(Уривок із роману)
Київ, 1968 рік, кінець «відлиги». Юра – студент-фізик, успішний комсомольський ватажок, перспективний науковець-початківець — потрапляє в лещата непростих обставин і в пекло власних сумнівів: йому потрібно зробити моральний вибір, а він відчуває, що не готовий до цього. Адже його життя є своєрідним буфером поміж двома світами, — з одного боку, світом «золотої молоді», дітей секретарів ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, КДБ, а з іншого, — світом його мами Клавки, яка є однією з тих безіменних і негероїчних представників української інтелігенції, що тримають на своїх плечах могутній тил для шістдесятництва.
Роман «Юра» є сіквелом, тобто продовженням роману «Клавка» (2019).
Клавка пирснула сміхом і відразу ж закашлялася, щоб замаскувати його, а потім по-діловому вибачилась:
– Пардон. Це ненавмисне! – і потерла подушечкою вказівного пальця стіл, ховаючи погляд від начальства.
«От халепа!» – тільки й подумала.
На засіданні редакційної ради видавництва якраз обговорювали подання до секретаріату ЦК ЛКСМУ, в якому пропонувався тематичний план на наступний, 1969 рік. Узагалі-то Клавка могла розслабитись як мінімум на півгодини: поки балакатимуть про книжкові пропозиції інших редакцій (за ієрархією спершу йшла суспільно-політична література, потім – література для піонерів, далі – «Прохоровська парафія», як називала свою редакцію літератури для старшокласників Єлизавета Петрівна, потім – поезія і проза молодих і аж тоді – Клавчина), можна було трохи відволіктись і помріяти про щось приємне.
За стільки років роботи редактором вона може собі дозволити не слухати, як мусоляться в стилі партійних зборів ювілейні видання до 100-річчя з дня народження В.І. Леніна, ювілейні видання до 50-річчя ЛКСМУ, бібліотечка комсомольського активіста, бібліотечка молодого марксиста, книжки про радянський патріотизм і дружбу народів, про естетичне і моральне виховання молоді… Нехай у цьому бабраються молодше покоління редакторів (Клавка своє вже відтарабанила) і начальство (йому належить за функціональними обов’язками).
Хоча треба віддати належне – зараз у видавництві «Молодь» було не нудно: головний редактор Гримич і директор Чайковський підібрали «зірковий» склад колективу: Григір Тютюнник, Віктор Близнець , Сергій Плачинда , Юрій Бадзьо , Петро Засенко . А гвардія редакторів-зубрів! Ніна Тищенко , Ольга Лєнік , Володимир Біленко ! В цьому колективі, та ще й із друзями – Прохоровою і Баратинським – Клавка почувалася дуже комфортно.
А наради не любила. От і зараз вона не слухала, а планувала, як усього за тиждень поїде на дачу і, поки трудящі вигукуватимуть на демонстрації на Хрещатику «Мир-труд-май», матиме особистий «мир-труд-май» на своєму клаптику землі, можливо, на єдиному приватному клаптику її особистого щастя…
Клавка навчилась не соромитися свого міщанства, головного ворога соціалізму, який, відібравши у людей приватну власність, дав їм ефемерне відчуття колективної відповідальності.
Вона безмежно любила свій дачний клаптик: шматок сосново-дубового лісу, маленький, але обладнаний усіма зручностями будиночок і квітничок розміром у три сотки. Рай. Єдиним – і чи е найбільшим – конкурентом цьому ірпінському раю була книжка. Хоча ні, які вони конкуренти? Дачний клаптик – це її маленьке задзеркалля, а книжка – це стиль життя…
Вона вважала, що їй пощастило працювати у видавництві, якби ж не ці довгі наради, вся ця редакційна суєта суєт і мишача метушня при обговоренні «служанки», як називає пропагандистську літературу Прохорова. Все це часом доходило до абсурду.
От і зараз, мріючи про свій дачний клаптик, вона вихопила з обговорення одну фразу, яка її так розсмішила, що вона не стрималась і пирхнула. Вона випадково почула крізь свої тюльпанно-трояндово-матіолові мрії, що автором книги «Бацила неофашизму» про боротьбу прогресивної молоді Західної Німеччини проти реваншизму є працівник селекційної станції села Миронівка Київської області, який «шість місяців перебував у ФРН». Клавка уявила собі миронівського червонощокого агронома, який півроку сидить у капіталістичній країні, – це ще спробуй туди потрапити! – і, замість селекційного впровадження миронівського сорту пшениці на ворожих полях (саме тому, очевидно, було таким довгим його відрядження: селекціонування – справа тривала), збирає інформацію про німецький реваншизм.
При попередньому керівництві Клавка за свій сміх отримала б доброго прочухана, дарма, що номенклатурна дружина! Але Віль Гримич – невиправний ліберал й ідеаліст – лише підморгнув їй, а директор Чайковський зробив вигляд, що нічого не почув.
