Проза учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Тати Рівної
ДАРИНКА
Одного разу Даринка втопилась у копанці.
Це був звичайний день, початок весни, заледве скресла крига, а трава ще не наросла й нага земля ненадовго набула тих справжніх вигинів, яких набуває кожне тіло, скинувши плаття. Коротка березнева мить цілковитої відвертості й оголеності – з її покинутими пляшками, лахміттям літніх опудал, поламаним гілляччям дерев, всохлими кущаками й купками залишків життєдіяльності безпритульних псів. Жовта торішня трава лише трохи маскувала нутро села, більше підкреслюючи, аніж ховаючи.
Копанки за селом розлилися озерцями, немов витеклі очі сліпої чорної баби колихалися брижі на воді. У гарний сонячний полудень копанки розблискувалися веселками, ніби гралися яка перша, яка краща. Залишки пального, розлитого іскристою плівкою по талій воді, зрештою деколи бували прекрасними – уміє ж ховатись під личиною краси та мани усе чорне й непривабливе, брехливе. Зрештою, хто вірив би омані, коли вона була би старою гнилозубою бабою, як оце березневе поліське поле?
Діти не гралися на копанках, бо там із ними грала у хованки смерть. Так казали мами. Там жив бабай, старий Йосько і сам Дикий Нікор – дух болота. Баби розповідали, що той дідо худий та сивий із косами нижче колін, бородою до землі ходив один усіма болотами Полісся й бряжчав іржавими веригами. Він мав світлий лик, схожий на лик старого Янгола й, стрінувши зрідка якого грибника чи мисливця, збирача ягід або хіпстера з фотоапаратом й наплічником, який заблукав ненароком, зачіпав бідаку боготребною бесідою про піст і спасіння в молитві, про людські чесноти й правдиві цінності, але ім’я Бога не проказував при тому. Вабив оповідками про свій затишний скит, тиху дерев’яну хижку на оазі серед болота, де можна помолитися й відпочити тілом та душею. Побіде́нник, заворожений видивом тихого місця поза мирськими клопотами, йшов за дідом дикими стежечками, петляючи мов заєць, пнувся з усіх сил, продираючись через непролазні хащі аж поки досягав дивного зеленого острівця, що мов гойдався у мареві сизого туману, оточений грайливим бистрим потічком. На острівці крізь віти столітніх дерев проглядала ошатна дерев’яна господка – прикликала мальованими віконницями. Але тільки нога сердеги торкалася острівця, враз мара спадала, чорна гнила руїна якоїсь столітньої мисливської хижки стирчала здоровезним капелюхом між прадавніх папоротей й сіруватого моху, а замість чемного старого, поставав хижий велетень із землистого кольору обличчям, що дико реготів і регіт його, вивернутий із самих нутрощів лісу, луною розходився на десятки кілометрів навколо мертвих булькаючих боліт.
Безталанник метався із боку в бік, намагаючись сховатись чи утекти, але навколо було саме непрохідне болото.
Про такого казали потім у селі – пішов за Диким Нікором та й згиб.
А Йосько забирав лише дітей. Вибирав найнеслухняніших, тих, що порушивши материн завіт, йшли до копанки, виринав звідтам й хапав за ногу найближче до себе дитинча. Йоська достеменно ніхто не бачив, однак казали старі, що Йосько мав короткі їжакуваті вуса й кульгав на ногу. І завжди являвся у одному й тому ж болотяно-зеленому каптані з цупкого сукна. Казали, що дітей він їсть. Або топить і тоді їсть. Тому Йосько мав гострі гнилуваті зуби й перед його зненацькою появою йшов з глибин копанки препаскудний сморід. Знаючи це, можна було встигнути й утекти, казали декотрі хвалькуваті підлітки та окремі старі діди.
Але Даринка була слухняною й ніколи не порушувала материних заборон. І взагалі, відмінниця у школі, талановита обдарована чистим тоненьким голоском Даринка, була найтихішою дівчинкою на кутку. Завжди чемна та стримана, тихенька Даруся не раз ікалася збитошним однокласникам, коли їх матері випоминали Даринчині чесноти, шпиняючи своїх пакосників ущипливими словами. Як хто й миш не образить, то про такого казали, що він як Йосипова Даринка.
Коли її знайшли у копанці, Даринка плавала догори жовтим личком, розкинувши руки і була схожа більше на восковий хрестик у яскравій одежині, аніж на дівчинку. На застиглому Даринчиному обличчі назавжди закарбувалася тиха посмішка, коли самі лише кутики вуст виказують більше як усі слова на світі. Її оченята були розкритими, без тіні жаху – просто два маленькі неба, прозорі й вибляклі від води й вітру. Тому усі відразу вирішили, що то не Йосько. Йосько її би з’їв. А Даринка була цілою. Як ягідка. Лише її сік висох й вивітрився на чотири сторони, натомість ядучий газ, заповнивши кожну її клітинку, виштовхнув кульку Даринки із води. Це сталося на світанку – вона вигулькнула. А Михась онімів у ту саму хвилину.
