ПРО РОМАН ОЛЬГИ ТОКАРЧУК «КНИГИ ЯКОВА»
Очевидно, що історичний роман мусить мати дві гармонійно поєднані складові – літературну та історичну. Якщо автор зігнорує кропітку роботу над історичним матеріалом, він опиниться перед ризиком створити таку собі банальну фантасмагорію на історичному тлі, як це й трапилося з більшістю сучасних українських письменників, починаючи від «Наливайка» Вінграновського і закінчуючи Карлюковим «Справжнім Мазепою». Коли ж, дотримуючись історичної правди, знехтувати сюжетом, розробкою характерів та іншими літературними прийомами, матимемо замість історичного роману популярно викладений науковий трактат.
Прикладом другого ухилу міг би слугувати роман польської письменниці Ольги Токарчук «Книги Якова», котрий здобув Нобелівську премію в 2019 році. Але сам факт присудження найвищої світової відзнаки змушує пильніше придивитися до твору.
Як водиться, кілька слів про фактичну складову «Книг Якова» (бо сюжетом назвати описане не видається можливим). В книзі, котра має немалий об’єм (майже тисячу сторінок!), йдеться про єврейську єресь «франкізм», яка поширилася в Речі Посполитій у 18 столітті. Ідеолог її, Яків Франк, народження і діяльність якого пов’язана з Поділлям, виклав свої погляди у «Книзі слів Господніх».
Франкісти твердили, що істинне життя нерозривно пов’язане із звільненням від усіх заборон. Далі слідує парадоксальний висновок: чим більше людина грішить, тим більше добра накопичується у світі; а щоб піднятися до вершин істини, треба впасти на саме дно зла. Тому Яків Франк учив своїх послідовників не лише відкидати закони Мойсеєві, а й зумисне порушувати їх (в їжі, обрядах, святах, у прелюбодійстві; врешті решт, він та його послідовники зрадили саму єврейську релігію і перейшли в християнство). В якійсь мірі такі переконання можна оцінити як бунт проти релігійних обмежень і приписів, як вихід людини на свободу. Але разом з тим – це і розпуста, аморальність, вседозволеність. На цьому протиріччі міг би будуватися роман, проте авторка не заглиблюється у філософію. То там, то інде зблискують у тексті думки духовні – однак в світоглядну систему не складаються.
Ольга Токарчук ставить перед собою інше завдання. Письменниця опрацювала величезний за обсягом історичний матеріал, яскраві свідчення чого бачимо по всьому тексту, і тепер прагне відтворити епоху.
За влучним висловом самої письменниці, її роман написаний з погляду жаби, а не птаха. Себто, сцени творяться за кінематографічним принципом – тут і зараз. Щоправда, враховуючи мозаїчність її письма, я б уточнив, що це погляд навіть не жаби, а багатоокої стрекози. Твір «Книги Якова» являє собою мініатюрні зарисовки з життя різних верств суспільства 18 століття: з їх одягом, їжею, заняттями, побутом, звичками, вірою; з якимись значущими – щоправда, лише для них самих – подіями. Кожен розділ повідує нам нову історію, з новими персонажами. Крупномасштабне зображення посилюється розповіддю в теперішньому часі. Складається враження, що час зупинився і ти перебуваєш уже не в ролі спостерігача, а всередині ситуації.
Токарчук уміє оживити сцену зримою деталлю: «Аудієнція завершена. Нунцій одягає маску ввічливості. Він блідий, ніби вже давно не виходив із цього розкішного палацу. Якщо уважно придивитися, можна помітити, що в нього тремтять руки. Яків крокує палацовими коридорами впевнено, ляскаючи рукавичками об руку. Молівда мовчки дріботить позаду. Якісь отці секретарі розступаються, даючи їм дорогу».
Якби ще описані сцени були пронизані хоч якоюсь сюжетною дією, то таке письмо варто було б вітати. Однак на літературну складову письменниця не звертає уваги. Сюжету як такого роман позбавлений, динаміка відсутня взагалі. Час рухається зі швидкістю равлика, до того ж він зрушений з логічного ходу: події відбуваються то в минулому, то тепер, а то і там, і там водночас (видіння напівпомерлої Енти). Іноді події зациклюються і втрачають лінійність, як то трапилося з Молівдою, котрий спершу помер, а затим слідує розділ, котрий продовжує розповідь про його колишнє життя.
