Михайло Стрельбицький (1949 – 2018). В затишних хуртовинах України

0
64

Клич хуртовин, на всіх один…

Земля, означена Всевишнім,

пісенний сльозогінний край,

країна хуртовин затишних,

країна – «Боже, помагай!».

Є затишок у хуртовині,

в заметах, переметах – є!

Втікач у намірі невиннім,

шукавши – віднайде своє;

а переслідувач – згниє:

вже в талих, звісно, по весні,

отруйний чорній борозні…

Розвідник, месник в тил заходить –

тремтіли зайди і тремтять;

не знають ліпшої погоди

розвідник, месник: «Благодать!..»

Поет ніяк не всидить вдома,

покличе щойно заметіль:

десь там поема невідома…

А чи повернеться звідтіль?

МузИка – постать вогнелика –

мелодію учув, розчув!

Ще вчора не в’язав, бач, лика,

а вже – відвага по плечу!

І всі, кому знайти – шукати,

шукавши – врешті-решт знайти,

святкують хуртовини шати,

її уславлюють палати,

її намотують бинти…

Колись їм в неї й перейти?

Шевенкова поема «Хуртовина»

«Покоївка повідомила, що знялася хуртовина. За звичаєм, нас почали затримувати, але молоді супутниці наші вирішили їхати, тим більше, що дорога знайома, коні добрі та й заметіль, мабуть, не могла за годину так розгулятися, щоб замести сліди…»

«…Відчай почав охоплювати наших супутниць, і багато довелося докласти зусиль Шевченкові, щоб заспокоїти їх. Він почав імпровізувати «Хуртовину» і склав кілька строф, які, одначе, розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні він, ні ми не могли їх пригадати. Здається, в мене збереглися окремі вірші, але я не наводжу їх через побоювання, щоб не приплутався який-небудь рядок власного витвору. Знаю тільки: один куплет виражав думку, що козакам і помирати було б добре в товаристві таких милих супутниць».

О. С. Афанасьєв-Чужбинський. Спомини про Т. Г. Шевченка.

Поетові до смерті завжди ближче,

тому поет із Нею й водить грище:

в погоду чи в негоду без пуття,

у зливу-град, де крешуть блискавиці,

в пісках жарких, де леви і левиці,

в снігах посед вовчого виття…

Виття ж те вовче козаку-поету –

за вірну життєпростору прикмету:

не раз бо і двоногії вовки

навколо ньго клацали зубами,

вже й ситі бувши, до лихої мами,

точили ікла – гострі гостряки.

Але панянки… Ох, емансипанки!

Хоробрі переляків полонянки,

в дорогу зваблять, а в дорозі – дрись!

Їх розважай поемою, та з жартом, –

про благість смерті в товаристві, вартім

і в пеклі ощасливити колись…

Поет поему ту імпровізує,

немов і справді поклик Вишній чує.

Хто б записав? А нікому! Й – на чім?

На переметі? На куделі хвищі?

У коника на крупі? Вітру грище

зневажить миттю графоманства чин…

І все-таки поема – імпровіз,

либонь, в саміськім серці хуртовини! –

спиняє легкодухості сльозини:

до зваги кличе всіх, а не до сліз.

Тож кучер першим звагу і явив.

І коники відчули звагу-певність.

Йшли навмання. А вийшли – диво з див –

на вогник, на святу його недремність.

Гостиний двір! Подібнії дива,

бували ще, відомо, в «Дон Кіхоті»…

… Поема «Хуртовина»? А – жива:

в снігах, в дощах, у рятівній роботі!

Костомаров. Саратовські марення про сніговицю-1847

Неначе човен в синім морі,

в густих снігах пливе ридван:

то дзвін озвавсь і кличе д’горі

чи – в давню далеч – фортеп’ян?..

То – в далеч давню!.. Мимо дзвонів.

То – в незапам’ятні дива.

Там фортеп’ян – небезсторонній.

Там те бува, що не бува.

Аліна там ще безтурботна,

ще славі відданий Тарас,

ще слава всім невідворотна,

і Ференц Ліст – найвищий клас!

Мелодія там напливає,

в чотири ваблена руки,

мелодія те провіщає,

що оприявнять, мо’, роки…

Десяток пальчиків! І пальців

так само десять – та яких!

Цих десять – вогняних блукальців,

то надлегких, то враз… важких…

Пощо ноктюрнові збуватись?

Навіщо сповідає вальс?

Він, вальс, уміє збунтуватись:

мов, проти вас, але й за вас…

… Імпровізація зненацька

якась аж так тоді вдалась:

щось симфонічне, щось не наське

вдалось… один-єдиний раз?

Тоді!.. Колись… Немов ніколи…

І от мов сам собі не свій,

ти вториш Божії глаголи,

гортаєш пам’яті сувій…

У давню далеч! Мимо дзвонів!

Ридван andante поспіша.

Все ніби розуміють коні,

візничий – змовницька душа…

… Ридван в снігах уже – piano

Але мелодія – ще та

явилась – наче в серці рана,

звучить, пашить, внутріридванна,

сніги долає і літа!

Історія Поляруша Івана

У Стельмаха в романі «Хліб і сіль»,

ув епілозі (білим-білий аркуш!)

косив сніги Косар – Мар’ян Поляруш:

загадкою постав для всіх часів.

Так, певне, косять власний гострий біль,

недолю власну – вічну, понадчасну;

замети-перемети сладкогласно

за ним влягались в обшир чужих піль.

Було? Було! Певніше й не буває,

як геній свою візію являє.

Утім… сьогодні місія нам дана

сказати про Поляруша Івана,

який у тих же славних Дяківцях,

звідкіль брав Стельмах прізвища і типи,

характерів ріднющі прототипи,

був, сирота, мовляли, – хлопець-цвях.

У бабці Ганки зрісши на городі,

заповідався на богатиря:

штангіст і футболіст, і, при нагоді,

гроза для хулігана-мугиря.

Футбол же його й вдарив… Сам на сам

з голкіпером у Літині він вийшов…

Голкіпер – в ноги, пак, на ногу, хам,

а ззаду – захисник, ще більший хам…

Ампутували в той же день… Колишні

стандарти медицини у районі,

де всі ми – пацієнти безборонні…

… Івана всі жаліли. Помогли

десятий закінчити якнайкраще.

Наступний – випускний – вже з ним були

мов у змаганні: математик – кращий!

Накульгував. Протеза – не щадив.

Прогулянки в поля та між ставками

не відбував – задумливо творив,

скидав щодня щоденний з серця камінь.

А що зимою!.. Сніговиці в лад

насвистував злегка, в’юнкій, навстрічній,

сніжинок перший-другий міріад

продмухував в поході на Зарічку.

Вертавсь, бувало, пізнім вечірком

просвітлений, натхненний, одержимий…

… Вступив. Учивсь. Став математиком.

Ним горді дяківецькі старожили.

Довірся таїнству природи…

В снігах, у хугу, у завію

мотор – не кращий помічник;

пальне спаливши, палиш мрію

про путівець і про ліжник;

про вогник теплий у вікні,

про посиденьки при вині…

… Тож – не мотор. Хай – конячата.

Притомні волики – нехай.

Довірся їм, не смій кричати,

не додавай собі гріха.

З руки згодуй їм бутерброди,

молитву щиро прокажи.

Довірся таїнству природи,

вповай на «Боже, поможи!»

Не раз виводили, бувало,

підуть і виведуть ще раз;

щоб легше їм, за ними чвалом

чвалай – авжеж, в незгірший час!

Джерело: «Українська літературна газета»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я