Поезії Ігоря Павлюка

0
1437


Море.
Ніч.
І дельфіна голос.
Безіменна зоря тремтить.
Твоє тіло – дзвінке і голе
Заперечення темноти.

Органічне, органне в жилах,
Солоніють видох і вдих.
На серцях виростали б крила,
Але ж серце наше з води.

Ми на морі сліди лишаєм.
Я – муз-чина і муза – ти.
Розпинаєм і воскрешаєм
Наше тіло, як мед густий.

Отако… отако… і вище…
Хвиля піниться й нас несе.

Ми – Життя!
Ми із моря вийшли.

Біля моря нам можна все.


СКІФ

Цей гордий скіф народжений з конем,
Поранений замерзлою сльозиною
Коханої, яку не обмине
І не обмане, п’яний батьківщиною.

Цей дикий скіф – важкий аристократ –
Нажив і шрамів, і сердечних храмів,
Зв’язавши вирій ниткою Дніпра,
Продовжений синами, як цунамі.

Цей вічний скіф із плугом і мечем…
Сідло солоне, як азовська риба.
Якщо себе ми ще колись почнем –
То скіфських коней все одно не здибим.

В зіницях їхніх Місяць-пектораль,
Варяг пливе у греки через жили,
В яких дзвенить і золото, і сталь,
І мрії, що із крилами втопились.

Цей рідний скіф з невиспаних стихій,
Не знає про ацтеків і про мене.

Він – вічний спокій.
Тільки сниться бій…
Сплять у мені його шалені гени.

ПРО ПЕРУНА

Перун воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею печальною.

Перун воскресне не на третій день.

Ще будуть довго, довго, як луна,
Блукати поміж зорями і тернами
Його жерці – із духу і вина –
Поети, козаки і характерники.

Блукати будуть довго – як луна.

Піснями й кров’ю славу купувать.
Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще,
Допоки свіжоскошена трава…
Допоки люд і людище – то люде ще.

Народ піднімуть…
Може, і розбудять ще.

Хрести Перуну сняться, як птахи.
Хрести самотні, без розп’ять, апостолів.
І бігають біляві дітлахи,
Що люблять все,
Що зацвіли й не постили.

І бігають біляві дітлахи.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний
На іграх генів, геніїв з юрбою.
Перун воскресне.
І зійдуть вони
Вогнем і вітром,
Глиною й водою.

Вони ще бунт піднімуть кров’яний.

З рабів постане плем’я золоте,
Красиве і здорове, й трохи зоряне –
Як двері раю, зірвані з петель,
Замерзле море, Місяцем розоране.

З рабів постане плем’я золоте.

Їм час – ніщо.
Їм простір – просто тіло ще,
Тісна церковця і жертовник мал…
Перун розп’ятий…
Руки в нього – крилища.
Нема його, бо крил у нас нема…

Та й він воскресне не на третій день
Жертовним білим півнем над Почайною,
Де синя магма первісних пісень
Його очистить хвилею прощальною.

Перун воскресне не на третій день.

ХРИСТОС

Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю.

Не розп’яли…
Посміялися з нього.
Сіли.
Їдять.

Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих…

А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був тесля.

І цвяхи цвіли
Із
Його
Долонь.

ТЕЛЕСИК

Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
У цвинтарних травах тепліє гніздо солов’я.
До світу старого належить він зараз лише тілесно,
А так, то вже гуси із ним у інших летять краях.

Шипшинові краплі лягають в тумани спати.
А Місяць, як риба, сколихує даль душі.
Безсмертник цвіте і молиться жовта м’ята.
Повільно, повільно до себе усе спішить.

У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

Здичавіла вишня, бо шкода було палити.
А явір, а явір… у ньому лежать сумні.
Втомилося серце усе на землі любити.
З усього на світі складати струнні пісні.

Каштанові косми зробились, як вітер, сиві.
З дощами тонкими пішов тимчасовий друг.
Зміючка Оленка, кому там вона щаслива?..
Кого вже пригорне мама до складених воскових рук?

Гарячі внучата дзвенять.
Світ гойднувся, як човен,
І небо беззахисно впало до рук ріки.
Він знає мовчання і знає пташину мову.
Усе, крім душі, у нього взяли роки.

Не тільки ж у нього.
Не тільки йому немило.
Хай гріється пам’ять в крові золотої пурги.

Старенький Телесик сидить на старій могилі,
Горбатій могилі Баби-Яги.