Від цього сюжетного безруху не рятують ні вміння знайти деталь, ні зміна міст і країн, де живуть персонажі, ні марення Етни, ні навіть еротичні сцени. Поруч з майстерно виписаним епізодом маємо сонну розповідь про якусь Анну Попелявську, котра вкрала гроші у одного з персонажів, Молівди – і котра ніяким боком не тулиться до канви роману. З розділу до розділу, змінюючи один одного, мандрують такі от, до прикладу, описи: «Родина Ашербахів тепер живе в солідній кам’яниці на Альте Шмідегассе. Ашербах і далі є окулістом; спершу лікував місцевих євреїв, але невдовзі його клієнтура розширилася. Лікує катаракту, підбирає окуляри. Має й крамницю оптики, невелику; у ній працює Гітля-Гертруда. Дівчатка вчаться вдома, мають гувернера, Самуель вивчає право. Ашер же колекціонує книжки, це його найбільше захоплення. Сподівається, що Самуель колись успадкує його колекцію і подбає про неї». Після кожного такого екскурсу читач питає себе: до чого тут книги Якова? І не має відповіді.
Ще гірша справа з головним героєм роману.
Починаючи від Гільгамеша, руських боянів і скандинавських саг, література виконувала одне завдання – закарбувати в пам’яті поколінь своїх героїв. Теж саме бачимо в Гомера: розповідь про циклопа та інші пригоди в «Одіссеї», або опис битви в «Іліаді» – лише тло, на якому зображується хитромудрий Одіссей чи непереможний Ахілл. «Повість про Гільгамеша» чи «Рамаяна», безперечно, дають нам і зріз тогочасного побуту, і закладені в символах смисли життя, і, зрештою, просто розповідають про цікаві події, які мали б забавити слухача у хвилини відпочинку від трудів праведних. Однак на першому місці для авторів цих творів була розповідь про самого Гільгамеша чи Раму. Зображення харизматичного героя, вже навіть не беручи за приклад героїчний епос («Пісня про Роланда»), є основоположним принципом в кращих зразках літератури середньовіччя. Франсуа Рабле висміював мораль? Так. Сервантес писав пародію на рицарський роман? Теж правда. Однак великими ці твори стали лише за одної умови: і Гаргантюа, і Дон Кіхот є впізнаваними і улюбленими для читача. Що вже говорити про Шекспіра, коли вся його творчість стоїть на характерних персонажах.
Звідси з великою долею вірогідності слід твердити і про сучасну літературу: створення образу персонажа, за якого б вболівав, а то й перевтілювався в нього читач, є основним критерієм, по якому треба судити про талант письменника. А вже коли читач і поза книжкою звірятиме з таким героєм свої вчинки, можна сміливо говорити про твір, як явище в літературі.
Ольга Токарчук пропонує нам на вибір цілу когорту героїв: атеїст Молівда; католицький священник-енциклопедист Хмельовський; предтеча месії Якова єврей-мемуарист Нахман; врешті, сам Яків Франк, котрому назва роману дає преференції на роль головного. Але от біда: жоден з претендентів не тримається в романі більше, аніж кілька розділів. Тому перевтілитися в когось із них читач просто не встигає; процес цей нагадує знаменитий епізод з Каштанкою – тільки-но ми почали вболівати за когось із них, як Токарчук висмикує заковтнуту наживку і пропонує нам іншу.
Час від часу на сторінках роману з’являється і Яків Франк. Образ Якова письменниця творить вміло і виразно. Він постає перед нами далеко не святим: часом злим, жорстоким, розпутним, уярмленим пристрастями: «…і раптом Якову пригадалося, як викликався верховодити в дитячій грі і йому потрібен був злодій. Злодієм вибрали одного хлопчика, прив’язали його до дерева і розпеченим у вогні прутом припікали, щоб той зізнався, де сховав коней. Той благав їх припинити: це ж гра, ніяких коней нема. Але біль став таким нестерпним, що малий мало не знепритомнів, а далі крикнув, що сховав коней там-то і там-то. І лише тоді Яків його відпустив».
Таким же затятим, переконаним у власній правоті бачимо Якова і в інших епізодах. Святість його в очах людей породжена характером – сильним і позбавленим сумнівів. Яків вільний від нав’язаних суспільством і релігією моральних правил поведінки, натомість має свої цінності і переконання, а його впевненість дарує навколишнім віру в безсмертя. Тому коло нього хочеться бути. Тому він – Месія.
