«Камертон»: поезія перших лауреатів проєкту

0
1014

Вітаємо перших лауреатів «Музично-поетичного салону «Камертон»! За умовами проєкту, обрані членами журі твори прозвучали від час концерту в Будинку письменників НСПУ, який нещодавно відбувся, у виконанні викладачів та студентів Київського національного університету театру, кiно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, студії театру і кіно «Ромео і Джульєтта» (м. Ірпінь).

До вашої уваги – добірка поезій лауреатів конкурсу.

Зауважимо – деякі лауреати «Камертона», чиї вірші увійшли до першого концерту, вже встигли про себе заявити, їх знають у літературних колах, їхні поезії можна знайти в антологіях сучасної української поезії; дехто лише зараз звертає на себе увагу, і завдання організаторів «Музично-поетичного салону» – допомогти їм у цьому.

Імена нових лауреатів, чиї поетичні твори звучатимуть під час чергового концерту,  організатори «Камертона» оприлюднюватимуть напередодні заходу.

Переможці проєкту будуть визначені перед заключним концертом. Це відбудеться не лише на основі рішення членів журі, а й відкритого голосування у «Фейсубці» (про що повідомимо окремо).

Також, зважаючи на потребу у більшій кількості текстів, які б відповідали тому рівню майстерності, який хотіли би бачити організатори «Камертона» і просувати як найкращі зразки творчості молодих авторів під час численних концертів, оголошується   продовження прийому заявок для участі в «Музично-поетичному салоні «Камертон»! Поетичні твори просимо надсилати до 1 квітня 2020 року за попередніми умовами, які оприлюднені на сайті НСПУ (nspu.com.ua).

Також на численні проханнязапрошуємо до участі й авторів віком від 40 років, творчість яких буде залучено до одного з концертів. Нагадуємо, проект «Камертон» започаткований «Кабінетом молодого автора Національної спілки письменників України» спільно з Міжнародним благодійним культурно-науковим родинним фондом імені М.В. Лисенка під патронатом літературного агента із Флориди (США) Єлизавети Соломатіної.

Марина БОРОВСЬКА, м. Полтава

***

цей білий світ цей світ старих дерев
де по зимі дівчата весну кличуть
твоя сестра у річці дні пере
а мати жде воскресла на заріччі

цей білий світ
світ чорної води
світ відьмаків і осені і листя
там мати жде а ти собі іди
цей світ малий і все у ньому близько

там сто криниць під зорями ячать
там сто стежок померло самотою
і уночі найкраща між дівчат
тебе впоїла мертвою водою

цей білий світ із місяцем на дні
цей місяць злий і цей корчмар ледачий
бо ти прийшов бо вже в тобі однім
всі сто криниць на ранок сріблом плачуть

Олег ОСТАШЕК, м. Чернівці

***

Цю хату колись у лісничого викупив прадід.
Ця хата давно вже сама віковічною стала.
Віконця малі замінили великими, справді,
Солому — на бляху,
свічу — на вольфрамовий спалах.

Розхитують сяєво лампочки подих і подив.
Під ковдрою фобій
похмуро дивлюся крізь пальці:
І смуток полями очей полювальником ходить,
І тіні-вовчата вистежують
сонячних зайців.

Порипують двері,
погупує кіт на горищі,
А нижче, під хатою,
кріт розворушує глинку.
Ця дія постійна, пульсуюча спокої нищить.
Вовчата вже ситі
зайчатами
(світелко вимкнув).

Тривога у хату по блату приводить безсоння,
Яке по-дорослому
хоче до крові дуріти.
Тут смерть-бідолаха
могили копає косою,
А мама шепоче:
«Земельку розпушує крітик».

Повіки навіки-віків затуляти не буду!
Лунатиме серце і стуком натукає ноти.
Полохає небо Аллахо-Ісусовий Будда,
А мама шепоче:
«Не бійся, то бігає котик».

Людмила ІВАНЕЦЬ, м. Харків

Зима

Болю не буде. Буде лише зима —
люта, як чорт; білява, мов янголиця.
На перехрестя вийде чиясь кума —
перехрестити Йвана, Марусю, Гриця.
З когось зростуть волошки, полин, ріпак.
Часу не стане: чи побіжить навспак,
чи захолоне, ствердне, мов клята криця.
З когось довіру струсить стара тюрма.
З когось колись постане нова столиця.
Болю не буде. Болю давно нема.
Він — наче штучні квіти на кладовищі.
Стіни незримі, злі — і тому найвищі.

Ірина МОСТЕПАН, м. Ірпінь, Київська обл.

Різдво

Значить так, хлопці, як би там не було,
але завтра прийде Різдво,
завтра впаде сніг
один на всіх,
один за всіх.
Значить так, хлопці, завтра молимося за своїх
і до опівночі обдзвонюємо святих… –
Так переплутував замерзлі слова
апостол на блокпосту з позивним «Хома».

