Поет, бард, переможець літературних конкурсів і фестивалів, автор трьох книг поезії, трьох компакт-дисків та численних публікацій у літературних журналах. Киянин.
Де мати Мазепи
кроїтиме час й гаптуватиме,
постануть вертепи.
Народяться діти солдатами.
Оплакують сина,
плекають розпадину-темряву.
Служи, Магдалино,
своєму вогню потаємному.
Які тобі лаври
виборює погляд із крицею.
Півнеба до Лаври
розплескано ніччю-черницею.
З єврейського циклу
1
Каміння моїх братів і небо моїх сестер,
тремтіння прізвищ, літер танок перед Вітом.
На вулиці ангелів* мешкає бабуся. Мабуть, Естер…
Цей вересень збожеволів – він згарищем пахне і… квітами.
Запізно, запізно, Естер, вступатися за народ!
…Сполоханий вулик вулиці розсипався вмить.
Була і є Лютеранською стьожка на тілі міста,
шов на тлі неминучості.
Поволі вгадую тінь німецького колоніста.
Німецького?!. І німію від збігу лячного.
А вулиця знову збігає в обійми Хрещатика, хресний торуючи шлях.
На цій найкоротшій найдовшій дорозі
не можна нічого тепер розрізнити, хіба тільки хлібню на розі.
А я і досі не знаю, куди мені очі діти –
сховався в мушлі не-участі.
Бабусю, бабусю, вступися!
Усі, хто там – твої діти…
Не можна летіти, вулице, не можна летіти,
потрібно спинити той каменеспад, часоспад, болеспад.
Повзи, Лютеранська, повзи!
Ти – вулиця люті, ти – вулиця рани смертельної.
Ім’я твоє розривається навпіл, в бабусиних гасне очах.
Це навіть не сепія, навіть не чорне та біле.
Це вже поза снами вогких кольорів, поза всесвітом барв.
2016 р.– Вулиця Лютеранська у Києві за радянських часів
носила ім’я Енгельса, а це прізвище з німецької перекладається як «ангел».
2
Гебрайський шум в розгойданому слові,
немов гортають справи особові
пошерхлі пальці осені-чиновниці.
Не оминути жодної смоковниці.
Осанна півдню нашому північному!
Подякуй навіть остраху одвічному…
Хіба пробачиш вересню-нікчемі
ці випалені літери в поемі?
Агов, крилатий, зойк нестримний «де я?»
Лети, моя осіння іудеє!
Прокинувсь буревій, шарав, хамсин.
Ти чуєш, батька поминає син.
2015 р.
Хитається злива зухвала,
зелена на дотик і смак.
О, ноче, пітьма і потала,
не так, я благаю, не так
тривай, уривайся, спроваджуй
до обріїв спраглих субот.
Не стримуй тіней Караваджо.
Торгуйся, готуй ешафот.
Біснується злива весіння.
Каміння болить де-не-де.
Неділя, зерно воскресіння,
як всесвіт, на землю впаде.
26.04.2019 р.
Допоки містом володіємо,
врахуй пташину пізню спробу.
Заворожи мене надіями,
скуштуй, як вперше, ночі здобу.
Відколи зоряними пазлами
небесну зібгано тканину,
не наближай безсилля паузи,
не розбуди імлу полинну.
Коли врожай до краплі зібрано,
нова народжується тема.
Добраніч, бранко, жінко, зіронько,
навряд чи волю осягнемо.
09.07.2019 р.
«Я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю…»
Ліна Костенко
Любити далекого вчися у Ліни Костенко,
у неба ранкового, фарби якому шкода.
Ще трохи зажди, поки з’явиться осінь-естетка,
і стане важкою дорога й легкою хода.
То як може бути прозоро й щасливо, похмуро
якщо навкруги, і зима тебе схопить ось-ось?
А все-таки то не печаль, то вже література,
і щось відбулось, щось найглибше в тобі відбулось.
На світі усе має сенс: і наближення й відстань,
доданки міняючи, можна себе віднайти.
У Ліни Костенко навчися, у Моцарта й Ліста,
у будь-кого з них… Із душею, зі світом на ти.
06.08.2019 р.
Музика стукала в скроні собору,
пульс мовчазний рахувала.
Ціле життя замінивши собою,
наміри справжні ховала.
Це самочинство найвищої проби,
це розгалуження часу.