Михасеві було дванадцять років одинадцять місяців і двадцять вісім днів. Михась готувався до свого тринадцятиріччя, що за два дні. Але ота дурнувата ініціація не давала йому життя. Непросто переночувати біля копанки, проте інакше старші хлопці не визнали би його за свого й далі ганяли б від себе як малого причепу, довіряючи лише завернути корів зі шкоди чи принести пиво із магазину, але тримаючи зачиненими для Михася двері справжніх чоловічих справ й секретів. Тому довелося розтрусити материні сховки, видобути собі півлітру, хильнути для сміливості грамів зо п’ятдесят міцного калганового самогону, лишивши решту на потім й іти на місце внутрішньої битви – до копанки. Там він сидів й трусився сам один з опівночі (така умова дурнуватого ритуалу, за яким мусів сидіти сам, а хлопці мали перевіряти по черзі за жеребом так, щоб Михась не помітив їх). Раптом почув носом той самий тяжкий сморід. Не встиг схопитися із місця, аж гульк – Йосько! І руки до Михася – ать! Зуби зблиснули як леза. Лише мить! — І затяг би у пащу. Секунда! – й Михасько біг щосили, перестрибуючи засохлі кущаки й поламане віття дерев. Біг просто чужими городами. Стрибав через пеньки, через старий похилений штахетник. Бив у шибку, вломився до хати й зомлів. Опритомнів на колінах у переляканої матері, силувався щось сказати, прокричати про Йоська, його страшні очі, беручкі лапи, гострі зуби, але замість звуків із горла бився хрип. Михасько мусив вимовити хоч слово, показував руками на ту сторону, де копанка, дер горлянку що було сил. Але ні звука звідти так й не вилетіло. Батько взяв карабіна й пішов у тому напрямку, куди вказав Михась. А що перша велика копанка була за три хати в ногах останнього городу, то Михасевий тато швидко побачив страшну знахідку посеред каламутної води.
Так закінчилися триденні пошуки Даринки у селі. Приїхала міліція, медики на швидкій і Даринчина баба із сусіднього села. Чужі – стояли мовчки, щось собі записували, фотографували – фіксували інцидент. Рідні – кричали і ридали над кулькою Даринки.
Однак ні ті, ні інші не мали сили щось зробити до толку, змінити хід подій. За тим, Даринку виволокли баграми й забрали на розтин. А її маму Марійку, кажуть, забрали до психлікарні. Правда то чи брешуть, але Даринка була пізньою одиначкою і мама її пестила як мізинчика. Той березневий вогкий день вважали днем Даринчиної смерті.
Михась так і не позбувся німоти, хоч мати й баба возили його по всіх докторах, до баби Петри у Боложівку, яка викачувала яйцями, до якогось тихого діда за болото, що лікував травами – нічого ніхто не вдіяв. Михасем заволоділа тиша.
Даринчина баба, та, що із сусіднього села, померла ще до дев’яти днів по Даринці. Поховали її, кажуть, по обряду але нашвидкуруч – не до неї було, чекали результатів розтину, щоб забрати тіло Даринки із моргу, поховати у землю, як годиться. Час йшов уже до сорока днів.
Даринчин тато, рудий Йосип, ходив чорний, лишившись на одному тижні без дочки та без жінки, а раптом й без тещі, хоч останню він мало шанував за життя й називав пришелепуватою, бо та весь час баяла про Йосипове біблейське ім’я, про те, що воно пасувало би сумирній людині, а не дебелому, рудому Йосипу з його тяжкою вдачею та Терчихиною скупістю. Дорікала йому, що часом піднімав руку на жінку та дочку, тримав їх у добрих ланця́х, у покорі.
А що важкий норов мав Йосип, то правда. Ще по юні загримів у тюрягу за розбій, півтора року відсидів, а там амністували. Вернувся в село і з того часу жив відлюдьком. Руду бороду відростив як собачий хвіст. Ні з ким не братався, не зустрічався, клинці ні до якої панночки не бив. Одної весни поїхав на заробітки десь, а вернувся уже з Марійкою при надії. Там і Даринка взялася. Жили на кутку собі тихо, не дуже кого до себе напитували. Всяких чинів та офіційних людей рудий Йосип сторонився. Навіть, медиків недолюблював і вчительку Даринчину ганив при кожній нагоді. Чи побоювався їх, чи що таке ніхто й не петрав достеменно.
