Поезії Марини Препотенської

0
237

Напередодні
(Спомин про одну осінь)

Ми з поетом гуляли парком,
Розпускали дерева коси,
Там богиня плела, Ананка,
Золотими нитками осінь.

Грав музика старий на флейті,
Розвивалася сива грива,
І, розчулені та відверті,
Перехожі чекали дива.

Молодята знімали селфі,
Повз на роликах бігли діти —
Гомінливі чарівні ельфи.
Надвечір’я вмикало ритми,

Так все тепло, і так по-людськи,
Та незнані шляхи Господні.
Ми стояли на Інститутській.
Ми стояли
Напередодні

Естампи

 Бракує посмішок, авжeж – усюди клопіт і тривоги, пливуть думки- пeрeстороги, обвиті тугою бeз мeж. На сайтах боти сіють злість, в рeалі січeнь сіє смуту. А в шибки стукає спокутно цeй сніг – як запізнілий гість

 Туман у місті. Привиди машин. Усе неперевершено примарно. Невизначеність. Осад на душі. Політики. Реклама. Аватарно. Весна іще розгублено тремтить на крижі неминучого скресання, та у долонях в неї мерехтить червоний вогник – селфі Сподівання.

 Что мы знаем о жизни? Мы, вечные дети, каждый день словно заново учимся жить, и в Сети́ попадаем в готовые се́ти ловких гуру, желающих пазлы сложить. Но каких бы там истин душа не носила, не трясла переполненное решето, есть великой Спонтанности тайная сила. Кто стоит за всем этим? — Не знает никто.

 Если только копнешь поглубже – обнаружишь потоки грязи, и никто никому не нужен, и до боли фальшивы связи. За стеной, за душой, за текстом – все порочно и слишком просто. Значит, нужно спасаться бегством на безлюдный скалистый остров. А вернувшись, скользить на вздохе по поверхности отношений, танцевать на ветрах эпохи, чуть взлетая, как лист осенний.

 У всех на душе шрамы, и сердце порой ноет. Небесные бьют тамтамы, подземные ждут конвои. Но даже когда вечер подкрадывается к изголовью, ты помни, что душу лечат Радостью и Любовью.

Лувр

Час розважається у піраміді Лувру, грає із сонцем у кришталевих гранях,
Ки́дає промені в натовп, що дуже охочий
клацнути селфі на фоні очей Джоконди.
Час підбирає до купи тисячоліття
У крапку криваву
На тілі Христа
У Крівеллі.
Мить –
І розходиться колом
за анфіладами залів
через обличчя людей різношкірих.
Далі – сповзає до скіфу в підвалі похмурому
Й знову прямує до скла піраміди у шумному холі,
Там завмирає лукаво пісочним годинником в отворі Всесвіту.
Люди ж – ті грають із часом, хоч знають, що буде не рівним рахунок…

“Тепла зима. Сюжети міста"
“Тепла зима. Сюжети міста»
Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я