Вірші Ігоря Павлюка
В НАШІЙ ХАТІ
Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле –
Полотно на білім полотні.
Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце ллється в хату жовтим маслом
За шовковим теплим колобком.
Стіл.
На нім – «Кобзар»… буханець хліба,
Сир, терпкий калиновий вінець.
Дід махорку на столі розсипав
І у вуса всіх чортів кляне.
Із дверей показує свій писок
Кіт старий, немов лінивий піп.
І колише ще нова колиска
Спогади рожево-голубі.
За вікном заходить «на погоду»
(Каже бабця) Сонце у траву…
Ні, я це не згадую сьогодні.
Я сьогодні просто цим живу.
29 жовт. 1988
РОЗМОВА З ДІДОМ
«Діду, діду, а болить вмирати?»
«А я знаю?.. Я ще не вмирав.
Місце вибрав, де мене сховати.
Вже туди й стежину протоптав.
Не люблю сумних дерев над серцем.
Там – живе ялина.
І пташки…
Тільки би не мучитись, а вмерти,
Як вмирають трави і зірки.
«Ей, підсуньтесь.
Ич, як розляглися!» –
Так сказати Лугу і Дніпру…»
Наче свічі, погасало листя
І, як сльози, падало із рук.
Листя догорало над хрестами.
І летіли птахи, наче дим.
«Діду, діду, я також із Вами
Хочу йти до Бога молодим.
Скучно вже мені на цьому світі.
Я природі голосно болю.
Та й у мене підростають діти,
Наче крила в ірій журавлю.
Є кому сходити на могилу…
Діду, я не винен.
Це не гріх.
Просто серцю передчасно мила
Вічність під горою на Дніпрі».
19 серп. 1991
