1. Розмова

— Не бачив ще ніхто такого, щоб при живому чоловікові у хаті не було кому вставити москітну сітку. Два тижні як помила вікна, скоро знову пора буде те робити, а сітка й досі в кутку, як покаране дитя, стоїть і немає тобі до неї діла, — говорила дружина до Анатолія. Скоріше примовляла, як це люблять робити жінки середнього віку. В цей час вони найбільше стають схожими на своїх матусь, колись таких же затятих господинь.

Анатолій не відводив очей від монітора  — вкотре перечитував новини, які щоразу змушували його задуматись про безлад у світі. Але ще — про короткий свій вік, в який йому твердили, що він, як і кожен, робить хороший внесок у майбутнє своїх дітей, щось будуючи й відбудовуючи, щось створюючи, із чимось ведучи боротьбу. Про себе думалося мало. Аби дітям краще жилося! Надривали свої плечі й попереки, вертілися навсібіч, мов комахи, зносили до свого житла кожну соломинку, щоб зробити його кращим та зручнішим. Робота, заробітки, підробітки — все це заради діток. Час не відчувався в цій біганині, розбивався, як коштовний, але крихкий камінь. Не жаліли рук, що покривались сухими мозолями, схожими на нарости старої липи. Не зважали на втому, вона іноді підкошувала ноги, а зараз відлунює у показниках тонометра. Дивлячись на своїх трьох уже дорослих дітей, Анатолій думав про те, що не все зробив для них. Бо й вони тепер все в тій же суєті й біганині за якимось там щастям і знову ж таки майбутнім для уже їхніх дітей.

— Який абсурд! — вирвалось в Анатолія. І дарма, бо його дружина тут же сприйняла ці слова за відповідь на її зауваження. Вона ж бо не знала, що за думка з’явилася в чоловіковій голові.

— Абсурд?! — вигукнула вона. Анатолій здригнувся у старому кріслі так, що воно мало не перекинулось. — Значить, тобі абсурдом здається захиститись від цих проклятущих комарів? Оленку минулого разу так покусали, що в дитини живого місця на маленькому тільці не залишилося. То це, ти кажеш, абсурд?! Попіклуватись про онуку — це абсурд, по-твоєму? — Безупинну летіли слова, ніби їх, як насіння кульбаби, легким подихом здував хтось із пухнастої голівки.

— Наталю, я не про те. Я про життя, знаєш… — шукаючи підтримки й розуміння, Анатолій звернувся до дружини.

— О так, знаю. Іноді мені й справді здається, що наше життя — абсурд, бо ти, буває, й словом за день не обмовишся. Тільки те й робиш, що сидиш у тому своєму кутку та все читаєш. А було ж колись геть по-іншому: бігав, мов заведений, щось робив. А тепер що? Як той ведмідь у своєму барлогу. Ти б хоч іноді прокидався й вилазив з нього.

Анатолій важко видихнув, бо ж не те мав на увазі. А жінка знову своєї:

— Ні до чого тобі діла нема! Ти не з нами, не з сім’єю. Отямився б та й зрозумів, що ж живий іще, дякувати Богу. Але ж ні! До тебе як не заговориш, то можна подумати, що тебе й справді немає.

— Невелика біда, — процідив Анатолій собі під ніс. Зробив це так, щоб дружина хоч цього разу його не почула.

Кімната, де відбувалася ця, з дозволу мовити, розмова, мала усе для того, щоб називатись затишною. А якщо порахувати роки, проведені у ній Анатолієм з Наталею, то можна сказати, що вона їм стала рідною. Тут зростали їхні діти, тут були біль, плач, сльози, удачі та негаразди. Багато чим й усяким просякнуті її стіни. Навіть на запах вони стали особливими, як кожна кімната, з якою хтось отак рідниться. Але щось, що сприймається рідним, часто є просто в’язницею. Ти можеш вийти з неї, але добровільно повернешся туди ж. Ти можеш її добре облаштувати, але вона все одно залишиться прямокутником, що обмежує тебе. Так часто думав Анатолій. І напевно, саме тому йому не раз спадало на думку змінити помешкання, переїхати в інше місто, жити якось по-іншому, чи просто жити. Врешті, вони з дружиною давно пенсіонери.

— Куди ти поїдеш? — промовила Наталя, кинувши на чоловіка погляд, повний грізного здивування. — Взагалі дах поїхав?

— Ну хоча б у Львів. Гарне ж місто. Ми стільки мріяли побувати там! Соромно жити в Україні і жодного разу не бути у Львові. А ще в Карпатах, — додав понуро.