Два останні роки життя «Молоді» нагадувало таку собі гойдалку з солідною маятниковою амплітудою – від майже хлоп’ячої відчайдушності і нахабства у творенні «літератури нового ґатунку» – до суворих, у кращих традиціях попередньої епохи, розбором у секретаріаті ЦК ЛКСМУ. За часів Чайковського і Гримича у «Молоді» багато чого змінилося: атмосфера, стиль управління, видавничий репертуар. Більшу частину портфелю, як і раніше, займала «служанка», а як же інакше? Видавництво «Молодь» для того й створювалося, щоб реалізовувати досить прагматичну мету: обслуговувати український комсомол. Разом із тим основний редакційний акцент непомітно перейшов з функції «обслуговування» на функцію суто літературну: головна та інші літературні редакції намагалися наповнити свої портфелі літературою молодих і трохи посунути з місця пихату тітку – піонерську і комсомольську літературу, яка з виглядом хазяйки розклала свої торби на спільному видавничому прилавку.
Рукописів, що доймали своєю соцреалістичною мертвотною занудністю і схоластикою, помітно поменшало. «Кому ж, як не видавництву “Молодь”, підтримувати літературну молодь!» – любив казати Гримич.
Останні кілька років їх охопила така собі редакційна гарячка: з майже хворобливою пристрастю вони «вибивали» в ЦК нові книжкові серії, дозволи на розширення асортименту вже наявних; збільшувалася кількість «метеликів», тобто перших книжок молодих авторів, створювались альманахи. І якось непомітно у видавничому портфелі з’явилася, говорячи словами Прохорової, дуже неоднозначна література. З одного боку, вона була досить традиційною, не у сенсі традицій соцреалізму, а у сенсі української літературної «патріархальної» спадщини: спокійно-розповідною, заколисуюче-етнографічною, часом навіть статичною, – однак щось у ній було небезпечне… Ні, не так. Назагал вона була цілком безпечною, але час від часу з неї вискакували (причому не можна було передбачити, коли саме це станеться) якісь дивні новаторсько-стилістичні бульбашки. На них можна було б не зважати, якби не знати, що вони означають початок процесу бродіння. І хто, як не головна редакція, – тобто головний редактор Гримич і два його заступники – Близнець і Гужва, – мали виловлювати ті бульбашки, а вони навпаки, їх роздмухували, внаслідок чого «головний читач» – Головліт (Головне управління військових таємниць), виловивши їх, добряче «давав прикурити» і головній редакції, і завредакціям, і всім редакторам.
Що являла собою бульбашка? Це могло бути одне словечко, одна фраза, один пасаж у великому, цілком безпечному тексті, але вони, ті бульбашки, майже підсвідомо проникали у мозок читача і збурювали в ньому не завжди бажані процеси.
От і хиталася та гойдалка від майже дитячого захоплення «А от ми зараз видамо цей шикарний текст!» до (після розборок з Головлітом і Секретаріатом ЦК ЛКСМУ) щирого, а часом удавано щирого обурення: «І як ми могли пропустити цей текст у друк?»
Клавка розуміла, що така гойдалка – це особливість 1960-х, періоду відлиги. Те саме відбувається зараз в інтелігентському середовищі всієї країни.
Он місяць тому генерал Боровий, випивши півпляшки коньяку, обурювався з усім генеральсько-кадебістським пафосом через те, що в Москві нарікають на Шелеста, мовляв, той розвів ліберальщину на «своїх» теренах «своєї» Радянської України. А у них же там, тобто в столиці, – теж рильце в пушку! Взяти хоча б той гнилий журнальчик «Проблемы мира и социализма» – орган комуністичних і соціалістичних партій світу: його редакція засіла не де-небудь, а в «златій Празі», і вони ще сміють називати себе в кулуарах «золотою еміграцією без еміграції»! Керував тим журнальчиком донедавна академік Алєксєй Румянцев – типчик «собі на умі». У часи Сталіна він очолював відділ науки ЦК ВКП(б) саме тоді, коли той її громив [хто кого громив?]! А зараз став таким безстрашним і самовпевненим! З такою собі ліберальною буржуазинкою! За його керівництва «золотим журнальчиком» співробітники навіть не напружувались, щоб ходити на роботу в редакцію! Розвів там «румянцевскую дєрєвню!», вирощуючи бацили буржуазної думки! А після Праги він ще й став головним редактором «Правди»! Головного друкованого органу ЦК КПРС! І хто тільки додумався його призначити? На щастя, ненадовго. Офіційна версія: його зняли за статтю в тій же «Правді» під назвою «Партія і інтелігенція». А насправді у нього в сейфі – прямісінько в серці столиці, в кабінеті головного редактора головного друкованого органу країни! – зберігався заборонений рукопис роману Солженіцина «В круге первом». Скандал був жахливий, який ледь вдалося локалізувати всередині «своїх», бо хто його знає, що сталося б, якби ця інформація просочилася назовні!..
Боровий перехилив іще один стопарик.