СПОВІДЬ ВРОДЖЕНОЇ ВІДЬМИ

Я зачата була,
Коли Місяць став повно-червоний,
Там – на Лисій горі, –
Куди мама прийшла із лісів.
Чорні гнізда з коріння
Мостили там білі ворони,
Душі сивих поетів
Там чортик поліський носив.

Я красива росла
Непродажною тою красою,
Як берези ростуть
Із калиновим відсвітом в ніч.
І нікому я зла не робила,
Назвавши сестрою
Ту русалку,
Що грала
На річки останній струні.

Та коли хтось «не так» подивився
На ліс мій, на вітер –
Я ставала і лісом, і вітром,
Дощем і вогнем,
Щоб, як чорні хліби,
Людські душі
Забули черствіти,
Коли юність мине.

Я літала у снах
І любила чортів синьооких,
Та весілля у мене
(Так сумно…)
Чомусь не було.

І палили мене,
І топили у водах високих,
І дитя моє
Більше доби не жило.

За гадання свої
Не набрала ні злата, ні срібла.
Та люблю цю печаль
І ці прокляті гени свої.

Хай приходить мій друг…
Він поет…

Ми собі лиш потрібні
Отакими, як є, –
Нічиї…
Нічиї…
Нічиї…

МАВКА

Де в одних серпанках юні весни
Йдуть у вечір, що немов рояль,
Місяць-косу клепле Перелесник,
Дядько Лев помер уже, на жаль.

Примерзають коси, милі коси,
До щасливих березнем вітрів.
Але як забутися про осінь,
Коли стільки осені вгорі?

Під зорею гуси пролетіли.
Ще останні коники іржуть.

Гуси Мавку взяти не хотіли.
Мабуть, там десь верби не ростуть…

ІЗ ЦИКЛУ «ПРОВІНЦІЯ»

1.

Українська провінція…
Одвічний сум за минулим –
Сивий, мов самогонка.
Серце, мов яблуко, падає
Від стогонів і зітхань.
Рветься там, де загрубо,
Рветься не там, де тонко…

Провінція – це не села,
Це там, де нема повстань.

Хоча у клубах є танці,
Шевченка портрет різьблений
У дві п’ятирічки штори
Непрані висять
На тонкому склі.
Коли щось у світі стається,
В хлопів позіхають гени,
Баби витрясають з начиння
Хмари сумної тлі.

Настане весілля
Чи похорон –
Немає кому затягувать.
Пісні тільки ті, що «по радійо»,
Любов – чужий серіал.
Місцева відьма
(Бантикова колись відмінниця):
Магнітофонна магія –
Записала дихання
Матушки й батюшки –
Вийшов місцевий скандал.

Базари бездарно бренькають
Заморським «добром» і дебрями.
Нема ані шкури вовчої,
Ані чорноморських риб.

Провінція –
Звідки їдуть найкращі жінки
До Гондурасу чи Сербії.

А зігнута шабля з хребта
Ну ніяк не росте догори.

3.

Знов Украйна…
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край!
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.

Стогне свічка у келійній тиші.
Цвинтар.
Обіймаються хрести.
Батьківщино…
Що тебе сколише
Щастям несподівано простим?

Полини й тумани.
Бабські сльози.
Даль солодка й зла –
Неначе смерть.
Пісня в горлі.
Вічні передгрози.
Вічна віра.
Вічні нетепер.

Болі неокуплені, небілі.
Війн багато,
А життя одне.
От і знову половці набігли
На лице красиве і сумне.

Цвітом терну опадають зорі
Змучені від щастя ворожінь.

Україно,
Здрастуйтє і sorry!

Жити лінь і помирати лінь…


Піч наша більша була за хату.
Отож, як пеклися із вишнями пироги,
Тепло було і пахло літом і святом
Далеко-далеко…
Мов розходились на зрізі Дерева Роду круги.

Бігла корова на гору, як по клавішах піаніно, –
Така чутлива і чорна була трипільська земля:
Де палку не встромиш – вродиться ідол чи буратіно…
Жодного короля.

Хлопець колишній приїхав дядьком із Аргентини.
Землю свою цілував, як поліська баба.
А хтось підганяв, підганяв себе шаблею – і загинув.
«Так йому, – скажуть, – і «траба».

Злазить, як шкіра під Сонцем, як з бані злото,
З мого села ідеальність аж трохи райська.
Вже і бидлячість видно, і болото – болото…
Тут між словом і ділом стіна китайська.

