Марія Морозенко. Поезії

2
1842

Марі́я Микола́ївна Морозе́нко — українська поетеса, членкиня Національної спілки письменників України, голова Київської організації НСПУ.

Марія Морозенко народилася 15 березня 1969 року в селі Малин Млинівського району Рівненської області у багатодітній сім’ї. Вона була дев’ятою дитиною із дванадцяти дітей. Коли Марії виповнилося дев’ять років, трагічно загинув батько. Дванадцять дітей піднімала на ноги самотужки мама, Неоніла Андріївна, «Мати-героїня».

Освіта: вища, закінчила філологічний факультет Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького (2005).

Літературний редактор, керівник та ведуча культурологічної студії «Духовність української родини» при Національному музеї літератури. Голова Творчого об’єднання дитячих письменників Національної спілки письменників України.

Марія Морозенко автор збірок «Зоряні перевесла» — 1999 рік; «Елегія любові» — 2006 рік; історичної поеми «Княгиня Ольга» — 2004 рік, а також драм «Марія Магдалина», «Вічність», «Князь Святослав». Автор дитячих казок: «Про країну ласунів», навчальних серій «Хто це?», «Що це?», віршованих казок «У зеленому ярочку», «Незвичайні пригоди Чока…», серії пізнавальних загадок, літературного переказу казки «Дванадцять місяців», книги для родинного читання «Вечорової пори», прози для підлітків: «Іван Сірко Великий Характерник», «Іван Сірко Славетний Кошовий», «Найвірніші», «Я закохалася».

Творчі відзнаки: віршована казка «Про незвичайні пригоди хлопчика Чока…» (видавництво «Преса України») відзначена золотою нагородою 3-ої Всеукраїнської виставки-ярмарку «Буквиця»; лауреат конкурсу «Рукомесло» в номінації «Твори для дітей», етюд «Вони і лелеки» увійшов у сотню найкращих українських новел конкурсу «Сила малого», рукопис повісті «Великий характерник Іван Сірко» здобув перемогу в конкурсі «Українська сила»; лауреат премії імені Лесі Українки — за книгу «Іван Сірко — великий характерник» та «Іван Сірко — славетний кошовий», повість «Я закохалася»; грамоти численних пісенних фестивалів та міжнародних конкурсів.

Бібліографія:
«Іван Сірко Великий характерник» (2009, Видавництво Старого Лева)
«Іван Сірко Славетний кошовий» (2013, Видавництво Старого Лева)
«Найвірніші» (2014, Країна мрій)
«Іван Сірко» (2015, Видавництво Старого Лева) Це два романа в одній книзі.
«Вечорової пори» (2013, 2017 — оновлена, Свічадо)
«Я закохалася» (2017, Академія).

_____

Ми всі пасажири

По вікнах вагонних,
мов рамах віконних,
щось тихо й натхненно вистукує дощ.
Із смутком холодним
у серці знов спомин,
і ти в моїм серці – небачений ХТОСЬ.
Ми всі пасажири
в життєвому вирі,
Нехай без вагонів, купе чи плацкарт.
Ми всі пасажири –
без миру й у мирі.
Хто фініш пройшов,
хто став тільки на старт.
Життя – швидкий поїзд,
Проходить без збоїв.
А раптом зупинка –
зупиниться хід.
І час переломів, затримок, застоїв,
помилок чужих, щастя, горя і бід.
Усе це проходить…
На станції входить,
А, може, в життя ще незвіданий ХТОСЬ…
По вікнах вагонних –
він все не проходить –
щось тихо й натхненно вистукує дощ.

Стара етажерка

Дивне це відчуття: дні життя, мов стара етажерка.
Миті щастя – книжки, які хочеться так зберегти.
І вдивлятись в рядки – у минуле, неначе люстерко.
Серед плетива днів не згубити себе, а знайти.

Дивне це відчуття: пил змітаючи, спогад вернути.
Пригадати усе, що так яро горіло в душі. 
Щоб у розпачі буднів не впасти зневірено – БУТИ! 
Попрощавшись, зорею зійти у Ковші.