– Особливо багато таких небезпечних порожнин розвелося у вашій літературній сфері, – кинув він камінчик у її, Клавчин, город. – Надто багато! Ми просто вже не справляємося. Узяти хоча б вашого Дзюбу з його «Інтернаціоналізмом чи русифікацією?». От що було нам з ним робити? Ув’язнити – це зробити його кумиром для національно орієнтованих інтелігентів, підвищити його суспільний престиж як у себе, так і закордоном. Чесно кажучи, він потрапив у вашу «Молодь» на роботу з нашої санкції: так зручніше було за ним стежити протягом восьмигодинного робочого дня. Було там кому. Це ж простіше, ніж бігати за ним, безробітним, по Києву. Але після оцієї його витівки – не лишати ж його на роботі. Нас би обов’язково пхнули, як кошенят, мордою в насцяту калюжу: ви ще й комсомольськими грішми його підгодовуєте?! А викинути його з роботи – ускладнити стеження. З двох лих ми вибрали менше – арештували. Щоправда, ненадовго.
Клавка добре пам’ятала ті «історичні» партійні розширені збори, де ухвалили звернення співробітників до ЦК комсомолу – звільнити Дзюбу з роботи, оскільки «колектив видавництва вважає неможливим працювати з людиною, що сповідує ворожі радянській владі погляди».
Це було ще до Чайковського, до Гримича, до Баратинського, до Бадзя.
На зборах відзначилися Шкребтій, Лілик, Мухін, Шаров. «Герої» дня!
От Мухін, наприклад. Редактор відділу реклами. «Рідактор!» – так його називала Прохорова. Минулого тижня якраз вибухнув скандал навколо нього: готуючи до видання листівку «”Молодь” комсомольському активістові в 1968 році»; він припустився у тексті вісьмох граматичних і стилістичних помилок. Довелося робити повторний набір і друк листівки. А це потягло за собою матеріальні збитки. Чайковський своїм наказом утримав з його заробітної платні третину місячного заробітку. Ох, що це було! Мухін крутився, як муха в окропі! Такими Мухіними і Шаровими з партійними квитками в кишені і функціями «дятлів» були нафаршировані всі установи, без них – ніяк. Власне, на таких, як Шаров, у редакції ніхто й не ображався. Підсміювалися – так. Береглися – так. Зневажали – так. Але щоб якось через це переживати – то ні. Робота в них така. Але коли таке саме робили письменники, колеги…
Боровий свого часу попередив Клавку, щоб була обережною, і назвав їй кілька імен цих «членів СПУ». Клавка при нагоді передала їх Вілю Гримичу, бо хотіла, щоб він обачніше висловлювався у вузькому колі. Але Гримич і обережність – речі несумісні. Він сам так і лізе на рожен, так і наривається на неприємності… І підібрав у штат собі подібних – Гужву, Засенка, Близнеця, Баратинського…
…Клавка відірвалася від своїх думок, відчувши, що градус обговорення на нараді піднявся. Що таке? Що вона пропустила?
А-а-а! Розпинають редакцію «першої книжки» – за те, що вона не врахувала зауваження Головліту! Ого, тепер з них усіх знімуть всю (всю?!) зарплату! Нечувано! Напевно, щось серйозне вони там накоїли з альманахом «Вітрила» і збірочкою перших віршів «Арфи»! А хто винен? Можна й не сумніватися: Засенко!
Клавка роззирнулася навколо: чи запитає хтось із редакторів Гримича і Чайковського, які саме зауваження Головліту не врахував Засенко? Колеги так само були заінтриговані, але ніхто не наважився поставити запитання. А начальство мовчало. «Ну, нічого, читати вміємо, зараз закінчиться нарада – і всі кинемося шукати альманах!» Для редакторів це своєрідне професійне детективне розслідування.
Узагалі зняти частину зарплати чи премію – це була для видавництва не новина. Он із Мухіна зняли за профнепридатність, а з інших – за допущені ідеологічні помилки. Це траплялося тоді, коли доводилось передруковувати тиражі. Як правило, витрати розподіляли між «винуватцями» і видавництвом, яке знаходило способи списати додаткові витрати.
Наприклад, на початку року у журналі «Дніпро» розгорівся скандал: було дано розпорядження зняти кіноповість Івана Драча «Числа». А як це практично зробити, якщо журнал уже надрукований? Це означало: взяти в руки кожен примірник, вирізати відповідні сторінки і вклеїти нові. От і довелося передруковувати другий і третій облікові аркуші журналу, що в свою чергу призвело до понаднормативних витрат.
Проколи останнім часом почастішали. З винуватців вираховували третину, максимум половину зарплати, знімали премію, прогресивку. Але щоб відібрати всю зарплату? Це немислимо! І що він там такого наробив, той Засенко?
Так уже повелося у видавничо-літературній сфері, що у кожній редакції був не лише свій інформатор, а й своя людина-мішень, на яку спрямовувалася критика начальства, на яку «вішали всіх собак», але яка сприймала це все якщо не з філософським спокоєм, то з якоюсь мазохістською насолодою. В її рідній редакції «хлопчиком для побиття» був Баратинський, а от у редакції поезії – Засенко. Взагалі, на Клавчиній пам’яті, йому чи не найбільше у видавництві перепадало, якщо судити з кількості доган. Клавка ніяк не могла взяти втямки: він це робив навмисне чи так «історично складалося»?
