Є письменники, чиї романи читають заради карколомних сюжетів, а є такі, кого читачі люблять за відчуття, ніби їх нарешті почули та зрозуміли. До другої категорії належить швед Фредрік Бакман. Вже понад десять років його книжки про сварливих стариганів, незграбних і недосвідчених підлітків, втомлених матерів і маленькі містечка очолюють списки бестселерів від Стокгольма до Нью-Йорка. Нещодавно у видавництві «#Книголав» вийшов новий роман автора під назвою «Мої друзі» — щемка історія про підлітків, дружбу і силу мистецтва, яка вже здобула Goodreads Choice Award як найкраща художня книжка 2025 року.
Леонід Скрипаль у матеріалі Суспільне Культура розбирається, у чому саме полягає феномен Бакмана та чому його прості, на перший погляд, історії про звичайних людей захоплюють мільйони читачів у всьому світі — і в Україні зокрема.
Народження стилю
Бакман не закінчував ані філологічного, ані літературознавчого факультету й не мріяв про славу, тим паче письменницьку. Він покинув університет, працював на продуктовому складі та в ресторанах, паралельно ведучи блог і колонки у шведській пресі — саме завдяки цьому підробітку він зміг знайти інтонацію, яку згодом упізнаватимуть в усьому світі. Його дебют — «Чоловік на ім’я Уве» — кілька разів відхиляли великі видавництва: одне з них навіть відповіло, що текст «не має комерційного потенціалу». Цю нотатку Бакман береже й досі.
Сьогодні цей роман вже розійшовся мільйонними накладами та отримав дві екранізації, зокрема з Томом Генксом у головній ролі. Стиль письменника постав саме з його блогерської діяльності: Бакман використовує короткі влучні фрази, гумор на межі з трагедією, увагу до побутових дрібниць і типажів, повз які ми зазвичай проходимо, не помічаючи.
Прості та вічні сенси
Сюжети Бакмана обертаються навколо кількох тем, до яких він має звичку повертатися: дружба, самотність, родина, втрата, спільнота і другий шанс. Його герої не могутні чи круті, одним словом, не супергерої — вони програють, бояться, не вміють висловлювати почуття та припускаються помилок. Уве хоче піти з життя услід за дружиною, та сусіди не дають йому цього зробити; ціле «Ведмеже місто» тримається на самому лише хокеї та розколюється через один злочин; випадкові незнайомці зближуються і підтримують одне одного під час невдалого пограбування.
Фредрік Бакман наполегливо обстоює просту ідею: нас рятують ті, хто довкола, знову і знову. Саме за його здатність бачити внутрішнє світло у звичайних, втомлених і «незручних» людях критики й читачі вважають його письменником емпатії.
Він не боїться працювати із сентиментальним — і хоча скептики подекуди дорікають йому за солодкавість, мільйони фанатів цінують саме це: відчуття, що навіть у несправедливому світі знаходиться місце для доброти, гумору та вірності. Шведський автор пише не про те, як здолати життя, а про те, як витерпіти всі негоди разом з іншими.
Нова книга, що доповнює доробок
«Мої друзі» — один із найособистіших романів Бакмана. У його центрі знову опиняється динаміка взаємин бунтівного підлітка з черствим дорослим. Вісімнадцятирічна Луїза — сирота, колишня вихованка прийомних родин і художниця-початківиця, яка нещодавно втратила найкращу подругу. Випадок зводить її з Тедом — другом відомого художника, автора культової картини «Море».
Саме це полотно стає для героїні дверима до пригоди: вона бачить на його тлі трійку підлітків, які давно подорослішали та змінилися, і загоряється ідеєю дослідити їхню історію. Двадцять п’ять років тому вони ховалися від нелюбові дорослих і домашнього пекла на занедбаному пірсі, жартували, мріяли й трималися одне одного. З того літа і бере коріння велике мистецтво художника Ята Х.
Тут легко впізнати характерні теми Фредріка Бакмана. Дует дорослого буркотуна та юної дівчини римується з «Чоловіком на ім’я Уве», а підлітки, яких рятує не доросла опіка, а дружба, — з «Ведмежим містом». Наскрізна думка твору винесена в епіграф авторства кінокритика Антона Еґо: «Світ часто недоброзичливий до нових талантів, нових творінь. Нове потребує друзів». Відчутна вона й у присвяті усім молодим, які хочуть щось створити.
«Мої друзі» — роман про те, як мистецтво народжується з любові та дружби, а щасливі фінали набувають форми, якої ми зовсім не очікували побачити. Критики від NPR до People назвали книжку зворушливою одою дружбі й творчості, Booklist і Kirkus відзначили її багатозірковими рецензіями, а читачі віддали їй головну читацьку нагороду року.
Чому ми так любимо Бакмана
На батьківщині Бакмана вважають живим класиком, а його романи екранізують у повному метрі та серіалах; його твори перекладено двадцятьма п’ятьма мовами, а сукупні наклади вже давно перетнули мільйонні позначки. В Україні поширенням його доробку займається «#Книголав» — видавництво, що звертає увагу на Бакмана не лише як на автора, а і як на прихильника України.
Від початку повномасштабного вторгнення він відмовився продавати книжки в Росії та разом із дружиною жертвував кошти українським біженцям. Коли 2024 року стало відомо, що в Росії все ж готують до друку одну з його давніх книжок, Бакман публічно відреагував: «Я цього не хочу і не схвалюю». Він пояснив, що ні він, ні його агенти не укладали нових угод із РФ і не робитимуть цього, доки триває війна, але зупинити перевидання за раніше проданими правами, на жаль, не в його силах.
Можливо, саме в цьому полягає головний секрет Бакмана. Він пише про звичайних людей простими словами — і водночас твердо усвідомлює, на чиєму боці стояти, коли йдеться про несправедливість. Його книжки люблять у десятках країн не за вигадливість сюжету, а за рідкісне поєднання гумору, доброти й чесності: вони нагадують нам, що ми витримуємо найтемніші часи саме завдяки людям поруч.
«Мої друзі» — ще один доказ того, що історія про кількох підлітків на старому пірсі може сказати про людей більше, ніж висока та складна проза. Зрештою, твори шведського письменника неможливо заспойлерити, відбивши в комусь бажання з ними ознайомитися, адже читання Бакмана — це дещо, що не зводиться до сюжетних зламів, а цілить у глибину емоцій.
Колаж Софії Віннік-Галузинської
Суспільне Культура
