5 грудня у столичній книгарні «Смолоскип» відбудеться презентація поетичної збірки Оксани Скоц «Невидимі», виданої за перемогу в Міжнародному молодіжному літературному конкурсі «Гранослов» від «Кабінету молодого автора» Національної спілки письменників України.
«Була осінь. Може, навіть зима. Той безликий час, коли темно й вогко і хочеться закутатись у плед і, поповнивши колекцію книг і чаїв, до самої весни нікуди не виходити з кімнати на околиці міста. Водночас у тому холоді й темряві я прагла співприсутності: читати вірші, бачити незнайомі обличчя слухачів, які чомусь видаються рідними. Хто ці невидимі, що блукають поміж тонким мереживом віршів?
Може ті, хто запитають: «Ким ти є і де ти зараз?» І ще ті, хто
скажуть: «Тепер ти тут»… і можеш вступити в цей поетичний світ, щоби вийти з нього іншим. Двері відчинені, невидимі заварюють каву і тільки вам вирішувати – приходити чи ні», – ставить перед своїми потенційними читачами напівриторичні запитання молода поетка Оксана Скоц, запрошуючи на презентацію своєї дебютної книги поезій.
31-річна Оксана Скоц родом з Одещини. Хоча жила і навчалась на Кам’янеччині. Закінчила філологічний факультет Кам’янець-Подільського університету. Вісім років тому вийшла заміж і переїхала у Старокостянтинів Хмельницької області. Працює на неповну ставку вчителем
зарубіжної літератури.
Премія Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» – 2018», за яку і вийшла збірка поезій «Невидимі», – це друга вагома перемога молодої авторки. У 2017 році був відзначений її рукопис «Ймовірні реальності» на літературному конкурсі «Смолоскип».
– Пані Оксано, звісно, віршів не перекажеш, але якщо спробувати узагальнити, то про що Ваші поезії?
– Свої твори окреслюю як філософську лірику. Пишу про пошуки і творення ідентичності, про любов, рід, призначення і про те, що змінює нас і змушує приймати незмінне. Письмо для мене – спосіб осмислення буття.
– Як давно пишете?
– Ще в юності пробувала працювати зі словом. Мала якісь записнички, де занотовувала свої перші рядки. Але тоді мені бракувало віри в себе. А ще – людини, яка б подивилася і щось порадила. То був рух по колу, без росту. Проте відчуття, що маю писати, ніколи мене не полишало.
– Як довго чекали на цю книгу?
– Із моменту перемоги в «Гранослові» в 2018 році. Очікування було схожим на морські хвилі, що накочувалися й відходили. Тривалий час не було певності в долі цієї книги. Був період різних бюрократичних формальностей, невизначеності. Але в якийсь момент це колесо закрутилося…
– Що за твори до неї увійшли?
– Кожна поезія, що опинилася в збірці, певною мірою розкриває загальну ідею. Невидимі люди наскрізні і всюдисущі в цій книзі, навіть тоді, коли про них прямо не вказано, вони ходять поміж віршами, залишаючи за собою порожній білий простір, а, може, подекуди вони і є білим
простором, тим, що проступає як натяк на присутність.
– А звідки образ «Невидимих»?
– Щоби бути актуальним, у тренді, затребуваним, потрібно йти в ногу з часом. Тюнинг особистості з метою підвищення рівня конкурентноспроможності на ринку праці ніби й добре, та все має бути в міру. Якщо це тобі в радість, то нехай, але це дуже втомлює. Бути невидимим (немодним, тихим, замкнутим, непомітним) інколи чи не єдиний спосіб бути собою. Кажуть, є інтроверти і екстраверти, я скоріше
належу до перших, і мені комфортно бути поруч із людьми, але водночас – окремо.
Бути невидимим – не означає припинити існування. Мені часто говорили, що я спокійна, тиха, а мене це відверто дратувало, бо це тільки ззовні так видається.
А є те, що залишається непобаченим. Образ Невидимих – певною мірою спосіб бути між людьми – у контакті з іншими, але і з собою водночас. Це був поштовх до вибудовування філософії Невидимих. Та насправді там зв’язано ще багато чого іншого.
– Хто допомагав утілити задумане?
– Допомагали ті, хто вірив у мою творчість, адже вони надихали не зупинятися. Допомагали люди, які часто працювали на ентузіазмі з повною віддачею, як от наприклад, колишній секретар НСПУ по роботі з молодими авторами Богдана Гайворонська. А також видавництво «Український письменник», яке знайшло прекрасного дизайнера і хорошу друкарню. Особливо вдячна дивовижній письменниці Катерині Девдері, яка написала дуже зворушливу передмову і зробила ще так багато невидимого для того, щоб ця книга відбулася.
– Де можна буде знайти Вашу книгу?
– Поки що я працюю над цим. І маю надію, що не без допомоги добрих людей і це колесо вдасться зрушити і книга знайде свого читача.
Спілкувалася Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