Боре-соборе, випростуй суглоби,
простір спустошуй, мов чашу.
Музико, що у людині плекала,
те проросте і в пустелі.
Вималюй шлях навмання, без лекала,
наскрізь від ґрунту до стелі.
Втілься між стінами часу і звідтам
стань рідиною щілинам.
…Битися в скроні не болем, а світлом,
сплеском прапам’ятті, плином.
25.08.2019 р.
Така жовтнева, така миттєва зоря і зради
торішній присмак, колишній присмерк, а зрадник хто є?
Це біль? Нітрохи. Це смуток? Радше, дощами з рани,
самотнім листям, жагою сонця, мовчанням хвої.
Така мінлива, така миттєва
жовтнева хмара,
мара осіння, примара чемна, шляхетна, гречна.
Минуле свято, прийдешня радість,
розплата, кара.
Жовтнева тиша, слова, як зорі, сльоза доречна.
Сльота майбутня, непевність, сумнів, і докорінна
робота в серці, душі світіння,
палке світання.
Підводься, жовтню, і знову падай ниць, на коліна.
Це перша спроба твоя, єдина, твоя остання.
11.10.2019 р.
Не сумую, це зветься якось інакше.
Вернісаж листопада. Чуже і наше.
І між ними різниця лише на віддих.
Неквапливість святих. Зволікання вірних.
Опадай, моя мово,
гілля розплескуй.
Кожну заповідь слова
озвуч, як фреску.
Привід плакати тане, як сніг прийдешній.
Застигай, моя жовта на синім. Де ж він,
день ошатний, нескривджений день зимовий.
Шерхіт мови.
20.10.2019 р.
… достатньо любити, слухати і обіймати.
Ян Твардовський, «Невидюща дівчинка»
Шкіряні зорі протирають ганчіркою,
змоченою у теплому розчині світла.
Не переймаються тим, чи добре ганчірку віджали,
чи сліди залишає вологі,
тим, що в кінці місяця лічильник покаже.
Все одно сплачувати буде потрібно пізніше,
або не потрібно буде взагалі.
Шкіряні зорі, вочевидь, мають купляти шкіряне взуття,
носити його лише один сезон або півжиття.
Але їм нема коли вештатись по землі.
Краще висіти униз головою та ще й босоніж
і співати – неодмінно французькою! –
скажімо, «Noblesse oblige»
і кожного разу інший обирати мотив…
Від зоряної Франції до зоряної Польщі
можна дістатися літаком,
шукати лоукости, тримати монетки за язиком.
А можна автобусом, потягом
зі швидкістю темряви, міжпланетним протягом,
де в салоні лише натуральна шкіра.
А якщо мене спитають, до чого тут шкіра,
відповім, що завжди так буває, коли наближається грудень,
тобто десятий з точки зору римлян
і знову необхідно думати про взуття,
і знову необхідно думати про життя.
І довічним почесним ректором
Всесвітнього Університету Самотності
проголошується отець Ян.
Він би міг лише читати проповіді й слухати оплесків плескіт.
Але він знову бере до рук ганчірку,
не боячись найпростішої, найнепомітнішої,
найважливішої роботи, не думаючи про своє звання.
Треба встигнути до Різдва.
Хоча інші дні теж варті того, щоб ми всотували знання,
як та ганчірка, яку можна і не віджимати.
Достатньо слухати, співчувати і обіймати.
Кабінет молодого автора НСПУ
Ленисові Голубицькому, якого знаю ще з його школярства, давно пора виходити у велику літературу. Поет у другому поколінні (його батько — відомий київський бард Аркадій Голубицький) від суто бардівської творчості вийшов на широку поетичну стежку, має свій голос, свою тему. Певні труднощі поки що становить його двомовність, що видно з небагатьох помилок у наведеній добірці, але — дорогу здолає той, що йде до мети. Успіху!
небесну зібгано тканИну, наголос
не наближай безсилля паузи,
не розбуди вітрів полинУ. наголос (?)
Підводься, жовтНЕ, і знову падай ниць, на коліна. жовтНЮ (кличний відмінок)
Краще висіти униз головою та ще й боСОніж наголос
і співати – неодмінно французькою! –
скажімо, «Noblesse obLIGE» наголос (?)
Усе, окрім босонІж, виправлено, дякую.