Петро Засенко постійно потрапляв у неоднозначні ситуації. Ну, по-перше, як найкращий друг Григора Тютюнника, він УЖЕ був «під прицілом». А по-друге, його витівки постійно випливали на поверхню видавничого, і без того бурхливого, моря. Минулого року Гримич умовив завідувачку плановим відділом порушити затверджений план, вилучивши з нього «неходовий» продукт – довідник з рибальства, і замість нього видати збірку Василя Симоненка нечуваним як для поетичної книжки накладом – 20 тисяч примірників! От викликають Гримича в ЦК партії (навіть не у «рідне» ЦК комсомолу). Він приготувався до того, що його сваритимуть за самовільний тираж. Аж ні! Виявляється, ВОНИ «дуже чекали на цю збірочку», бо там мав бути Симоненків вірш «Ні, не вмерла Україна!», який «дає гідну відсіч націоналістам, котрі спекулюють на імені Симоненка». Гримич зробив великі очі: він і не знав про існування такого вірша! А хто ж редактор? Ну, канєшно! Хто міг би бути редактором, як не Петро Петрович Засенко!..
Хто знає весь виворіт, то все зрозуміє: адже саме Симоненко у 1956-му, друкуючись в університетській багатотиражці «За радянські кадри» запропонував другокурснику Засенкові надрукувати його «Вже бузок синьоокий у сквері відцвів, відцвіли на бульварах каштани. Знов мене дожидають простори полів – дід Олесь в курені на баштані…».
– Клавдіє Дмитрівно, я до вас звертаюся! – почула вона крізь задуму голос головного редактора Гримича.
– Ой, вибачте, Вілю Григоровичу, – схаменулася. – Що у нас? У нас все за планом! Ми врахували критику на нашу адресу, яка прозвучала з боку секретаріату ЦК минулого року, і скомпонували наш портфельчик так, щоб туди потрапили різноманітні за тематикою твори. Так звана сільська проза в наступному році вже не «зашкалюватиме». Вона в нас представлена лише двома романами. А так – героями наших книг є і молоді науковці – дві книжки, один твір на заводсько-робітничу тематику, кілька творів про студентську молодь, сільських комсомольців. Представлені в нас і молоді моряки, є один твір, написаний інженером Дунайської флотилії… як же його там звати…
«Якою огидненькою мовою ти заговорила, Клавдіє Дмитрівно! – озвався її Гунька, внутрішній редактор. – Інших критикуєш за штампи, а сама…»
– А що в нас із «Життям славетних»? – перебив її Гримич. Він мав свій інтерес до цієї серії, адже це було його «дитя». І те, що в ній робиться, він знав краще за Клавку, оскільки особисто займався автурою, переговорами, заявками, текстами. Навіщо ж він питає?
Якщо чесно, «Життя славетних» – це була дражлива тема, яку Клавка не хотіла зачіпати: стільки проблем цього року виникло навколо «Неопалимої купини» ! Головліт, секретаріат ЦК, впертий Плачинда, який не йде на поступки, знову Головліт, а тут на голові сидить Гримич: «Давайте, Клавдіє Дмитрівно, не зволікайте! Зараз найкращий момент! Бо якщо не зараз – нам її не видати!» Слава богу, книжка вже в друці.
Клавка уважно подивилася на Гримича, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі, розпитуючи її про серію «Життя славетних», – і обережно уточнила:
– Ви маєте на увазі плани на 1969 рік?
– Так! Що там у вас у планах?
Фух, пронесло! Вона могла говорити цілу годину на будь-яку тему, аби лиш це була не «Неопалима купина» чи «Березневий сніг» , через які цього року ЦК і Головліт колотили все видавництво.
Клавка жваво почала тим самим оптимістичним піонерсько-комсомольським тоном:
– Ну, на 1969 рік ми разом з головною редакцією, – зробила вона реверанс у бік головного редактора та його заступників, – запланували книжки про дуже цікавих людей, чиї імена, можливо, не завжди на слуху, але від того їхній внесок в історію не менш важливий.
Клавка на мить зробила паузу. Вирішила почати з книжки про Отто Шмідта, щоб зробити приємне Гримичеві: у нього був якийсь сентимент до цього легендарного дослідника Арктики; до речі, його брата звали Отто Григорович Гримич. І тому Віль (а його, виявляється, назвали на честь Володимира Ілліча Леніна – В-І-Л) сам запропонував тему і знайшов автора, якому замовив текст.
– По-перше, це Отто Юлійович Шмідт, – сказала вона, – а по-друге…
Яку книжку назвати наступною? Мабуть, ту, на яку вона покладала великі надії:
– По-друге, у нас біографічна повість про кріпака-будівничого Петра Зарембу, творця Софіївки в Умані… По-третє, текст про видатного українського діяча Михайла Максимовича…
Зараз треба «розвести» цю надто вже українофільську лінійку чимось «ідейненьким»:
– А ще – про наймолодшого генерала Радянської армії – нашого земляка Черняховського…
Всі кивнули, всіх усе влаштовувало.
Одноголосно затвердили і пішли далі… Наступним пунктом була перекладна література.
Хоч Клавці й не було чого боятися, бо план на 1969 рік не видавався таким небезпечним, як нинішній, але вона зітхнула з полегшенням: усе благополучно скінчилося.
