Поезія учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Катерини Грушовської
чому ти тремтиш, Анно ?
чому ти лягаєш в кургани за тими,
хто рани твої порцелянові єдиним лиш порухом порохом посипає
і пахне стратами
і мостить для тебе постельку з церати
щоб ти не змогла звестися, подихати, на ноги стати
щоб кожен твій зойк проростав сонетами чи сонатами
стишених алебастрових трав
цей ранок тебе ковтав-не ковтнув
надпив/надкусив/всотав
— покірність твоя висота
//..
я вкотре торкаюся кволих її долонь
я чую весь плач, що пронизує смальту її гортані
її кров це вогонь, що червоною ниткою вросте у карміновий ранок
— чому ти тремтиш ? я вкотре запитую стиха
а вона посміхається
замість того, щоб дихати
***
десь під північ він знищить усе, що кричала відстань
кожен лист, що пропахлий морем, сирими портами
проростав у каютах цвіллю, зів’ялим листям
все, що пам’яттю стало та спокоєм вже не стане
він палитиме їх, а вважатиме палить себе самого
попіл ниткою протинає зап’ястя, гусне навколо тиша
кожне слово камінням в шиби, тліють клапті, горить дорога
місяць магмою розтікається, кисень стає густішим
потім знову настане ранок, він примусить себе подихати
між агоній стискатиме хрестик, що тихо вростає в шию
скаже : сестро, сьогодні судоми були стабільно тихими
але швидше впускайте морфій,
мені ж не багато лишилося
***
в мене у грудях живе мушля
під час шторму у ній я не мушу кричати
хоч краплини морські осідають на ґратах реберних сіллю
я молилася і просила
щоранку щоночі щопонеділка і в день рівнодення
дай мені сили
я ж повітряний змій без повітря
я нігті без пальців
я назва станції
без перону без місця й без літер у назві
очі мої прозорі
очі мої про місяць і небо і бісів цей всесвіт
мовчать
я не знаю де мій початок
ти мене прив’язав до себе дротами залізними
я на поверсі сімдесятому як мені звідси злізти
щоб не зникнути
я мозаїка із бурштину́
заповзаю у мушлю
ховаюсь
тону