Малий каже: Та яке ще Різдво?!
Нехай у наших мам там рождається Бог
зі світлості, сили і перемог.
Нехай їм світить зоря і пахне хлібом –
житнім розламаним, ніби тілом, –
нашим тілом цілим.
Нехай на них падає з неба сніг,
бо землі теж треба неба і синів.
Лагідних для них лісів, степів і полів.

Ти кажеш, завтра прийде Різдво?
Ну, і як мені Богу молитись знов?
Що мені розказувати йому щоночі,
що треба цілитись чітко в очі?
(Ні, я інколи цілюсь в серце або в плече).
Розказувати, як він прийде,
що вчора застрелив двох…
Знову двох!
Людей двох!
а ти – про Різдво…

Коли я йому розповім про це,
раптом, він прийде ще
із своєю Торою і Кобзарем,
буде просити почитати.
І як мені після цього стріляти?
Мене і так завжди нудить, мені постійно пече.
Мам, як тепер мені, мам, ще і ще?!

І коли прийшло завтра – ми відкидали сніг,
капелани, як ті волхви, щось робили, щоб ми не падали з ніг,
волонтери, як ті пастухи, сунулись із тяжких доріг,
до мене підійшов командир, сказав, що для мене є вісті,
сказав, що мені тепер не буде чути їх сердець,
не буде видно їх очей: мене переводять в танкісти.
Тоді я зрозумів, що й до мене прийшло Різдво.

Сергій ОСОКА, м. Полтава

***

а сніг на образах ти спиш у сіні
маленьке необлітане пташа
ходім в село там пахне вечір синій
солодше за найкращого вірша
село ласкаве там червоні лиця
на кухвайках там сиві рукави
а ми хто ми розкаяні провидці
чи може ми заблукані волхви
ти спи не вгадуй у селі там люди
живуть жують і жебрають життям
та не тремти бо що вже там не буде
я вже тебе нікому не віддам
в селі є відьма праведна родима
ночами сходить у якусь ясу
як я тебе закутаю й нестиму
повз її хату тричі пронесу
прокинешся та й підемо вже з миром
в це незнайоме золоте село
старої хати сволоки чотири
загоять все що душу нам пекло
впокоримось отим червоним лицям
на них який вже біль не замерзав
ти прокидайся можна помолиться

***

О Боже – Ви? Не думав я, не відав,
чого Ви так… Чи думали – я вмер?
Ні, на перерву вибіг, на обідню.
(Мабуть, три дні не їстиму тепер).

Ви кажете, щоб я заходив днями?
Як просто Ви… по давньому сліду…
Та я при Вас і дихати не втямлю!
Та я на Вас очей не підведу!

Ви думали – отак тоді пішов я,
писав щось, наче світлячків ловив.
Ні, я чорнів, здихав над кожним словом,
аж поки в нім не засвітились Ви!

Не вірите? Ви й досі там, як перше,
У Вас там німб довкола голови.
І Вам тепер себе не перевершить.
Ви є у мене. Нащо мені Ви?

Лиш не дивіться, я ж бо не залізний.
Я Вас пізнав. І коло Вас поліг.
А тіло що ж… не знає слова «пізно»…
Йому слова байдужі взагалі.

А я вже вичах. Ви ідіть, я вичах.
Ця іскра вже мене не стрепене. Ідіть.
Чекайте, подивіться в вічі. Ідіть.
Не йдіть. Ви любите мене?

Анна ЩЕРБАК, м. Київ

***

Зорі просипались крізь мої очі.
Всі — як уламки далеких світів.
Кожного вечора й кожної ночі,
Кожного ранку, що річкою сплив
Свічка згасає і на підвіконнях
Краплі вогнів, що уже — небуття.
Ладаном плачуть прадавні ікони
І забувають мерці про життя.

Понад горою туманів отари
Мовчки, як пір’я, водою пливуть.
Тут монохромні, пастельнії фарби,
В кожному подиху чується суть.
Кінь постає там, де згасло сузір’я
І крізь безодню на поклик іде,
Линуть обабіч голоднії звірі,
Кличе ніщо і веде у ніде.

Трави підносяться вгору і знову
Падають, спалені вогнищем, вниз.
Все, що у небі — опиниться долу,
Щоб розчинитись, як в просторах бриз.

Вогнище гасне. Вода розлилася.
Дим розплескався в повітрі лісів.
Землі згорнулися. Дихає щастя.
Бог усміхнувся. І стомлено сів.