Дивне це відчуття: у книжках тих, як смуток пожовклих,
ті, хто там, за межею прогірклих прощань.
Пригадати усіх, доки тліє в душі кволий вогник.
Пригадати усе, щоб зорею зійти сподівань.

Дивне це відчуття: все нажите сприймати буденно.
Не триматись за речі, блиск пишних прикрас. 
А стара етажерка – це ж річ сокровенна!
Сторінки старих книг – щемкий спогад про нас.

З минулого

Я вдивлялась в минуле і погляд ловила просторий.
У замріяну даль покотилися зерням роки.
На долонях світів розсипалися відблиском рос срібні зорі,
А в цих зорях – малесенька мить у просторах віків.
Я шукала себе у мелодії буйного вітру,
І шукала себе у мереживі сонячних днів.
Але хтось невловимий мій спогад із пам’яті витер.
Може, щоб не боліло й не мучили спогади снів.
Але я, хоч не знаю напевне, та все-таки вірю,
Що жила тут раніше, бо ніби усе вже було:
Перший крик немовляти й дорога висока у вирій –
Уже пройдений шлях. Але стерто усе, мов на зло.
Я жила тут, жила! Все відоме до болю і рідне!
І буває – обличчя знайомі й місця опечуть.
Але спогад раптовий сполохано зблисне і блідне.
Й знову дні, мов чужі, через річку життя потечуть.
Й не сказати нікому. Навіщо ділитися болем?
Та скажіть, вам відоме таке ж відчуття:
Ніби ліс цей, приміром, чи гай, а чи поле –
Все це спогадом вплетено в рідну стежину життя?
Я жила тут, жила! Родові мої гори і ріки,
Передзвін джерела і квітучих садів зелен-цвіт.
І тому я цей світ так люблю – до нестями, до крику.
Я вросла в його лоно крізь тисячі пройдених літ.
Задивляюсь в минуле і бачу свій шлях неозорий.
У замріяну даль покотилися зерням роки.
На долонях світів мерехтять сяйвом сліз срібні зорі,
А в цих зорях – моя вічна мить на просторах віків.

Літній дощ

Цей літній дощ – він пахне різнотрав’ям,
дитинства аромат в собі таїть.
У срібних нотах струменіє пам’ять,
як відгомін вже пройдених століть.
Цей літній дощ за мить уже скінчиться,
веселкою замає в небесах,
і відлетить у вічність, ніби птиця.
Цей літній дощ, як перелітний птах.
Рокоче громом голосно над нами,
луною відбивається здаля.
Небесними і чистими сльозами
вмивається натомлена земля.
Цей літній дощ візьму собі на спомин
і збережу, як сокровенну мить.
Коли душа згасатиме від втоми –
надія передзвоном задощить.
Ловлю в долоні срібносяйне літо,
наповнене промінням і дощем.
Цей літній дощ, як можна не любити?!
Я шепочу: «Йди, дощику, іще!».

Полотно зими

На білосніжне полотно зими,
простелене вітрами і снігами,
ступаємо необережно ми – 
відбитки днів лишаються за нами.

На сніжно-біле полотно зими 
спадають перші промені ранкові.
Це сонце вибирається з пітьми, 
засновує у сніг нитки шовкові.

Щоб Богом дане полотно зими
хутчій прибрати у підземну скриню,
бо вже весна за обрієм гримить
і сходить сяєвом на стелю синю.

Яскраво-біле полотно зими
востаннє ще займається барвисто.
Вже інші йдуть – там, де ступали ми. 
Вервечки кроків – доль людських намисто

на білосніжнім полотні зими…

Моє повернення

Що тобі сказати про моє повернення?
Всю правду ти знаєш і сам.
Я йду від тебе й відразу ж вертаюсь.
Живу цим наверненням.
Приходжу у дійсність, як храм.

