Олександр Хоменко. Проза, правда і провалля історії

0
97

Коли знавісніла історія зривається зі своїх верхів і летить розпеченою лавою на принишклий од жаху світ, коли постає царство на царство і ревуть сурми бойові, коли симетрія одностроїв заповнює площі, а перший янгол проливає чашу на землю, тоді чи не єдиними знадобами для гуртової оборони лишаються текст, письмо, скрипт, синопсис… Ширше – проза, і то проза саме історична, бо лише вона спроможна здолати одновимірний детермінізм і понуру церемоніальність історії-покари, історії-прокляття, історії-вироку, вияскравлюючи неуникненність проявлення її онтологічно вглиблених альтернатив. Альтернатив, у яких дійсне – то не знищене можливе, не кенотаф над посполитою тугою, а новопосталі континенти, де стверджується достоту живий погук буття. Власне, ціла українська історична белетристика від самих її початків і до сьогодні – то щораз нове й нове відкриття цих теренів неупокореної волі: «Чорна рада» і «Захар Беркут», «Меч Арея» і «Диво», «На брата брат» і «Тисячолітній Миколай» – щонайпереконливіші тому підтвердження.

Анатолієві Шпиталеві, який приходить до нас із новою книгою «Глибини та мілководдя української історичної прози», випало бути чи не найдосвідченішим картографом тамтих обширів. Від початку міфологізованих натепер 90-х, коли живе життя прорвало цензурні загати і почав повертатися читачеві масив забороненого, цензурованого, замовчуваного, і до сьогодні, він не полишає поза увагою жодного справді визначного явища у дискурсі українського прозового історіописання. І завжди його оцінки – виважені, фахові, концепційні. Звичайно, десь трохи іронічні, десь по доброму сумовиті – та як же без цього у нашому такому перенасиченому історією побутуванні. І, прочитавши чи не кожен його екзерсис, навіч переконуєшся: українську історичну прозу таки потрібно читати без брому – але й своєчасний Шпиталь їй точно не завадить.

До уваги читачів УЛГ – передмова до цього видання; невзабарі воно побачить світ у житомирському «Видавництві О. О. Євенка».

Над багатьма цьогорічними книжками, мов важка хмара, висне мовчанка, попри те, що їхні автори аж захлинаються од потоку слів, а ця натомість вщерть виповнена гомоном голосів – і подаленілих, відділених від нас темною глибиною багатьох десятиліть, і пекучо-актуальних, живою своєю бутністю присутніх у семіотичних стихіях нашого часу. Анатолій Шпиталь із академічно-київського Інституту літератури (завважу принагідно – кращий натепер знавець історичного нашого прозо-писання в усіх його підтекстах, глибинах і річищах) взяв собі та й уклав окремішньої книжкою всі свої статті про історичний наратив українського Belles Lettres, які ми в «дев’яностих-нульових» із такою цікавістю читали на шпальтах часописів «Слово і час» та «Дивослово» (хоча й не лише там). Під титлом «Глибини та мілководдя української історичної прози» цей більш ніж 300-сторінковий фоліант благословило у світи житомирське «Видавництво О. О. Євенка». Тож Анатолій Шпиталь має всі підстави припросити нині читача до розмови фразою архетипового Діда Панаса: «Вмощуйтеся зручненько і слухайте уважненько». І слухати буде про що…

Певно, лише той, хто ще застав совєтчину в усій її монструозній силі або, принаймні, пам’ятає перші божевільно-ентузіастичні роки Незалежності, зможе в усій повноті оцінити, чим історична проза була для українців тоді, коли тільки почали спинатися ми на ноги після смертопогибельного «потопу зміїного». Бо окреслювалася вона не просто собі ще однією напрямною літературного розвитку і не розважальним чтивом для заповнення вільного часу, а – без перебільшення – «дорогою життя». Паролем, каналом зв’язку із тим, що було забороненим, цензурованим, запечатаним усіма сургучевими печатками соцреалізму… Коли у царині духово-культурній було випалено практично все національне, коли по українських школах не лишалося і сліду української історії а в «Универмаге «Украина» на пл. Перемоги – і сліду української мови, тільки романи та повісті на українську історичну тематику, яким іноді (найчастіше – в часи «тихої українізації» Шелеста) ще вдавалося якимось дивом продертися крізь цензурні загати, мали змогу свідчити про те, що десь там на недосяжних для «Конторы Глубокого Бурения» глибинах жива не декоративно-порожня УССР, а реальна Україна. Звичайно, кожен вихід такої книги практично відразу ж оголошувався «ідеологічною диверсією»: книги вилучалися з продажу та бібліотек і знищувалися – але тим дорогоціннішими і сповненими якимись невимовним чаром справдешності були у той час видобуті «на одну ніч» «Меч Арея» Івана Білика або «Неопалима купина» Сергія Плачинди…

