На позитиві: молоді автори на противагу тривогам пропонують життєствердну поезію

3
1753

Світ сьогодні охопила не лише загроза інфікуватися смертельно небезпечним вірусом, а й страх за своїх рідних і близьких, усвідомлення економічних труднощів, які неминуче йдуть слідом за оголошенням карантину, переживання за завтрашній день. Читаючи тривожні повідомлення про все нові випадки зараження та зростання смертності серед тих, хто не зміг подолати коронавірус, багато хто посилює ці тривоги, впадає в розпач і панікує. Хоча в глибині душі, мабуть, кожен із нас розуміє: спокій і максимальна обережність, позитивне налаштування і обачливість із будь-якої ситуації допомагають виходити з найменшими втратами сил, нервів, здоров’я…

«Кабінет молодого автора НСПУ» у мережі «Фейсбук» запропонував молодим поетам поділитися власними віршованими рядками, які в собі несуть позитивне звучання, добрий настрій і віру в краще. Молодь охоче відгукнулася, надіславши десятки творів, з яких ми зробили невелику добірку. Сподіваємося, що вона додасть душевних сил та оптимізму кожному, хто її прочитає.

Якщо ви також хочете долучитися до нашої пропозиції – розміщуйте в коментарях власні заряджені світлом твори!

АННА ФАДЄЄВА

МАЙЖЕ НАРОДНА

А вже весна –
ластівкою,
по шкірі – дощем.
А вже красна:
пошепки
«поцілуй ще…»
Вербовеє гіллячко –
жовтий пух,
над холодним берегом –
теплий дух;
над холодним розумом –
сонця сміх!
Не спинити повені –
змиє всіх!
А вже весна –
Травами –
дрібен цвіт;
засіває зорями білий світ!
Вітер косу, граючи, розплете.
Зірка в серце зрониться
й проросте.

ВАЛЕНТИНА ЛЮЛІЧ


Я навчилась іти назустріч – стала ближчою.
Я навчилась ловити сонце – стала світлою.
Я навчилась дивитись в небо – стала вищою.
Я навчилась весну стрічати й розквітла я.

Я навчилась носити усмішку – стала стильною.
Я навчилася довіряти – стала щирою.
Я навчилась усім прощати – стала сильною.
Я навчилася відчувати Всесвіт шкірою.

Я навчилася відпускати – стала вільною.
Я навчилася обіймати – стала ніжною.
Я навчилася бути пристрасно-божевільною.
Я навчилась любити дальнього, ставши ближньою.

Я навчилася бути поряд – стала рідною.
Я навчилася йти назустріч – стала стрічною.
Як навчуся людиною бути – стану гідною.
І коли я навчуся жити – стану вічною.


І у житті буває так:
Ніхто нічого вже не просить.
Завершу день, повішу знак
«Зачинено на переосінь».

Переживу, перелюблю,
Перечекаю, перебуду.
В собі цю осінь пересплю,
А завтра – знову завтра буде.

Мов у барлозі, у думках
Перечекаю хуртовини,
Перекладаючи в руках
Холодне літо – теплі зими.

А далі навстіж розтулю
Любов’ю вирізьблені двері.
Ось тільки осінь пересплю
На лаві спокою у сквері.

КАТЕРИНА ТИХОНОВА

ТИ ЗНАЄШ….

Ти знаєш, у тому місті, де привиди, наче люди,
Снують, не знаючи впину, під небом, кольору долі,
Не говоритиму більше про зачіски і застуди,
Про те, що дроти моїх нервів поламані, як парасолі.
А ще ж – ні дощу, ні вітру. В повітрі сухо і в роті.
І хочеться говорити у цей невеликий простір,
Про те, як захоплює подих при довгому перельоті,
Про сніг, що зійшов з асфальтом і черевики в болоті.

