Пам’яті Надії Чистяк-Кир’янової
О саде ранковий! Коли світанковий туман лельом-полельом відносить на білих крилах бусол, коли росяні трави лягають під смертоносною косою чистими духами, коли дрізд славить церкву виноградну і вихоплює промінь за променем світлий храм на обріях…
О саде полуденний! Коли у спеку немилосердну лежиш на молодій траві у холодку, а вишневий цвіт опадає по-весільному, і обарвлює світ у чистий рай, і ти вже в небі несешся золотою рікою у хвилях блакиту, а десь аж на інших високостях цвіте латаття незахідне…
О саде надвечірній! Коли сидиш на дідовій стрісі із запашною книжкою, але жодного разу не зазирнеш до неї – тремтить-бо скільки овиду рана до плачу страшна і прекрасна у болю своєму, але ось іздалеку приходить біла німфа матіоли і кладе на роз’ятрене чоло свої чисті руки…
О саде нічний! Ожилий після вечірньої літургії для якоїсь темної язичницької оргії – хльоскають вітри, брешуть настрашені пси, але за чистою нотою соловейка вмираєш і воскресаєш од чистої радості, так ніколи й не навчившись розгадувати зоряну книгу…
Скільки подарував ти мені щасливих митей, саде мій, чистий відлунок Едему незнаного, але за ним – ліс, а за ним – озеро, а далі – і село Вільне, де тихе бабусине казання і безмежна дідова досвітня риболовля – підемо іще не раз, адже все поруч, і знову буде – невтримна пісня на широкому полі, і блакитні метелики проведуть до хвіртки, і знову тремтітиме сльозою чистий погляд натхненного саду, бо він також чекав і чекатиме довіку…
Картина: Густав Клімт