— А кому ти там потрібен? Тут — діти, онука. Скоро й друга буде. Чи другий, — виправилась, бо середульша дочка ще тільки минулого тижня повідомила про свою вагітність і Наталя не встигла спрогнозувати, чи випитати, хто має народитись.

— Вони справляться. А нам би самим трохи щось побачити. Коли, Наталко, як не тепер?

— Та що ти там не бачив?

— Що? — перепитав Анатолій засмучено. — Місто, людей, будинки, квіти, небо.

— Повір, там усе таке саме, як і тут. І люди, й квіти, а небо — тим більше.

Від слів дружини Анатолію стало геть не по собі. Що відповіси на таке? Він думає не так. Думає про багатство культури, про мову. Хоч би одним вухом вживу почути отой львівський говір, а ще — гуцульську пісню. Може, й собі вивчити кілька та поспівати тихим теплим вечором.

— Знаєш, а я все ж поїду, — промовив, і здалось Анатолію, що не своїм голосом сказав те, бо ніколи раніше не наважився б на таке. Тепер раптом стало байдуже, як дружина зреагує.

— Куди?! — сказала так, що тарілки в хаті могли задзеленчати.

— У Карпати, — відповів тихо.

— Які Карпати? Ні, ну ви бачили таке?! — Вона навіть перестала поливати свої пишно квітучі викривлені орхідеї. — Я чула, що на старості щось починає з людьми коїтись, але, думала, нас обмине. Та де там?! Чоловік вирішив мене здивувати. Та не тим. Краще б ту сітку від комарів учепив, я б і тому здивувалася. Не потрібно було б Карпатами марити. Завжди тобі далеким було все земне. Але це вже занадто.

— Хіба ж занадто?! Це не так далеко, не так недосяжно і аж надто захопливо. Варто й тобі до мене долучитись.

— Ну, ні! Тут ти мене не проймеш. Мені діти й онуки дорожчі твоїх Карпат. Що я горба не бачила?

— Горба?.. — вдумливо промовив Анатолій. Смуток, внутрішнє відчуття неспокою й нерозуміння змусили руки Анатолія затремтіти. — Горба?.. — повторив, і стільки печалі було в тому його голосі, стільки чесного прагнення схопити, відчути якусь особливу мить життя.

Анатолій мовчав. Наталя стояла, зіпершись об стіл, руки опустила уздовж тіла, сукня гнучкими хвилями спадала до колін. На столі — троянди, повернуті своїми нарядними голівками до Наталі. Схлипування. Троянди тягнуться синьою тінню до Наталі, аби втішити жінку. Втішити ту, яка народила, виховала, виквітчала своїх трьох донечок. Усе життя мала надію на підтримку чоловіка. Прощання, сльози, готування, біг… А що тепер? Тепер він хоче у Карпати… Тоді, як вона нарешті відчуває, що їхня сім’я — найбільше щастя, те, що вона так берегла. Крізь образи й непорозуміння вона збирала усе розбите докупи, для усього втраченого віднаходила любов, для усього нездійсненого — виправдання. Вона жила так, як уміла. І їй так хотілось, щоб Анатолій, врешті, сказав їй «Дякую». Натомість Наталя почула про Карпати.

— Їдь куди хочеш, — долинув до Анатолія голос дружини. Він чув, що говорила крізь сльози. Чув біль і гіркоту в тих словах. Він не хотів, щоб усе вийшло отак. Але ж…

— Разом! — сказав. Чи то пропонував, чи стверджував…

— Сам! — так само коротко відповіла Наталя.

— Я зараз почеплю москітку, — сказав обережно.

— Почепиш, коли повернешся, — відповіла Наталя. Незважаючи ні на що, їй, як завжди, хотілось, аби Анатолій повернувся. Тому якась незакінчена справа, ніби мала утримувати його біля неї і нагадувати йому про те, що він має ще щось доробити.

Анатолій не відповів, але погодився.

2. Карпати

Дорога була довгою, але не це найбільше допікало. Спека стояла така, що в автобусі відчувався запах асфальту, пилу й спітнілих пасажирів. Дівчина, яка сиділа позаду нього, вирішила врятувати ситуацію парфумами. Коли їх запах з’єднався з іншими запахами, то стало ще гірше — дихати тепер взагалі не було чим. Анатолій намагався не зважати, бо знав, що дорога до мрії не завжди солодка. Часто на її шляху потрібно прибрати чимало сміття й бруду. Втім, його тиск про це, здається, не здогадувався. Чоловік відчув, як у грудях гулко закалатало серце, розболілася голова. З рюкзака дістав якусь пігулку й проковтнув її в надії, що йому стане краще.