Щось про високе товстими-товстими струнами
Бренькне Стьопка якийсь недовчений чи Борька Ворон.
А коли «розрішили» свободу – клянуться перунами
Ті, що вчора топили не тільки перунів,
Але й хрести із соборів.

І ти очерствієш, як хліб, що коса відкусить
Від пуповини землі і полюбить камінь…

Осінь печальна, хороша, як дикі гуси,
Дзенькне над серцем –
І політиці
Амінь.


Обірвані дзвони.
Старий монастир.
Тіло землі…
Полиновий дим.
А поміж ними мільярди зір,
Риб’яча шкіра води.

Снігом ялинки сумні зацвіли
Гостро – як перший раз.
А я до тебе себе тулив,
Мов до коріння кора.

А ти – наче блискавка, крізь життя
Майнула – і впала в сон.
Любов не вмирала –
Як вовче виття
Поміж старих ікон.

Із нею важко було іти,
Без неї ніяк, ніяк…
Було багато усіх, та ти –
Останнє і перше я.

Під цвітом боліло траві, траві…
Скакав по Дніпру Мамай.

Вже хочеться тиші…

Та я, мов звір,
Чекаю:
Прийдеш сама.


ТЕЛЕСИК

Сидить на могилі старенький Івасик Телесик.
У цвинтарних травах тепліє гніздо солов’я.
До світу старого належить він зараз лише тілесно,
А так, то вже гуси із ним у інших летять краях.

Шипшинові краплі лягають в тумани спати.
А Місяць, як риба, сколихує даль душі.
Безсмертник цвіте і молиться жовта м’ята.
Повільно, повільно до себе усе спішить.

У хаті старого ікони лежать і гроші.
Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».
Розплата за гріх і плата за все хороше
Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

Здичавіла вишня, бо шкода було палити.
А явір, а явір… у ньому лежать сумні.
Втомилося серце усе на землі любити.
З усього на світі складати струнні пісні.

Каштанові косми зробились, як вітер, сиві.
З дощами тонкими пішов тимчасовий друг.
Зміючка Оленка, кому там вона щаслива?..
Кого вже пригорне мама до складених воскових рук?

Гарячі внучата дзвенять.
Світ гойднувся, як човен,
І небо беззахисно впало до рук ріки.
Він знає мовчання і знає пташину мову.
Усе, крім душі, у нього взяли роки.

Не тільки ж у нього.
Не тільки йому немило.
Хай гріється пам’ять в крові золотої пурги.

Старенький Телесик сидить на старій могилі,
Горбатій могилі Баби-Яги.


Солоні лінії вогню
На міднім тілі.
Я двері раю відчиню
У заметілі.

Далека Індія твоя…
Свята корова.
А у моїх сумних краях
Бузком бузково.

Мене пустила на ніч ти
У пил волосся.
І лотос білий, наче дим,
Складався в тосі.

Крилато-білі кораблі…
Туге мовчання.
Свята веснянка на чолі.
Жіночність рання.

Лизали вікна й зорі нас,
Мов Кама Сутру.
Та день – ласкавий сатана –
Прийшов немудро.

Пили ми сором із долонь
Солодким маслом.
…І засміявся телефон.
…І все погасло.

(До циклу «Бузковий рай та Індії індіго»)


Дорога в ніч…
Циганські табори…
Пташки – неначе вирізьблені з льоду –
П’ють чорний сік з-під білої кори,
Немов живуть заради насолоди.

Пастух в полях тонкий – мов брат трави,
В гармонії зі Всесвітом і світом
Пасе гортанну пісню татарви
І зорі теж пасе, і перші квіти…

Його пастушка п’є старе вино
У полиновім полум’ї туману.
Хрести край шляху сплять пропащим сном:
А що, якщо Всевишній не обманює?..

Дорога в ніч все в корінь наверта.
Дитинство он…
Он там – дитинство предків…
І курки крик… і муркання кота,
Насіння трав, замотане в газетку…

І запахи, і звуки, й кольори
Ще пам’ятають рай, в якому змії…
Життя своє від кореня до крил
Чим далі в ніч – тим більше розумію.

Від окаянства, темені й жаги
З коня морського я зроблю Пегаса
І виорю сумних книжок сніги,
І підпалю – і вітер не погасить.

Хай час піде крізь мене – наче спирт.

Засвітить Місяць – і засліпить очі.

Немає ні дороги, ні тропи…

Нема – то й добре…
Я вже їх не хочу.