Про долар, що, мов гімнасти, уміє робити трюки,
Про те, що війні у мізках нема ні кінця, ні краю,
Про те, що у когось зовсім не напрасовані брюки,
Але, за великим рахунком, значення це не має…

Про те, що іноді гірше знати, аніж не знати.
Про те, що весняне сонце душу спроможне зігріти.
Та все ж таки, поміж іншим, весна одягає пуанти
І у польоті над світом зі жмень розсипає квіти…

ВОРКУН-ЦЕПЕНДА ОКСАНА

БРУНАТНА МРІЯ

Щаслива і окрилена… Здіймаюсь
У височінь, понад брунатних гір,
Скитальців-хмар, наближених до раю.
А там… А там між дивовижних зір
Земля і небо в мовчазній розмові
Вершать із Богом віковічний плин.
Вся таїна захована у Слові
Вечірнім мревом понад рік-долин.
І спокій втихомиреним завієм
Лягає томно на моїм плечі.
Притомність сповива брунатна мрія,
До сну вмостившись поряд на печі,
Під тріск свічі…

АННА КОЛЕСОВА

ПАЛІТРА

У щось, невідоме для всіх, втаємничена,
Гуляє по місту замріяна дівчина.
Шукає чарівні, свої, території –
Окреслює крейдою, пише історії.

Блакитним малює, де хоспис з лікарнею,
Глибини душі візерунками гарними.
Малює рожевим без батька дівчаточок –
Зі смайликом, бантиком, безліччю цяточок.

Зеленим огорне надії майбутнього –
Здобути освіту, коханого – путнього.
Червоний – тим двом з однієї місцевості –
Бракує сміливості їм та чуттєвості.

В палітрі багато – не сім, як вважається.
Їй колір добра в кожнім місці ввижається.
Вдихає суттєве, повітряне, вуличне,
Звичайною крейдою щастя малюючи.

ОЛЬГА АТАМАНЧУК


Дегустую весняний дощ –
Солод неба і хміль фіалки,
Легкість променів-потороч…
Терпкість вітру цілує палко,

М’якість крапельки, що тремтить,
Оповивши тонке зап’ястя.
…Дегустую весняну мить,
«Післясмаком» якої – щастя.

ЮЛІЯ ГРИГОРУК

Існують люди-світлячки
І їх тепло, мов сонце гріє,
Така яскрава світла мрія…
Існують люди-світлячки.

Із щастя зіткані вуста,
А зорі зібгані у жмені, –
Аж сріблом міняться кишені.
У них любов – то не біда.

У серденьку жива вода,
Мов сяйво, сховане в криниці.
Щемлять очиці-небилиці,
Душа – по вінця, не пуста.

Промінням граються зірки,
Добро спинається навшпиньки,
Щоб хоч провести до зупинки
Цілющим дотиком руки.

ОЛЕНА РЄПІНА

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ

Бог забирає зайве.
Спочатку ти плачеш,
Потім впираєшся рогом,
Потім благаєш, скидаєш свої обладунки,
Потім нарешті на стежці сідаєш із Богом,
Щоб переглянути разом старезні клунки.

Бог ревізує ношу.
Спочатку ці тайстри
Повні картатих історій,
Потім – кравчучки з дріб’язком років рутини,
Потім – на дні десь старої валізи – зорі,
Ті, що не згасли поміж скелетів і павутини.

Бог розпалив багаття.
Плавиться мотлох,
Ти пориваєшся дещо таки рятувати…
З цього непотребу Бог виливає злото –
В клатч елегантний коштовності щоб складати.

Бог повертає щедро.
В гарячих злитках –
Досвід падінь і злетів, і зорі вмиті.
Клатч – замість клунків. Мотлох згорів до нитки…
Знову з легкою ходою ти починаєш жити!

ЛАРИСА МАКОВЕЙ

ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ!

Не сумуй за минулим, не треба!
Хай відійде журба в небуття.
Нехай квіти і сонячне небо
Надихають тебе до життя!

Хоч і пройдена більша дорога,
Та ще треба немало пройти.
До твого щоб злітались порога
Твої діти ще довгі роки.

Не сумуй за минулим, не треба!
Кожна мить – це казкова краса.
Кожна зірочка сяє для тебе,
За зимою приходить весна.

І хоч грає осіння соната –
Подивись, які там кольори!
На гарячі відтінки багата,
На безмежні коштовні дари.

Не сумуй за минулим, не треба!
Кожна мить – неповторна краса!
Це – і чайки у синьому небі,
І ранкова прозора роса…

Не сумуй, а лети в своїх мріях,
Куди прагне душа у світах,
Бо ніколи вона не старіє,
Бо одвічно вона молода!