Аж тут:
– А що там з «Ревучим»? – із запізненням, але таки наступив на мозоль Шаров, «герой»-інформатор видавництва.
Мався на увазі новий роман Сергія Плачинди, який зазнав іще гіршої долі, ніж «Неопалима купина». Якщо ту, хоч і через різні перепони, але дозволили видати, то цей твір – чуло Клавчине серце – зарубають. У дні, коли всі «на ура!» вітають каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, автор узявся розколупувати живу рану – руйнування дніпровської екології!
Клавка зиркнула на «незручного» Плачинду – нещодавно, за рішенням секретаріату ЦК, його понизили із завідувача редакцією до старшого редактора. У нього «каверзне запитання» викликало лише посмішку.
А Клавка розсердилася: не його, Шарова, собаче діло, що робиться в її редакції! Але вона стрималась і зробила паузу. Вона мала на це право, адже всі знали, чия вона дружина, тому зазвичай слизькі питання щодо її редакції переадресовували «цапу-відбувайлові» Баратинському.
– Ми ще не отримали верстку з Головліту, – спокійно відзвітував той, навіть не піднімаючи голови від свого блокнотика, в який постійно щось (чи не для мемуарів?) нотував. – Думаю, треба написати листа на ім’я Познякова – начальника Головліту, щоб її повернули, – запропонував він індиферентним тоном.
Усі промовчали.
От і добре. Дуже мудро.
Ну, все, здається, закінчили обговорювати Клавчину редакцію. Гримич нарешті перейшов до перекладної літератури.
Чудово!
Вона може розслабитись і знову помріяти про своє…
– Клавдіє Дмитрівно! – підвищив голос Чайковський. – Про що ви там мрієте? – Он товариш Шаров цікавиться у Бориса Андрійовича Баратинського, чому редакція не повідомила дирекцію, що Тютюнник уже кілька днів не з’являється на роботу без поважної причини.
От гад цей Шаров! Не може заспокоїтися, що її, Клавку, призначили на його місце завідувача редакцією. Розжалували «в солдати», в молодші редактори. До речі, невдовзі після того, як він виступив на партійних зборах «головним обвинувачувачем» Дзюби. О, як він обурювався! «За його жито його ж і бито!»
Клавка почервоніла.
Так, Григір Тютюнник працював у неї в редакції. Ну, так, він не найкраще дотримувався трудової дисципліни. Але редагував швидко і дуже нудився, спостерігаючи, як інші протирають штани від дзвінка до дзвінка, колупаючись у тексті, який можна зробити за дві години. Тож нерідко зі своїм друзякою Засенком він завіювався кудись серед білого дня… А в пояснювальній записці Григір міг написати: «Були на Бессарабці, слухали українську мову»!
Міг він, добряче набравшись, вийти вночі на вулицю і ловити таксі, помахом руки, а коли ті, природно, не зупинялися, на всю горлянку зі смаком лаявся, б’ючи себе в груди і вигукуючи: «Я, так-вас і розтак!, великий український письменник! Чому, так вас і розтак! ви не зупиняєтеся?!»
Поки Клавка набирала повітря, щоб дати відповідь, і поки Засенко щось бубонів, виправдовуючись, чому у Григора, до речі, відсутнього на засіданні, немає аркуша непрацездатності, у розмову втрутився Баратинський:
– Друзі, ми ж усі розуміємо, про що йдеться! А раптом до Григора прийшло натхнення? – спробував перевести все на жарт. – Це ж талант! А до талантів слід виявляти певну поблажливість.
– Борисе Андрійовичу, якщо ви не помітили, ми теж близькі до літературної праці, – обурився Шаров. – А дехто з нас є навіть членом Спілки письменників! Але прогулювати роботу собі не дозволяємо!
– Спокійно, спокійно! – пригасив вогник сварки Чайковський. – Клавдіє Дмитрівно, підготуйте, будь ласка, доповідну про прогул товариша Тютюнника, а ми зробимо відповідний наказ.
Клавка ще більше почервоніла. Щоб вона… та на Тютюнника?.. Як він міг подумати!
Чайковський прочитав на її обличчі обурення і змінив тактику:
– А втім… гадаю, це краще від вас зробить Борис Андрійович. Баратинський.
– Іще чого! – обурився той. – Тоді давайте відразу зробимо наказ на всіх порушників трудової дисципліни! І щоб кожен відділ представив списочок тих, хто регулярно запізнюється на роботу! І зняти з них частину зарплати за прогуляні години!
Чайковський наморщив лоба.
– Так, добре було б це зробити. Нам з секретаріату ЦК постійно цим дорікають. Мовляв, ми тут розвели ліберальщину. Гаразд. Тоді це стосується усіх редакцій: складіть мені список прогульників і злісних порушників дисципліни. Будемо з цим щось думати.
От такий він – ідеальний буфер – Богдан Чайковський. Хто, як не він, добре знає, що в загальному списку порушників дисципліни справа Григора швидко загубиться…
Нарада закінчувалася у гарному настрої, всі почали вставати, аж Чайковський оголосив:
– Не розбігайтеся! Треба ще поставити підписи під наказом, ознайомтесь, будь ласка, і візьміть до відома!