М. С. Вінграновському

Сонце красиво в море заходить.
Сняться махновські коні…
Блудні, як вітер, діти природи,
Молимось Бугу іконі.

Криниць степових золоті глибини.
Пищать ластівки, літають.
А я тулюся до батьківщини,
Бо мами не маю.

Плахи і фрески.
І небо спільне.
Козацька печаль за раєм.
А ми, від європ і від азій вільні,
Живем… тобто повільно вмираєм.

Струм кришталевий живих поезій.
Моря зоряний голос.

Сонце красиво заходить –
Як в серце лезо,
А сходить
Горлом.

Коней махновських полинні крила.
Вовча розкіш свободи…

Земля Вам небом,
Красива сило,
Вічне дитя природи.


В гості мене запросила.
Поїла приворотзіллям.
У нервах, казала, сила,
Не в сухожиллях.

Я був серйозний, мов космос,
Мов пес – бездомний.
Заснули ми десь о восьмій…
Мов у Содомі.

Закритий твій телевізор
Картиною Рафаеля.
То ж я забув про суспільні кризи,
Небесні закрила стеля.

У вільнім своїм падінні
Торкнулись ми кайнозою.
Калинові наші тіні –
Немов пішли за водою
До білих вогнів, до вітру,
Що спить зі сльози обличчям,
Яке я із неба витру
Усміхом чоловічим.

На відстані пісні біль ще.
Зорі стогнали синьо.

Кого тепер ждатимеш більше:
Мене?
Чи сина?..

РОЗБИРАННЯ ЯЛИНКИ

Розбираєм ялинку…
І сумно від того обом –
Як буває лиш сумно,
Коли усміхаються зорі.
На ялинці сирітськи
Зосталася іграшка-Гном –
Як останній місток,
До казкового серця прозорий.

А зайчатка і білочка
Знову у вату лягли.
Дід Мороз і Снігуронька –
Поряд, в мішок целофанний.
Біля тої ялинки
Ми щастя торішнє пили,
Що надрубане й свіже –
Мов піна старенької ванни.

Про любов і розлуку,
Тюрму і суму говорив
По новенькому «тєліку»
Наш президент празниковий.
Та померла ялинка,
Але не виходить із гри.
Золотіє й мовчить,
Роздягнувшись, –
Колюча, як слово.

Безпритульні хвоїнки
Невидимий час замете.
Штучні квіти запахнуть снігами –
Мов крик динозавра.
Ми кладемо у вату прикраси –
Як спати дітей.
Воскресіння чекаючи,
Згадуєм завтра.


Я з отої зими вийшов так, як виходять із себе,
Білі вірші снігів залишивши вмирати в ярах.
У душі воскресив ті фіорди глибокого неба,
Де розп’ятий між зорями птах.

В нас дорожчає хліб і по колу історія ходить –
Мов пегасик сліпий,
Наче муза пішла на панель…
Я ж сильніший за світ,
Тому чхати мені на погоду
Й на політику теж –
Цю скрипучо-чадну карусель.

Обшиватиму дубом хатину свою молоденьку,
Про козацьку романтику буду читати книжки.
А з кленової кістки зроблю собі флейту тоненьку
І поему, як пісню, пером напишу на віки.

Перепалену сміхом сльозу прочитаю устами.
Як не зможу любити – відразу піду на війну
За вітчизну, за честь, культ прекрасної дами –
Як храму…
Як не зможу стріляти –
Любити почну.

Краще тілом померти від кулі густого цілунку,
Ніж розмінною гривнею стати для цих торгашів,
А на якір гачка взяти рибку з тоненької лунки,
Наче світле минуле, що піснею розворушив.

Хай історія йде своїм поступом кам’янобабим,
Кожна квітка кричить, дочекавшись тугої грози.
Я відходжу назад.
Тисну сфінксові лапу:
«Здрастуй, сфінксе, – кажу. –
Скільки літ, скільки зим!..»

Далі йду до води.
Вечоріє.
Піщаніють зорі.
Моє серце росте,
Моя доля шукає дуель.

А під ранок весняний
Влітає хтось в сон мій прозорий:
Журавель?
Азазель?..

ЗУСТРІЧ ЗІ СТАРИМ ДРУГОМ
(Із циклу «У скляній корчмі»)

Зустрів учора старого друга
За чорним пивом.
Пустили наше буття по кругу,
Сумні, щасливі.

Пили душевно за тих, що в морі,
За тих, що в морзі…
За те, що час наш, як потяг скорий,
Пішов по торзі.

