Поезії переможниці «Творчого ковчегу» Ірини Дорош.
єва і адам
ще до того як народились
наші (й не-наші) боги
дві жінки жили в саду
одна любила скакати по деревах
інша гола сріблилась в траві
вони не боялись втрачати
пили сонце щоранку
лиш одна зривала його з верхівок дерев
а інша підступно крала в росах
тоді не було таких темних ночей
правила всім безмежна любов
з неї перша кров пролилася
та любов не була всесильна
якось одна злізла з дерева
щоб дорікнути
я щоранку приношу для тебе фрукти
ти вгризаєшся в них обливаючись соком
а в мене тіло наскрізь продерте
я втомилась дбати за нас обох
і тоді вдруге кров пролилася
запанувала ненависть над серцем
а свідком лиш сонце
на небі у скронях на тілі
і та одна довго дивилась на ту яку любила
на облиті кров’ю гілки її тіла
по яких клубками гадин лазила ніжність
бачила звалений стовбур
обважніле від крові волосся
і плакала жбурляючи сльози в озера
а з тіла вбитої росли квіти
дрібні корінці повертали до витоків
а пагони пробивали очі
ніжні квіти розцвітали з рота
важкі трави сховали тіло
яке вміло любити
а на землю впала перша темна ніч
що тривала майже вічність
вранці вийшов з лісу чоловік
оглянув хазяйським оком сад
приліг відпочити
а та одна що злякано ховалась
вийшла нарешті й розбудила його
він важко позіхнув
вона сиділа ще й досі в печалі
він гадав що то від покори
і подумав: вона мусить його любити
а рука інстинктивно лягла на ребро
***
усі невисловлені слова
(промовчані між нами всіма)
нависають свинцевими кулями
над нашими обличчями
доки ми спимо
і душа стогне й болить так
як ота портова повія
з довгими косами
що дивилась нам вслід крізь імлу
вона вбирала наші розмиті контури
складала мозаїку ароматів і доторків
в останню мить втрачаючи найголовніше
а ми ішли не обертаючись
лише прискорювали крок під палючим поглядом
і все ж досить повільно
щоб звинуватити нас у втечі
я притискав до грудей браслет
що змією жалив нагрудну кишеню
зірваний (вкрадений) так недоречно
що не стерпить цього без відплати
…а вона з сумом дивиться вслід
щоб назавжди нас запам’ятати
щоб ніколи більш не зустріти
і ніколи щоб не впізнати
***
усі сльози невиплакані
бродять туманами
між нашими органами
і випадковими думками
маленькі пухирці слабкощів
просочуються теплим паром
крізь твою шкіру
втікаючи в небо
ти прекрасна всередині
у своїх болях
розіп’ятих нервах
сльозливих вітражах нутрощів
і я давно вже тебе
згадую лише з ніжністю
***
давай зробимо вигляд
що цього не було
річки не розмивали пісок
зіваки-перехожі не ступали на дорогу
доки б’є в очі червоне світло
вітер не розганяв ніколи хмари
над моїм (знаєш, таким не-нашим) домом
сонце не світило ніколи привітно
ти ж знаєш це байдуже сонце
воно не знало про те що між нами
секунди ніколи не завмирали
сусід так само голосно шаркав ногами
чайник свистів пронизливо пронизуючи
душу кухні моєї наскрізь
і якщо колись хтось скаже нам вслід
дивись яка гарна пара
ми будемо знати що це брехня
ми зробимо вигляд що не почули