– Абажаю цей ритуал! – Єлизавета Петрівна Прохорова розпоясалася не на жарт. Вона глянула на документ:
– Що там у нас сьогодні? Наказик? З доганою Засенкові? Хто б сумлівався? За ті ж самі «Арфи» і «Вітрила»? Правильно! Так їм і нада! Розвели тут… давайте почитаємо, що вони тут розвели, бо всім же інтірєсно!.. Ми всі тут уже істоміліся в догадках, що ж там було не виправлено після Головліту?
– Ну, давай же, читай уголос, Лисавето! – підбадьорив її Баратинський.
– Тільки без клоунади! – попередив Чайковський.
Прохорова почала читати:
– «Загострення ідеологічної боротьби на сучасному етапі накладає на кожного видавничого працівника велику відповідальність».
Вона серйозно оцінила фразу:
– Само собою! – і повела далі: – «Не знаючи справжнього життя, дехто з початкуючих авторів заминається…» – Заминається? Гм! Цікаво! Де ти, Вілько, взяв це слово? – звернулася вона до Гримича. – Це ж ти писав?
Той у відповідь:
– Ти читай, читай, Лізо!
– …«Не знаючи справжнього життя, дехто з початкуючих авторів заминається у вузенькому колі інтимних переживань, піддається настроям альбомних зітхань та міщанського бурчання, в гонитві за модою молода поезія і проза часто-густо підмінює розробку важливих актуальних проблем псевдоноваторськими словесними вправами».
Прохорова обвела поглядом редакторів.
– Що, інтім знайшли в поезії молодих? – вона зробила кокетливі очки. – Надо буде почитать! Обізатєльно!.. Що там далі? «Тому завдання видавництва ЦК ЛКСМУ “Молодь”, зокрема редакції першої книжки та прози, – спрямовувати літературний процес, відбирати у творчості молодих все дійсно талановите, свіже, ідейно здорове, пропагувати засобами художнього слова найсвітліші революційні ідеали нашого суспільства».
Прохорова затнулася, обвела всіх поглядом. І повторила, наголосивши на слові, за яке «зашпорталася»:
– «…відбирати у творчості молодих все дійсно талановите, свіже, ідейно здорове…
Прохорова зиркнула на Гримича. Він, ніби нічого й не відбувалось, дивився на неї вдавано наївними очима і показував пальцем на другу сторінку, де вже кучерявилися підписи деяких колег: давай, Прохорова, підписуй, підписуй!
Єлизавета не знала, що робити. Всі «нормальні» редактори вже помітили двозначне слово «відбирати», це прочитувалося на їхніх обличчях. Однак ніхто не сказав ні слова. А ті Шарови-Шарікови і Мухіни, які не звернули уваги, – чи й треба було їхню увагу звертати на цю двозначність?
Прохорова відкинула жарти:
– «Слід зазначити, що редакція першої книжки (виконуючий обов’язки зав. редакцією тов. Засенко) багато зробила для згуртування навколо видавництва молодих талантів, але не справилась із покладеними на неї завданнями ідейного керівника творчої зміни».
– Ну, тут усе правильно, – серйозно, як людина з партійним квитком, прокоментувала вона.
– «Редакція не повела рішучої боротьби проти формалістичного штукарства, невимогливо й нерозбірливо включала до збірки окремі бездумні, низькохудожні або ж плутані твори. Критика й читацька громадськість уже вказувала на ці прорахунки (збірки поезій “Арфа”, альманах “Вітрила” тощо)… Вміщено деякі незрілі твори, позначені ідейною плутаниною, суб’єктивізмом, а то й просто пошлістю (останнє стосується кількох поезій Кудлика )».
– Ага! – немов зраділа вона. – Так це Роман Кудлик у нас «Декамерон» написав?
Вона взяла другу сторінку і продовжила читати:
– «Це сталося тому, що головна редакція фактично не здійснювала контролю за підготовкою рукописів, пустила видання поезії та прози молодих на самоплив. Але й після таких сигналів ні головна редакція (тт. Гримич, Близнець, Гужва ), ні т. Засенко не зробили потрібних висновків».
Прохорова зиркнула на Гримича. Натомість той награно суворо до неї звернувся:
– Єлизавето Петрівно, то ви підписуєте чи ні? Ви з чимось не згодні?
– Я? – з таким самим удаваним обуренням відповіла Прохорова. – Я з усім згодна! Ось бачте, ставлю підпис! Давайте всі швиденько, розписуйтеся тут! – закомандувала вона.
Учасники наради похапцем поставили свої карлючки і почали розходитися по кабінетах.
Клавка зайшла до своєї «шпаківні». Зиркнула на годинник. Ось-ось прийде Прохорова. Швидше б! Клавка зголодніла: вона сьогодні не встигла поснідати і не обідала, бо Єлизавета запросила її в ресторан після роботи – «обмити» її нову дитячу книжечку. Перед нарадою вона попросила Клавку вибрати ресторан…
А що, як ресторан «Москва»? – раптом згадала Клавка. В центрі Хрещатика, на площі Жовтневої революції, на другому поверсі готелю «Москва» . Приміщення там значно менше від «Метро» й обстановка затишніша. Тим більше, там чудовий кондитерський цех! А ще краще – вийти на літній майданчик угорі: шикарний краєвид! Ні, на майданчику ще захолодно. Та там і не вечеряють, там подають лише морозиво й соки.