ЄВГЕНІЯ ЮРЧЕНКО

Життя виграє мелодію твого сміху,
і тішить мене, і долає терпку буденність.
Заглиблююсь в ноти, стаю
невагомо-тихою —
веснянкою з надвечір’я твоєї химерності.
В мені проростаєш ранковим росяним рястом,
нуртуєш судинами першим березовим соком…
Ти так непомітно наповнюєш келихи щастям —
простим, звичайнісіньким і незбагненно-глибоким.

ОКСАНА КОВАЛЕНКО

СОНЦЯ

У мене ще багато сонць
за пазухою,
І кожне – сильне,
як соняшника насіння,
що тендітними пазурями
розламує кригу, асфальт,
шибки, стіни,
чиї міцні стебла-промені,
зронені в землю,
складуться в золоті до неба сходинки,
що ними лише злетіти птахою
або подумки,
що ними піднятися можна удвох.

У мене ще багато сонць
за пазухою.
Кожне – як усмішка.
Кожне – як Бог.

БОГДАНА КАЗАНЖИ

Тёплое

А знаешь, ведь бывают вечера,
Когда безумно хочется услышать,
Как рыжим огоньком трещит свеча,
Как дождь вприпрыжку бегает по крышам,

Как капли пересчитывают сны,
На небе тучи, встретившись, грохочут,
Смеётся ветер в локонах сосны,
Желая ей с теплом: «Спокойной ночи».

Вот так, наверно, вечность у окна
Ты слушал бы симфонию природы…
Ведь осень – поседевшая весна,
Рисующая ливнями погоду.

В душе уют растапливает печь.
Чем громче песня взбалмошного ветра,
Тем звонче голосок влюбленных свеч,
Хоть между ними – сотни километров.

Моя свеча шепнет твоей: «Люблю».
Твоя ответит тихое: «Я – тоже».
Мы встретимся однажды на краю
Седеющей весны в родной прихожей.

Підготувала Юлія Бережко-Камінська,
секретар НСПУ по роботі з молодими авторами

Photo by Anthony DELANOIX on Unsplash

Прокоментуєте?

3 КОМЕНТАРІ

  1. А ти вмієш чути пісню вітру?
    А ти вмієш чути голос злив?
    А ти вмієш бути вільним вітром?
    А ти можеш бути вищим гір?

    Чи зумієш доторкнутись неба?
    Чи під силу підкорити час?
    А ти в змозі при любій потребі
    Стати всім для когось в одночас?

    Стати донором душевної розради.
    Поділитися теплом своїм.
    Ти навчися серцем відчувати
    Тих кому погано в світі цім!

    Будь собою, чистим будь, як небо!
    Щирим, чесним, світлим і своїм
    Поміж тих, для кого ти так треба!
    Будь людиною із вірою в душі!!

    Наталя Ярмошевич @…

  2. Дістався від минулого у спадок,
    Зачитаний до дір старий роман.
    А в нім чимало вибляклих закладок,
    Десь на цікавих та улюблених місцях.

    Здмухну легенько застарілий порох.
    Ледь- ледь торкнуся жовтих сторінок
    Місцями букви стерлися мов мотлох
    І не вгадати зміст старих думок.

    Змарнілі чорно- білі ілюстрації.
    Де я на них ще геть мале дитя,
    Невже то я? Змінились інтонації
    Журлива посмішка щаслива та …сумна.

    Роман життя написаний не нами
    Авторка- доля творить свій шедевр
    Його фінал мабуть не за горами
    Але про це не зараз, не тепер!!

    Наталя Ярмошевич@…

  3. Чем ты питал свою сегодня душу?
    Что подавал на завтрак, на обед?
    Те мысли, что вокруг себя все рушат?
    Иль те которые приносят свет?

    Душа твоя как маленький ребенок,
    Ждёт пониманья, ласки и тепла
    И лучше, если из самих пелёнок
    Она благословением полна.

    Ты угости добром, налей удачи
    Улыбками наполни день ее,
    Ведь для нее так очень много значит
    Сегодня настроение твое.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я