Автобус петляв зі сторони в сторону, минаючи величезні ями на дорозі, а тому пасажирів клонило у боки й спати нікому не випадало. Анатолій і тут не розгубився. Почав пильно вдивлятися у те, що бачив за вікном. Удалині виднілися ліси. Читав, що колись вони були густі. Тепер, то в одному, то в іншому місці, «світились» прогалини. Деревину швидкими темпами вивозили до інших країн. Видовище пусток посеред карпатських лісів не могло залишити Анатолія байдужим, і він бурчав собі під ніс різне про безжальних політиків та їхній підступний метод керування державою: «Як так безбожно можна ставитися до багатства?».

Хоч нелегкою була дорога, Анатолій не відчував втоми. Його полонила краса гір. Вони виднілися то в зелені, то в тумані. Бувало, хмари опускалися так низько, що чіплялися верхівок дерев. Зрідка виднілися села, копиці сіна біля хат. Кудись поспішав швидкий потік, несучи з собою дрібне каміння та сухі гілки. Гори дихали на повні груди своїми зеленими легенями. Свіжість джерел, буяння кольору — у всьому відчувалася сила життя.

Коли Анатолій вийшов з автобуса, на мить розгубився. Тільки тепер нарешті збагнув, як далеко забрався. Тут він усім чужий, нікого не знає, навіть немає де на ніч зупинитися. «Хіба Карпати здивуєш ще одним туристом?» — подумав, усміхнувшись. Мовляв, усе буде гаразд.

Розкішних апартаментів не хотілося — бажав знайти щось просте, звичне. Хоч би й халупку якусь. Відчував себе так, що й на сіні міг би переночувати, щоб вдихати його п’янкий аромат, вдивлятись у нічні зорі. А ще йому вкрай хотілось віднайти руту. Ту, що про неї співала багато років співають пісень.

Далеко йти не довелося. Щойно він з’явився у невеликому селі, в якому було зо тридцять хат, до нього озвалася бабця. Зрозуміти її виявилось складніше, ніж уявляв собі раніше. Говорила швидко, махала руками. «Це ж треба, ніби в одній країні живемо, однією мовою спілкуємося, а не все розумієш», — подумав. Бабця говорила щось про курей, город, дощі. Анатолій їй натомість взявся пояснювати своє: дорога, Київ, втомився, спати, їсти. Вона покликала онука, а той махнув до Анатолія рукою, мовляв, «за мною». Не роздумуючи, поволік ноги услід юнаку. Той відчинив двері старої хатини. Зовні здавалось, ніби до неї давно не торкалась людська рука. Всередині ж відчувався затишок. Пахло глиною й соломою. У миснику був посуд, раніше не бачений не доводилося бачити очевидячки. Хіба по телевізору, та ще в музеї народного мистецтва. На стінах привертали увагу рушники навколо ікон та кількох старих, вицвілих від часу, фотокарток у рамах. Юнак знову махнув Анатолію. Як виявилось пізніше, хлопчина народився німим. Руками розмахував частіше, ніж це робила його бабуся. Показав йому щось схоже на металевий тазик. Анатолій так зрозумів, що він слугує ванною. Подумав тоді про те, що не дарма захопив із собою маленький кип’ятильник.

Коли юнак вийшов, Анатолій нарешті скинув із плечей, тепер уже здавалось, надто важкий рюкзак. Ще раз пройшовся хатиною, що складаласья з однієї кімнати. Провів рукою по стіні, обережно торкнувся горщиків, глибоко вдихнув незнаного досі аромату й примостився на ліжку. Тіло провалилось у перину: пишну й м’яку. А потім так само легко розум провалився у сон.

Прокинувся, коли надворі вечоріло. Здалось, що десь зовсім неподалік лунає пісня. З молодечою енергійністю зіскочив з ліжка й вибіг на вулицю. Цвіркуни співали своєї, їм услід підхоплювали птахи, пролетів великий жук, додавши до музики басів. Анатолій було подумав, що пісня наснилася йому, так марив нею раніше. Але ж ні — співали. Подався на звук людських голосів. Побачив біля однієї з хат, як четверо чоловіків точать коси і співають. Мимоволі опинився у полоні співу. Сильні чоловічі голоси зливались у звуки, сповнені духом особливої енергії. Анатолій вслухався у кожне слово, запам’ятовував кожну інтонацію. Несміливо рушив до чоловіків знайомитись. Прийняли його, як брата, як людину давно знайому й рідну. І вже наступного вечора він підкладав дров у багаття й співав разом з батьком та його трьома синами:

Темна нічка гори вкрила
Полонину всю залила
А в ній постать сніжно білі
Гуцул Ксеню в ній впізнав
Він дивився в очі сині
Тихо спершись на соснині
І слова палкі любові
Він до неї промовляв
− Гуцулко Ксеню я тобі на тримбіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов
Душа страждає
Звук тримбіти лунає
А що серце кохає
Бо гаряче мов жар
Вже пройшло гаряче літо
Гуцул іншу любить скрито
А гуцулку чорно брову
Він в останній раз прощав
Черемоша грали хвилі
Сумували очі сині
Лише вітер у соснині
Сумно пісню вигравав
− Гуцулко Ксеню я тобі на тримбіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов
Душа страждає
Звук тримбіти лунає
А що серце кохає
Бо гаряче мов жар

Два тижні Анатолій жив іншим життям. Він співав пісень, дихав гірським повітрям, пив воду з джерела, їв лісові ягоди. А ще — мив голову яєчним жовтком, бо забув у дорогу шампунь, а магазин, як виявилось, був надто далеко. Та він з радістю приймав усе, дане природою.

Кілька разів телефонував Наталі, але вона або не відповідала, або слухавку брала котрась із дочок. Та й вони говорили до батька ніби звичайно, а все ж із прихованим докором. Він розумів, що Наталя не хоче з ним спілкуватися, образилась. Ображена жінка довго може тримати в собі гнів. «Доведеться після повернення загладити провину», — подумав він. Вирішив, що обов’язково говоритиме Наталії, що кохає її, бо останні роки ніхто з них цих слів не говорив. Може полетіли вони кудись за вітром. Може, до інших? Тепер йому хотілося повторювати їх, як колись, уперше.

Полишати гори, співи, знайомих, які прийняли його за свого, не хотілося. Він обіцяв їм, що приїде ще раз, уже з дружиною та дітьми. Обіцяв пам’ятати кожного й берегти у серці їх прекрасний край.

3. Москітна сітка

Наталя почувалася щасливою, що Анатолій повернувся, але вигляду не подавала. Серцем відчув. «Це ж треба уміти так приховувати і добре, й зле, — подумав про себе. — Жінка навчається цього змалечку».

Привітавшися з чоловіком, Наталя запросила до столу, де зібралась уся родина. Йому хотілося розповісти про Карпати, про людей, птахів, цвіркунів. Хотілось, щоб вони також поїхали туди, відчули те, що й він. Не раз уявляв, як розповість дочкам й дружині про свою поїздку. Але… Його ніхто ні про що не запитував.

За столом велися звичні розмови: про вагітність дочки Ольги (її тепер часто нудило) та онуку, яка швидко росла й щоденно говорила якесь нове слово. Жінки ділились між собою новими рецептами страв, говорили про вазони, горшки, іграшки, миття посуду, прання.

Анатолій встав з-за столу. Не засмутився, але відчув якусь гіркоту.

— Куди ти? — запитала Наталя. — Побудь з нами. Стільки тебе не було і знов йдеш.

— Почеплю москітну сітку. Повернувся ж уже… — відповів і помалу пішов на балкон. Запал та енергія кудись поділися. Не стало тієї сили, що наповнювала там, у горах. У рідній йому квартирі він раптом почав задихатися. Відчув, як стисло груди й різонуло в очах. А тоді щось мокре намацав на щоках.

Анатолій стояв на табуретці, тримаючи в руках прямокутник з дрібною сіточкою. Крім того, що вона стримувала комарів, мух, інших комах, не дуже то й пропускала повітря. Та він хотів виконати прохання дружини — закріпити нарешті на вікні ту москітку.

Мить означає іноді більше за роки, а випадок — більше за долю. Так сталося, що мить та випадок разом зійшлися. Необачно Анатолій обперся на сітку й подався тілом близько до неї. Раптом повалився із четвертого поверху на тротуар. Навіть не крикнув. Тільки заплющив очі й уявив гори.

1. Гуцулка

Він розплющив очі й побачив мовчазні фігури. Ще трохи — упізнав у них своїх найрідніших людей. Вони перелякано дивляться на нього. Мовчать, сидячи навпроти на лікарняному ліжку. Йому здається, настав час прощатися. Ніхто не вимовляє ні слова. Мовчки схиляють голови й притуляють до обличчя хустинки.

Губи Анатолія поворухнулися. Очі рідних загорілись надією. Якби ж вони нижче схилилися! Тільки тоді могли б почути його останні слова:

− Гуцулко Ксеню,

 я тобі на трембіті
Лиш одній в цілім світі
Розкажу про любов…

Джерело: «Українська літературна газета»