Вирішено! Йдемо в «Москву».
Клавка почала наводити порядок на робочому столі в очікуванні Прохорової, тому, коли почула стукіт у двері, спершу подумала на неї. Щоправда, звук нагадував радше шкрябання. Не «прохорівська» манера.
Клавка почекала кілька секунд.
«Ні, це не Єлизавета, ця давно б уже широко розчахнула двері і вмостилася на стільці під плющем! Це хтось інший».
– Заходьте! – голосно запросила Клавка.
У двері просунулася стрижена під «їжачок» голова, і ясносяйна посмішка на круглому дитинному обличчі освітила весь кабінет, що поступово поринав у вечірні сутінки.
– Васильку, заходь! – запросила вона молодого поета Діденка, що кілька років тому прокинувся знаменитим завдяки пісні «На долині туман…».
Василь несміливо прочинив двері.
– Заходь, заходь! – кивнула йому Клавка. – Не соромся!
Вона згадала, що Прохорова мала намір запросити в ресторан редактора своєї книжечки, ось він і з’явився!
– Чаю хочеш? – запитала Клавка, навіть не сумніваючись, що, вічно голодний, він не відмовиться.
– Якщо вам не важко, – зам’явся той.
Як завжди зворушливий, Вася Діденко!
При його появі усмішка сам з’являлася на обличчі, бо відразу ж спливав у пам’яті вірш-шарж на нього, написаний його однокурсниками ще в 1950-х:
То для мене зовсім не морока,
Що у віршах «синь» та «синь»:
Я – гібрид Єсеніна і Блока
І Сосюри незаконний син!
Його називали спілчанським юродивим, хоча Клавка страшенно не любила цього слова. Але в Діденкові справді щось було від «божої людини»: світлі, відкриті світові очі, лагідність, внутрішня інтелігентність і неймовірна вбогість. Він або не мав грошей, або одним махом «не туди» їх витрачав. Василь Діденко був точно «не від світу цього». Фантастичне чуття мови, бездоганний «вчительський» почерк, вишукана епістолярна манера. Коли бачиш усе це – здається, що перед тобою має постати рафінований український інтелігент, а заходить до тебе задрипане, обшарпане, приречене створіння і приносить рукопис у двокопієчному зошиті!..
Клавка дивилась на Діденка, як він у притаманній йому незугарній манері п’є чай, і посміхалася своїм спогадам, аж тут у кабінет віхолою влетіла Прохорова:
– О, так тут уже всі на місці! Ну що, Васильку, ти при оружжі сьогодні чи ні? – і продекламувала «для наочності» уривок з його вірша, дотримуючись при цьому маршового ритму:
Біля хати квітнуть ружі,
Білі, жовті, вогняні,
Їдуть хлопці при оружжі,
При гранатах на ремні!
Вона розсміялася і, як завжди, закашлялась, а Василь, що не завжди розумів її жарти, про всяк випадок у відповідь посміхнувся.
– То куди йдемо? Клавко, ти вирішила? – Прохорова важко дихала, хриплячи прокуреними легенями, як гармошкою.
– Вирішила! В «Москву»!
Василь Діденко перелякано зіщулився, неначе це був його перший похід у ресторан, що, до речі, було цілком імовірно.
– То вперед, – скомандувала Єлизавета. – На «Москву»!
– Тьху на вас, Єлизавето Петрівно! Таке скажете! – з награним обуренням сказала Клавка.
Та розсміялась і згори вниз оглянула Діденка.
Він топтався на місці, маючи кумедний вигляд у новому костюмі із задовгими рукавами і холошами штанів.
– О, так ти сьогодні при параді! Нарешті купив собі костюмчик на гонорар?
Той заперечно помахав головою.
– Не на гонорар? – з удаваним здивуванням перепитала вона. – Невже на жалюгідну зарплату молодшого редактора?
– Ні, це мені Бориско купив.
– Бориско? Баратинський? – водночас перепитали Прохорова з Клавкою.
– Так… Я ж оце женитися надумав… – сором’язливо посміхнувся він.
– Женитися?
Діденко й одруження були поняття несумісні.
– Петрівно, як кажуть у народі, «нужна большая доза мужества, чтоб удержаться от замужества!».
Вони розсміялися. Нарешті він розслабився і почав розсипати свої наївні каламбурчики!
Гарний настрій було забезпечено. І навіть Прохорова без зупинок на «дайте віддихатися» промарширувала весь Хрещатик і лише вже на підйомі до готелю «Москва» по вулиці Жовтневої революції задихалася.
Вже за столиком у ресторані Клавка задоволено подумала, що зробила правильний вибір. Відвідувачів було, як любила казати Прохорова, «внатрусочку», розсаджені вони були поодаль одне від одного, судячи з усього, іноземці – мешканці готелю – і ті, хто їх «вів» .
Єлизавета Петрівна була збуджена. Та хто ж не радітиме новій книжечці, та ще й з гонораром!