Що тобі сказати про моє повернення?
Ти кажеш, що вірив, чекав.
Мовчи, я це знаю. Так, знаю.
Ти снився у березні –
Згубились ми вдвох серед трав.

Що тобі сказати про моє повернення?
Від себе не сила втекти.
Я думала зможу, бо сильна.
Тепер вже невпевнена,
Що вмію без тебе. А ти?!

Що тобі сказати про моє повернення?
Не суди мене й не дорікай.
Вже позаду розлука,
як болю затемнення.
Обійми мене й не відпускай.

Ось і все, що тобі варто знати
про моє повернення.

***

Я збагнула, є щось безпричинне
в наших діях, мріях і словах.
Нами хтось керує безупинно.
Все-таки Бог є на небесах.

Спадкоємці долі пілігрима.
Через ріки сліз і хащі зла
Ангел супроводить нас незримо,
укриває простором крила.

Не самотні ми на цій планеті
й нездоланні страхом у віках.
По крутій життєвій круговерті
Сам Господь несе нас на руках.

Воскресла

Цієї зими я, здається, померла.
Це сталося просто – завмерло все вмить.
І я, ніби тінь, як скеляста Говерла,
хоч в жилах поволі ще кров струменить.
Вже так, як раніше, ніколи не буде.
Та ті, що гадали – сном вічним засну,
в однім помилилися «добрії» люди — 
я серцем вростаю в квітучу весну.
Із першим промінням жар-цвіт серед плаю –  
Душа проростає в шовкову траву. 
Люблю світ безмежно. Нестримно кохаю.
Я, мабуть, воскресла. Чи просто ЖИВУ?

Дикі гуси
пам’яті діда Андрія присвячую
На хутір дикі гуси прилетіли.
Для хутора подія немала!
Сади, три хати і сумні могили –
це все, що залишилось від села.

На хутір цей ніхто не добивався.
До кого добиватися сюди?
Старенький дід на хати три зостався,
могили доглядати і сади.

І от на хутір гуси прилетіли.
Затріпотіли голосно крильми.
Цікаво роздивлялись, потім сіли
на килим споришу за ворітьми.

Старенький дід поволі вийшов з хати
і вражено спинився край воріт.
Від радості хотів він щось сказати,
але дививсь заплакано на світ.

А дикі гуси дзвінко ґелґотіли,
щось згадували в дідовім дворі.
Мабуть, що те, як ночі й дні летіли,
щоб в рідний край вернутись на зорі.

Зійшла весна… Минуло ясне літо…
На хуторі зажури не було.
Лишились дикі гуси разом з дідом.
Взяли його, як кажуть, під крило.

Та час настав у вирій відлітати.
Зібралась в небо гусяча сім’я.
Старенький дід спинився біля хати,
змахнув рукою і завмер: «А я?!»

Печаль сльози забилася на віях,
і раптом біль у впалих грудях вщух –
із неба рясно падала завія,
вбираючи його у білий пух.

Замаяв світ – став неповторно-білим,
і білокрилим став старенький дід.
Сади, три хати і сумні могили
за білим клином злинули услід.

Над хутором летіли дикі гуси…

Голоси

За вікнами вагону – поля і ліси,
а навздогін голоси, голоси.
Ой, не голосіть! Не треба, благаю!
Я в цій дорозі від болю вмираю.
Куди ж це я їду з дітьми малими?!
Де я пристану завтра із ними?
У невідомість з рідної хати.
З якої там хати? Страшно й згадати –
від пострілу з «Граду» вночі стіни впали.
Добре, що в погребі ми ночували –
ковдрами вкриті, а зверху – лахміттям.
Що на це скажеш, ХХІ століття?!
Двоє дівчаток, і хлопчик в мені.
Батько загинув на клятій війні.
Будьте прокляті, карлики «русского міра»!
Через вас схід весь пекло і «зона сіра».
Через вас кров невинних тут ллється рікою.
Через вас і я стала молодою вдовою.
Поховала чоловіка поряд з батьками.
Спить вся рідня вічним сном під хрестами.
Сплять під хрестами, а душі голосять,
вернутись додому жалібно просять.
Ой, не голосіть! Не лякайте дітей,
У потязі стишились серед людей,
Заснули… У снах хоч забули війну.
А я ні на хвильку малу не засну.
Що далі від дому – гучніш голоси.
Ой роде, так страшно вслід не голоси!
Дай сили не впасти, і не зігнутись.
Ми вижити мусимо, щоб повернутись.

