденній роботі, наприклад, – це розгром активістами наливайки, де продавали алкоголь.
У Вашому романі головний герой Микола намагається передати військовим секретну технологію боротьби з ворожими дронами, і тут все закручується навколо нього: вбивства, розслідування, стрілянина, бійки, кохання…. Чи потребував сюжет особливої підготовки?
Сюжет я складав як кубик Рубіка. Варто було в якийсь момент заплутатися, і все б пішло шкереберть. І справа не в глобальному, а навіть в деталях, здавалося б, на перший погляд, незначних. У якийсь момент я зупинявся, бо дійсно могло бракувати знань у певних галузях. Я дякую тим, хто мене консультував, а це і один дуже хороший тренер з карате, і АТОвець, і колишній міліціонер. Знань бракує завжди, бо знати все неможливо. Наприклад, я б не написав ніколи про війну зсередини, бо я не був на війні, але я живу тут, на мирній території, де живуть поряд як військові, так і переселенці. От через призму мирної людини з неокупованих територій я і подав історію. Бо бачу цей конфлікт так, як бачить більшість громадян, але, звісно, я гіпертрофував чиїсь вади або, навпаки, здобутки і таланти.
Над чим працюєте зараз?
Знову пишу роман. Щоправда, насичена виборча пора і певні питання здоров’я вносять корективи. Література – це те, у що треба вкладатися сповна. На роботі в мене «конвеєр», там треба писати і писати, змальовуючи реальне життя. Це щодня тексти, замітки, новини, інтерв’ю, статті. А література для мене більше – медитація і можливість заглибитися в себе. Тож я лиш збираю по крупинках нові характери, нові образи. Я планую містичний детектив, спробую показати, що в кожному з нас живе як щось добре, світле, так і зле, демонічне. Від нас залежить, що переважить. Не так багато людей, які переймаються, умовно кажучи, неприкладними, непрактичними питаннями… 7. І насамкінець побажання читачам від Назарія Вівчарика. Бажаю більше читати і привчати до читання дітей. І бажаю отримувати від читання задоволення та нові знання.
Спілкувалася Марина Хомка