– Ти їж, їж, Васильку! – припрошувала вона Діденка. – Не соромся! Ми сюди прийшли, щоб наїстися і напитися! – розсміялась вона. – Хоча я тобі досі не можу пробачити твоїх редакторських знущань з моєї збірочки.
Той, і без того зніяковілий незвичною для нього роллю відвідувача ресторану, розпереживався:
– Петрівно, ви на мене гніваєтесь?
– Ти краще їж, Васильку, не відволікайся, я ж тебе не шишками годую!
Діденко почервонів і втупився у свою тарілку.
Клавка, не розуміючи, про що йдеться, перепитала:
– Що за шишки?
Прохорова розреготалась:
– Уявляєш, Клавко, він мені – старій досвідченій дитячій поетесі –пише у листі: «Петрівно, у “Сойчиних коморах” замість “шишкú” написано “шúшки”». – І далі, так повчально: «У множині пишемо “шишкú”, в однині, в родовому відмінку – “шúшки”. Ви пишете: “Чи зерна з шúшки вибиває” – тут наголос правильний! А от у фразі “жолуді й шúшки” – не те. Тут доречні “шишкú”»!
Прохорова з Клавкою залилися сміхом.
– А що не так, Петрівно? – мало не плачучи, спитав Діденко.
– Та все так, Васильку, все так! Я дармоїдів у ресторани не воджу!
Вона вміла заражати сміхом, хай і навіть упереміш із кашлем…
– Ой, Єлизавето Петрівно, так я ж оце… й приніс вам запрошення на весілля.
Прохорова взяла листівочку, прочитала спершу про себе, а потім уголос:
– «…нарешті автор “Туману”, того, що білі ніжки в росі скупав, подумляє про весілля, зараз веду ретельну редпідготовку цього діла!» Клавко, ти чуєш? Хто ще так запрошує на весілля? Він «подумляє»! Ай да Діденко, ай да сукін син!
Клавка замислилася: на Діденкову жінку чекають непереливки!
Василь же – як велика дитина. Клавка згадала, як минулого року відвідала Прохорову в ірпінському Будинку творчості. Вони попивали чайок на балконі, аж раптом почули під собою якийсь дивний дзюркіт. Перехилилися через поручні, зазирнули вниз, а там з тераси цівочкою стікає мильна вода прямісінько на клумбу з квітами.
Прохорова зарепетувала, як обпечена:
– Васю, гад, що це таке? Ти ж квіти зараз угробиш!
Тут визирнула стрижена голова і з’явився оголений торс Діденка:
– Петрівно, ви мені вранці дорікнули, що я ходжу, як шминдрик. А от і неправда! Я такий чистьоха! Ось погляньте!
І показав їй пачку прального порошку «Лотос».
– Тепер я наче немовля!..
Справді, доросле немовля…
– Слухай, Клавко! – обірвала її спогад Прохорова. – Ще про редакторську манеру Василька. Була в мене якась там дурничка, чи то збіг приголосних, чи що, а він пропонує мені інший варіант і дописує: «От бачте, тут, – ти тільки послухай, Клавко! – тут язик не спотикається, фраза не застряє кісткою в горлі…»! За це «застряє кісткою» хочу випити! – вона подивилася на порожні бокали і махнула рукою офіціантові.
¬– І ще один перл: «“Ми сховаємось в траву” – поганкувато звучить. Опрацюйте його або замініть цей рядок». «Поганкувато»! Васильку, ти геній!
Вона вже так голосно сміялася, що на неї обернулися не лише іноземці, а й ті, що їх «пасли».
– Але вбило мене наповал таке зауваження: «Фраза “Стоїть у лісі він один” має досконаліший український відповідник: “Стоїть у лісі він сам”. Порівняйте українське слово “самотність” із російським словом “одиночество”».
Здавалося, що їжа стала Василеві поперек горла. Він Прохорову побоювався. Але разом з тим обожнював.
Клавка ж думала над Діденковою паралеллю: «сам – самотність, один – одиночество». А вона ж ніколи не звертала на це уваги, – дарма що редакторка! – в російській мові самотність – це коли навколо тебе нікого немає, коли ти один. А в українській – тим можеш бути і не один, серед людей, але бути самотнім… Дивовижно! Він такі речі помічає, а вона – редакторка з багатолітнім стажем – ні!
– Ну що, Васильку, вип’ємо за твоє майбутнє весілля? – запропонувала Прохорова, коли вайлуватий офіціант нарешті налив їм вина.– Гарно сидимо! Так і хочеться заспівати!
Вона озирнулась по ресторану.
На сцені ворушилися музиканти, готуючи інструменти до вечірнього концерту.
– Маестро! – гукнула Прохорова.
Ті здивовано на неї подивилися.
Вона, крекчучи, встала і пошкандибала до сцени, щось їм пояснила і тицьнула в руки троячку.
Музиканти перезирнулися, кивнули і заграли таку рідну, таку щемливу мелодію:
На долині туман,
На долині туман упав.
Мак червоний в росі,
Мак червоний в росі скупав.
Мак чер-во-ний в ро-сі ску-пав!
Уривок з роману був люб’язно наданий Мариною Гримич