Глухе безчасся змінюється хвилею українського національного відродження – і знову новий сплеск пробудженого інтересу до історичної прози. «Орда» Романа Іваничука, «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського, «На брата брат» Юрія Мушкетика – ці твори були не так навіть художніми з’явами, як суспільними маніфестами, якимись компендіумами українськости, де ми шукали відповіді на питання про те, як вкотре не згасити свічку нашої волі. І увесь цей, кажучи сучасною мовою, дискурс, конче необхідно було осмислити, аналітично структурувати, побачити перспективу, відділити головне від другорядного. Інакше кажучи, запропонувати читачеві (і вчителю-словеснику також: без їхньої офірності втратили б ми ціле покоління, якому з усіх кутків вправні «дядьки отечества чужого» пропонували замість України «радіо «Шансон») мапу, яка дозволила б йому орієнтуватися в безмежжі назв, імен, тенденцій. І варто під цим оглядом наголосити, що саме Анатолій Шпиталь виявився тоді чи не єдиним, хто взявся за цю справу не спорадично, а системно. Тому й викликали тоді (і викликають зараз) такий інтерес його статті про тяглість традицій нашої історичної прози, про роль і місце в «домі буття» українського слова історичних романістів діаспори (Микола Лазорський, Святомир Фостун, Панас Феденко), про методологічні засади аналізу творчості письменників, які вимушені були творити в умовах тоталітаризму, борсаючись між покликом безсумнівного таланту, який підносив їх до творення справді шедевральних творів («Диво» Павла Загребельного) та липкою звабою конформізму («Смерть у Києві» того ж таки Загребельного – відверто пропагандистська макулатура із поганьбленням Києва та надривним уславленням суздальського князя Юрія Долгорукого).

Власне, цілокупний метатекст «Глибин та мілководь української історичної прози» Анатолія Шпиталя – то надзвичайно цікава авторська спроба концептуалізувати, сказати б, індивідуальну історію становлення та розвитку нашого історичного прозописання насамперед у XX ст. Певна річ, одним аспектам він приділяє більшу увагу, іншим – меншу (про когось із історичних романістів взагалі не згадує: а чи й так вже потрібно для вияскравлення домінант художнього мислення та моделювання застановлятися на всіх, хто десь-колись видав історичну повість або роман?), проте назагал необхідно сконстатувати, що його спроможність виокремити головне поміж другорядного не може не вражати. Практично всі значущі точки біфуркації у поступі української історичної белетристики вияскравлені та концептуалізовані Анатолієм Шпиталем безпомильно: українська праісторія та києво-руська доба як історичний простір формування українськості; Хмельниччина та її відгомони; «мазепинство» як форма зорієнтованої на Європу української відповіді московській деспотії; російські історичні фальсифікати в українській оболонці з-під пера десь і небезталанних, проте до краю безсовісних авторів усіляких «переяславських рад» – довкола цих дискурсивних модальностей, кожній із яких Анатолій Шпиталь присвятив окрему ґрунтовну розвідку, і досі, у XXІ ст., продовжує структуруватися оперативне поле нашої історичної белетристики. І ще одна його характеристична особливість – дуже важлива у нашій неспокійній добі: Анатолій Шпиталь уміє бути не лише виважено академічним, а й навдивовижу своєчасним. Тут вільно згадувати про багато його статей і матеріалів, одначе нагадаю тільки за одну вражаючу для мене у цьому шерезі з’яву: травнем 2004-го він публікує у часописі «Слово і час» чи не найкращу свою розвідку «Творення міфу «Переяславської ради» в українській літературі XX ст.». Мине кілька місяців по тому – і спалахне одне із черги українських національно-громадянських повстань під назвою Помаранчева революція, під час якого кремлівська «п’ята колона» слово в слово повторюватиме запозичені із совєцької історичної романістики помоховілі «аргументи» про «добровільне возз’єднання» і «навіки разом». Пам’ятаю, як на Харківщині груднем 2004-го під час однієї дискусій із подібного кшталту персонажами я просто слово в слово повторював аргументи Анатолія Шпиталя із цієї його статті: що весь цей «бразильський карнавал» добровільної Переяславської ради був вигаданий сталінськими літераторами під дулом «нагана», що реальність була не те, що відмінною, а кардинально іншою, що «Москви тримайтеся» – це слова не великого нашого гетьмана, а інструкторів з ідеологічного відділу ЦК КПУ.

У цій же статті Анатолій Шпиталь згадує про заключну сцену з «Богдана Хмельницького» Гната Хоткевича – дивовижної інтелектуальної чесності письменника, творчість якого більшовики оцінили дуже високо… Кулею у підвалі тюрми НКВД в Харкові… Там після т. зв. «присяги Москві» вельми цим дійством утішений боярин Бутурлін б’є по плечу гетьмана і радісно вигукує: «Ну, тєпєріча ти, Богдашка, і царській холоп». Авторові цих рядків ті слова – як передвістя темної безвиході, що ніяк не може пощезнути. Бо змінюються віки й історичні декорації, а десь у лиховісному позапросторі і досі бовваніє постать у високій боярській шапці, яка схиляється над черговим нашим керманичем, панібратськи ляскаючи його по плечу… Останній наш історичний сезон дає всі підстави побоюватися, що невзабарі почуємо ми «Ну, тєпєріча ти, Вовочка, і царскій холоп».

Аби такої біди не сталося, потрібно зробити багато чого. У тому числі – і багато розумних книжок прочитати. Нова книга Анатолія Шпиталя у цьому шерезі – однією з перших.

Вереснем 2020-го, Київ

“Українська літературна газета”, ч. 22 (288), 6.11.2020

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я