Але йому буквально ніде проявити свої якості – в романі немає не лише напруги, а навіть якихось цілеспрямованих подій; і скоро образ Якова Франка втрачає енергетику. А тут ще й нові персонажі з’являються і зникають один за одним, не даючи читачеві зосередитися на головному героєві: «У Залеського тут, в Оффенбаху, померли обоє батьків, коли вони прибули на обов’язкову прощу до Володаря. Після їхньої смерті він тримається самотою, і, власне, не має до кого повертатися у Варшаву. …Небагато тут таких мешканців, як Залеський, – переважно це люди літні, старші брати і сестри, як-от подружжя Матушевських із невидющою дочкою, яка гарно грає на клавікорді і завдяки цьому стала тут, при дворі, вчителькою музики, або Павел Павловський, брат Якубовського, який ще донедавна був послом Володаря. Ще тут є Єзерянська, вдова, та двоє синів славетного Еліші Шора: Вольф з дружиною, їх кличуть Вільковськими, та Ян Козак, який недавно став вдівцем…»
Коли подібні глави і главки сягають двох третин книги, а провідного стрижня, як і героя, в розповіді так і не видно; коли всі ті Ашербахи, Молівди, Шори, Янкелі, Коссаковські, Солтики, Дружбацькі, Нахмани, Мордехаї, Пінкаси, Гершеле, Хани і Хаї, як мурахи, розбігаються по сторінках книги – раптом стає очевидним невтішний висновок: текст роману зводиться, власне, до переказу архівних документів та інших джерел, які хаотично вставляються у твір, аби не пропав труд автора-дослідника.
Щоправда, в літературі ми знаємо приклади, коли твір цікавий не так персонажами, як стилем авторського письма (Є. Пашковський, наприклад). Але в Токарчук немає тої харизми, котра робить героєм самого автора твору; мова її емоційно байдужа і монотонна. Отож, герой пропав у романі, не народився він і в авторові. Читач розгублений, читачеві немає за кого переживати і порадіти. Роман не сприймається на чуттєвому рівні. Тому, попри вміння авторки відтворювати миттєвості життя, книга стає просто нудним чтивом.
Врешті-решт, все закінчується, як і мало закінчитися. Останні розділи книги – геть чистої води переказ джерел, навіть з архівними фотографіями дійових осіб. Від історичного роману в класичному розумінні не залишилося нічого. В кінці книги – енциклопедичні довідки про родини євреїв типу: «Антоній – єдиний син Юзефа Бонавентури Лабенцького та Барбари Пьотровської, доньки Мошка Котляра, та онук Моше з Підгайців – закінчивши колегіум піярів, у віці п’ятнадцяти років розпочав роботу в канцелярії Чотирилітнього сейму і вже в такому молодому віці опублікував кілька невеликих праць на захист запланованих реформ. У часи Конгресового королівства працював адвокатом і часто ставав на захист меншин. …був одружений є Евою Воловською, мав чотирьох дітей, серед яких особливо вирізнявся найстарший син Ієронім, організатор та історик польського гірничого промислу в часи Конгресового королівства». Навіщо вся ця інформація читачеві, відповісти важко.
Однак, зважаючи на Нобелівську премію, мусимо поглянути на твір Ольги Токарчук і з другої точки зору. Спробуємо припустити, що маємо справу з новим стилем, який зоставляє класичний історичний роман у минулому і обрисовує напрямки розвитку історичної прози століття 21-го. Проза ця строката, безсюжетна і без героя, але вона занурює читача у вариво зображуваної епохи і продукує застиглі зліпки життя тогочасного суспільства.
Безперечно, подібне письмо творить новий, глибинний реалізм, проти якого класичний роман здається простою вигадкою. Безперечно також, що подібне письмо – не винахід Ольги Токарчук. В свій час супротив хрестоматійним літературним правилам спалахнув магічним реалізмом в Латинській Америці; ошелешив публіку нетрадиційним письмом в Європі (Джойс, Кафка); черкнув по українській літературі «химерною прозою» (О. Ільченко, В. Шевчук), або такими ж далекими від класичної художності, як і «Книги Якова», творами Г. Пагутяк, Є. Пашковського, П. Сороки, О. Забужко. Не будемо робити висновки стосовно всієї літератури, але в історичному романі при такому підході геть на задвірки витісняється власне література. Це вже скоріше не художній твір, а історичне дослідження, одягнене в літературну форму. І то, одяг цей іноді виглядає, як бікіні на пляжі. Автор історичного роману приречено розділяє долю Ікара: максимальне наближення до реальності випалює з його твору художність.
Нобелівська премія підштовхує нас до думки, що гостросюжетна література – то творіння попсове, а високого штибу історичний роман має бути безсюжетним, мозаїчним, нерухомим і суперреальним – саме таким, який написала Ольга Токарчук. Але визнавати цього чомусь не хочеться. Скоріше напрошується думка, що відсутність літературної складової таки вбиває роман – незалежно від премій.
“Українська літературна газета”, ч. 23 (289), 20.11.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