Мамі

Яка велика радість у душі! 
Життя на білу смужку повернуло.
Чому сльоза з очей моїх біжить,
а спогади все кличуть у минуле?

Мені б цю радість Мамі передати.
Вона раділа успіхам й малим.
Відлуння кроків стихло біля хати — 
побути вдома вже немає з ким.

Яка велика туга у душі,
і серце розривається від болю.
– Мамо, я пишу для Вас вірші,
а Ви ген обернулись у тополю.

Тополя листям лагідно шепоче,
а дощ, як сльози – відгомін розлук. 
– Мамо, повернутися так хочу
в обійми Ваших найрідніших рук.

Тужливо прихиляюсь до кори,
обіймами тополю огортаю,
і тихо так відлунює згори: 
«Любов’ю в твоїм серці проростаю».

Яка велика радість і журба! 
Із дня у день, усе переплелося.
Іду життям, а навкруги юрба.
Та де ж ті очі, усміх той, волосся?!

Нема ніде. І знаю – не знайду.
Бо вічність, як межа, лежить між нами. 
Але іду життям… Іду… Іду…
Все ближче наближаюся до Мами.

Спомин

Запам’ятати б цей день. 
Не тому, що він наш, і такий особливий:
сонце персиком котиться за смарагдово-райдужний ліс.
Ми на ґанку удвох. Їмо з мисочки зірвані тільки-но сливи. 
І так хочеться жити до сміху, до крику, до сліз.

Запам’ятати б цю мить. 
Бо такої вже точно ніколи не буде.
А що станеться завтра – це знаю, хоч знати боюсь.
Я залишусь на ґанку чекати. Ти підеш так легко в нікуди.
Помиратиму довго. А потім воскресну й зречусь…

Я забула давно все, 
бо й дні плинуть сірі та все одноманітні.
Сонце й те чомусь сіре, у сірість забарвлений ліс.
Дозрівають вже сливи. Бо дні, хоч і сірі, та все-таки літні.
Та чому я не можу вдивлятись в минуле без сліз?

Я ж забула, забула…
Як мантру шепчу, як молитву, щоднини.
Кажуть: час все лікує, як серце кладе в саркофаг. 
Та вдивляюсь у сірість, а бачу прекрасну картину:
Сонце персиком, в променях ліс, нектар слив на губах.

Біла заздрість

Біла Заздрість постукала тихо,
посміхнулась до мене привітно:
– Не ношу я у пазусі лихо
так, як носить сестра моя рідна.
Ти не бійся мене пригорнути,
я для тебе зроблю все, що зможу.
Не захочеш мене навіть чути –
піду геть, більше не потривожу.
Я ішла в сиву далеч стежками,
Біла Заздрість за мною спішила,
прихилялася ніжно словами:
– Я не чорна… Білесенька-біла.
Я ішла, хоч не раз було важко.
Біла Заздрість весь час дивувалась:
– Яка дужа! Стрімка, наче пташка!
Де такої ти сили набралась?!
А я прагла торкнутися неба.
Та коли на вершині спинилась,
хтось штовхнув мене: – Так тобі треба! –
Наді мною луна покотилась.
Об каміння – всі мрії чудові.
А коли душа сяйвом згасала –
Біла Заздрість у чорній обнові
на верхів’ї стрімкому стояла.

(с) Марія Морозенко

Прокоментуєте?

2 КОМЕНТАРІ

  1. Ваші вірші так тривожать душу… Кожен по-своєму, а я ось присіла на вашому хуторі, у дідуся, коли над хутором летіли дикі гуси…

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я