За те, що трохи іще зосталось.
Чого? Навіщо?
Гріхи й тривоги, як води талі,
Зійдуть у вічність.

Прийти ніхто вже не обіцяє
До комунізму.
Куди? Навіщо ми поспішаєм?
Хіба на тризну?..

…Сиділи з другом за чорним пивом
Під жовтим кленом.
Було нам ранньо, було красиво,
Було зелено.

Летіли птахи, пір’я скидали.
Лилася пісня.
Дзвеніли сипко в друга медалі
Об хрест залізний.

А я в дарунок дістав із сумки
Книжку поезій…

Було нам вічно, було нам сумно,
Було тверезо.

ПОЛІСЬКИЙ ВОВК

Сашкові Сопронюку

Старий поліський вовк не виє на півмісяць.
Самотній, як поет, старий поліський вовк.
У зграї й між людьми йому немає місця.
І тільки голос трав йому ще не замовк.

Приснилися йому літа його минулі,
Зоря, метелик, цвіт… і сестри, і брати,
Скляна печаль води і злі мисливські кулі,
І мами шерсть – немов червоний дим…

Ні лігва, ні сім’ї… нічого не зосталось.
Червоні прапорці і білий біль снігів.
Гуляв, вожакував… гарячих коней крали…
Породистих вовчиць навік любити вмів.

Капкани обминав.
Ішов на запах волі,
Що на його очах бриніла, як сльоза.

Життя – саме капкан.
Ідуть у нього ж голі
І голими вертаються назад.

Далекий горизонт.
Полісся.
Білі коні.

Безпутство і сніги.
Тонких дерев хрести.

І плаче вовк старий тихенько, як ікона.
І хочеться сказать йому «Прости…»


У СКЛЯНІЙ КОРЧМІ

1.

Північ тремка –
Мов зіниці лиса.
Осінь.
Сиджу в корчмі.
Куди ми йдемо
І де взялися,
Такі сумні і самі?

Пісня сучасна
(Якась ніяка)
Із «брехунця» димить.
А ми розшифровуєм
Тайні знаки
Того, що над людьми.

Світло сумне
І парфумів запах
В цій от корчмі старій.
І поїзди (каже хтось)
«На Запад»…
І – журавлі вгорі.

Свічка – сльози
Старого лося,
Капає на калган.
Тим, що сидять тут,
Не раз довелося
Братися за наган.

Шрами у них,
«Татуйовки» сині…
Курви…
І мало слів.
Що їм до віршів,
До батьківщини,
До журавлів?..

А може, їм,
Саме їм сьогодні
П’яна печаль болить?
Церква-бабуся,
Діти голодні –
Як холості стволи.

Двері відчинені
Віком гробу.
Ранок сивий –
Мов ртуть.

Світ набирає
Божу подобу.

Я вибираю
Путь.

2.

Білий стіл.
Замріяна шинкарка.
Зморшки на зеленому вині.
За вікном шикарна іномарка
І туманні тюлі на вікні.

У меню – питво із кураїни,
Чорне м’ясо дикого коня…
Посеред чадної України,
На відході вітряного дня.

Почерком посмертної записки
На серветці вірш хтось написав.
Світяться з пітьми бандитські писки
І салонно-відьомська краса.

Я сюди приходжу у суботу
З Музою чи другом молодим.
А навпроти – половці і готи,
Що давним-давно зайшли сюди.

Он в кутку волхви, князі і мавки,
Гріє душу баба кам’яна.
І блистить, мов кров, протерта лавка,
На якій розстрижений монах.

Тут же циган і сумні повії
Ще й блатних романтиків приліт,
Всіх отих, що світ не розуміють
І кого не розуміє світ, –
Тільки ця замріяна шинкарка
І питво на зіллі, і скрипаль…

Як в раю, душевно тут,
А жарко,
Як у пеклі.
І життя не жаль.

Я ізвідси вийду в понеділок,
Цьому світу передам привіт,
Вічним серцем,
Як старим кадилом,
Білі вірші сіяти у світ.

МЕТЕОРИТ

Падав жовтий метеорит.
І не плакав, і не кричав –
Наче іскра з могильних плит,
Мов крізь воду горить свіча.

На долоні крутих вітрів
Падав легко – як з вишні цвіт.
Я журбу його розділив
Перший раз за мільярди літ.

Він вигнанець свого раю,
Скоро Єва також згорить…

Із трави, на якій стою,
В небо падав метеорит.

Ігор Павлюк

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я