Анна БАГРЯНА, Болгарія, м. Софія

Відміряне

Погасло світло в світі. І лишень
одна стара, схилившись над свічками,
до ранку просить в Бога інший день –
легкий, мов сніг, важкий, мов сивий камінь.

Ні, не Сивіла, Господи, впізнай –
вона ж слізьми кропила Твої рани!
Коли Ти йшов, кричала в спину: «Най-
дорожчий мій!»
А Ти… а Ти не глянув.

Тепер дивись, як тане її ґніт,
як гасне світ, як віра йде до краю.
Стара сидить. І хочеться мені
сказати їй: «Ідіть, Він Вас чекає…»

Анна МАЛІГОН, м. Київ

Продавчиня живої риби

Продавчиня живої риби стає міською,
міняє ключі, забуває рипіння гравію.
Вона обростає спокоєм і лускою
і осягає нову географію
світу, що вперто застиг на перетині станцій…
Цю глибину не злякати діодами.
Світ, напевно, так і зостанеться
перенаселеним ідіотами,
з якими не зжитись, не розійтися.
Прийде господар, подобу посмішки зліпить,
стане напроти, Честер губами стисне,
«Бляха, знову в машині залишив Зіппо!»
І їй доведеться вогонь прикривати руками,
І заглядати в очі йому улесливо.
Він назве її дівчинкою з сірниками,
а риба буде хвостами плескати.
Потім дозволять піти раніше
Хоч би на дно – аби не тривожили.
Вона орендує маленьку нішу
і відчиняє не кожному.
А коли засинають вогні й дороги,
і зорі зріють на всі карати,
хтось розгортає долоні її вологі,
обіцяючи не карати.
Каже: солодка моя, ось я, один у всьому
перевертаюся зародком і вібрую,
скільки про мене мовчали соми,
скільки тобі торохтіли руни
про те, що може колись настати,
як риби зійдуть аплодисментами,
бо ніяке підвищення ставки
їх не робить безсмертними.
Тому вертайся, живи граційно, звучи гортанно
понад жлобськими аудитами,
доки ти на плаву, доки сили у тебе стане,
доки товар твій дихає…

Богдана ГАЙВОРОНСЬКА, м. Ірпінь, Київська обл.

***

я привезу весняних веж
в коробці з-під хмільного чаю
ти пишеш: я уже скучаю
а я тобі мовчу
що теж
і знов лечу немов грифон
крізь час і простір ефемерні
і десь на грані стратосфери
як церква дзвонить телефон
і сонце голосом твоїм
зітхає тепло: ти як птиця
тобі на місці не сидиться
а там тебе чекає
дім
і я везу проміння жмут
у торбі круглій як планета
і ти мене питаєш: де ти?
а я тобі мовчу
що тут
і зостаюся
летючи
бо вирушаючи у вирій
від серця неба і квартири
тобі лишаю всі ключі

Марина ПОНОМАРЕНКО, Київська обл., Обухівський р-н, с. Григорівка

***

Скільки пилу напущено, скільки наметано бісеру
Мої співгромадяни виховані телевізорами
Їхнє щастя детально описано соцмережами
Їхні фото залайкані.
Їхні тексти пошерені.
Їхні пересування відстежені

Їхній бог зашифрований у одиничках і ноликах
Всі вони переважно відеоблогери чи алкоголіки
Їм так затишно в темних схованках за екранами
З віртуальними насолодами.
І фантомними ранами

Що лишилось тут справжнього, що не копія з копії?
Всім привіт в цьому чаті для мешканців антиутопії
Тут так зручно, так весело, хіба можна устояти
Мені сняться електровівці.
Мені сняться блакитноокі андроїди

Оксана СУХОВІЙ, Молдова

***

лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками

ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?

що ж тіло те твердезне крем’яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж

тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка

бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї

мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою

Абу КАДУМ, Йорданія, м. Амман

***

– Згадаєш мене, коли небо розріже літак?
– Так.
– А очі у землю потупиш безмежно сумні?
– Ні.
– Трофеєм тобі я за важкість щоденних атак?
– Так.
– Чи то тягарем я у будні щасливі ясні?
– Ні.

– Кохання серця шрамувати нам просто мастак.
– Так.
– А, може, хай пам’ять поглине минулі ті дні?
– Ні.
– Яка ціна серцю, яке не кохає, – п’ятак?
– Так.
– Хоч дешево – спокій… Не спалять кохання вогні.
– Ні.

– Чи краще горіти, палати, світитись отак?
– Так.
– Щось може скосити тебе у чуттєвій борні?
– Ні.
– Тобі дорікнуть, що закоханий – завжди простак.
– Так.
– То, може, шкодуєш, що ввірив кохання мені?
– ……………………………

Юлія Бережко-Камінська,
секретар НСПУ по роботі з молодими авторами

Світлини Світлани Шилової

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я