З будня приїхали в село якісь у формі. Трьома машинами. Чи міліція, чи військові, чи служба безпеки – достоту ніхто не зрозумів. Приїхали вранці, збудили рудого Йосипа, били його, взяли у кайданки та й забрали по тому.
Через тиждень Ростислав Федорович, дільничний на їхнє село і ще два сусідніх, по п’яні розказав мужикам, що Даринку не Йосько вбив, а батько задушив-замучив, а тоді кинув у копанку, сам рудий Йосип, власноруч. Підозрюють його, він найперший фігурант у справі.
Переповів, що Йосип переляканий дуже, зізнався наче. Що не відомо з якого лиха полізла мала у клуню стару, закинуту, яку рушити вже хтіли і там у бочці труп знайшла. Розчленований, у пакетах.
А зверху одрізана голова татового кума Сашка Чепурика. Теж у пакеті. Прилипла волоссям до поліетилену. Прибігла склякла до матері, все їй виказала. Марійка мала в міліцію йти і подавати на розвід. У хаті пахло криміналом.
Рудий Йосип та Сашко Чепурик разом копали бурштин за городами. Остання копанка якраз їхніх рук справа. І, брешуть чи ні, а багато нарили. Щось там з добрих п’ять мішків. Казала одна, що Сашко хвалився – камінець знайшли. Та такий! – Жар-камінь! Із собачу голову розміром і прозорий, мов мед. Не одну тисячу взяти мали. Справжніх грошей. Йосип хтів мігрувати десь у Європу і там вже зажити. А Сашко оженитися надумав на таких калимах. А потім Сашко наче до рідні поїхав з гостиною, навідати батьків і дівчину кохану.
Сашко Чепурик зайда в селі, старатель без роду племені. А сам з-під Чернівців. Та й не прізвище, а прізвисько те Чепурик, бо мав у характері охайність й ніколи між люди брудним не ходив. Жив він по сусідству з Даринчиною домівкою – винаймав по договору із сільським головою закинуту хату покійної баби Домки, що пустувала до нього вже років із п’ятнадцять. Трохи пив. Та й кумами вони з рудим Йосипом насправді не були – так, здружилися чи що, старательствували разом і вже як сусіди, то й гостювали зрідка один в одного й чарку пили, мали спільні таємниці та інтереси й покумалися якось жартома при вечері, більше мабуть наміри свої проголосили, бо Сашко ж нежонатим ще був, дітисьок не мав.
Кажуть, всі п’ять мішків бурштину знайшли у хаті рудого Йосипа. У шафі та під ліжком. І небагато в слоїках у льосі.
А жар-камінь ніби то не знайшли. Не було його в протоколі – Йосипове Ельдорадо розтануло як мара. Зник без сліду камінчик, а може то й набрехав Сашко по п’яні. Хто вже його розбере.
Під райвідділком й так нові машини щокварталу. Хіба один жар-камінь зник у тих кабінетних копанках?
Останні три тижні Йосипова мати, баба Терчиха, носила до церкви по п’ять гривень щоп’ятниці, щосуботи й щонеділі, вимолюючи на весь голос у Бога доброго дива. А в інші дні у церкві сільській не правилося свято чи не свято – піп приїжджий був, жив сам за 40 кілометрів у райцентрі з жінкою й сімома хлопцями своїми. У церкві Терчиха пащекувала про покійницю сваху й плакала над долею сина. Виказала бабам, що онука не рідна їй – Марійку Йосип уже тяжкою взяв. Погелготіли баби над новиною – та й по тому.
У четвер з самого ранку бабу Терчиху визвали в район. Там їй, вісімдесятитрьохлітній недолугій Галині Гнатівні Терець, як єдиній родичці, віддали результати розтину й тіло онуки. Ховали Даринку у закритій труні. Все село було на похороні, й німий Михась теж був. Не було лише Даринчиних мами і тата.
Кулька Даринки дивилася згори як опускають у землю її труну та її заморожене напіврозкладене тіло й думала, мабуть, про те, що шугати у небі краще ніж лежати в землі. Надто весною.
Звісно, весільного плаття ніхто не одягав на Даринку. Труну Терчиха навіть не відкрила.
За рік по тому, якраз перед Паскою, вернулася з лікарні Марійка. Товста від медикаментів. Жовта. З блискучими хворими очима. Приходила до сусідки, Михасевої матері Інни, брала у неї рецепти паски й мазурків. Плакала, розказувала, що Йосип у сні душить її. А потім пішла до лісу –
та й по ній.
Дикий Нікор, кажуть, реготав аж до самого Великодня щоночі над селом. Тричі хресною ходою мусили обійти, лиш тоді все стихло.
