ЛЮБИТИ
любити цю жінку такою як вона є
цінувати її такою якої колись не стане
одну-однісіньку – чи не єдину із усіх Єв
таку неповторну – можливо останню
малювати її голою віршувати її ніжною
приколисувати щовечора пробуджувати щоранку
досліджувати з нею тонкощі – нехай це і смішно
щоночі натхненно – щомиті старанно
фантазувати про неї не так як про решту
згадувати її особливою пам’ятати чиєюсь
бачити її усюди – впівока за нею стежити
колекціонувати жести – вірувати в цю єресь
підспівувати коли співає а коли плаче – втішати
варити для неї каву привласнювати хотіти
просити її не писати і ніколи не проводжати
уявляти на кого б схожими виростали діти
тішитись лінуватися поетизувати взаємини
почуватися як на небі – хоча і не вмер іще
не перейматися дурощами а радіти що є вони
передивлятися Тарантінище перечитувати О’Генріще
УСЛІД
Господь приходить в це місто о сьомій – сьомій сорок.
ще кілька вдихів і видихів – вже незабаром – скоро.
ці лютневі світання настояні на туманах,
довкола волога небесна манна.
отже – блюз, босанова, чи, може, ґоспел –
що тобі заспівати, мій вранішній Господи?
як тебе славити, щоб увічнити цей прихід,
вже вчуваються кроки, як серце, глухі.
тож заспіваю псалмів – протяжних, вінницьких,
як олов’яна вода попід кригою піниться,
чи як люд у тумані гуртується в середмісті,
очікуючи на вісті.
на срібному кларнеті і золотому гобої
славитиму з любов’ю – тужитиму за тобою,
перебиратиму одну за одною всі тутешні місцини,
тільки-но роздивися їх, божий Сину!
он і крига на Бугові стоншилася до паперу,
а дерева – як заземлені пташині пера,
що надійно утримують ці береги і острів, –
о! тут печалі вдосталь! –
щоб заспівати про пташку – гострокрилу, чорну,
що вгадується у тумані умовним вороном, –
саме вінницюобленерго перелітає навскоси,
її також спаси.
бо і вона одинока, як усі довкола.
і навіть те, що її бачиш – не випадково.
тож перед тим, як виходити, Господи, на лід,
подивись їй услід.
МОЖЕ
може,
срібні рибини спливають з немислимих глибин,
ворушачи плавцями і зблискуючи лускою,
виключно для того, щоб я тебе не розлюбив,
щоб нічого такого із нами не скоїв.
може,
перелітні птахи здіймаються із насиджених місць,
опановують піднебесся і упокорюють пасати,
щоб я присвячував тобі вірша – хоча би раз на місяць,
не припиняв писати.
може,
хижі звірі вибираються із мисливських угідь
на проріджене узлісся і скрадаються до будівель,
лиш для того, щоб ти врівноважувала в мені хіть
екстатичною білизною оголеного тіла.
може,
всі відлюдники з хуторів і віддалених сіл
перекидаються на вовкулак, від вечора і до рання,
щоб ти ввижалась мені особливою, окремою від усіх, –
у переліку – крайньою.
може,
прочани марять паломництвом до своїх святинь,
з неустанними молитвами і благоговінням,
лиш для того, щоб ти не припиняла в мені рости,
розгалужувалась корінням.
може,
навіть сусідська кішка,
єдина із мого сільського почту,
то невгамовна мисливиця, а то пухнасте ледащо,
приходить звісткою від тебе – живою поштою, –
торохкотіти і лащитись.
МІЧМАН
коли він знімає свій чорний просолений бушлат
і все ще хитаючись прямує до кухонного причалу
то думає про одне – хоч би вона прийшла
і хай би мовчала
хай би навіть мовчала
най би тихенько сиділа отам у кутку
підібгавши під себе ноги на допотопному дивані
чи може щось наспівувала закрившись у ванній
бо пам’ятає її такою
і хоче її таку
та це й не пам’ять зовсім а радше кисень і кров
саме нею він надимає груди щоб рухалось серце
о! скільки ночей він цю відстань у собі боров
а вона зростала на терцію
щоночі – на терцію
чоловік невизначеного віку з обвітреним лицем
меланхолійний мічман із «Гетьмана Сагайдачного»
може годинами не говорити – німувати наче
навіть не задумуючись про це
не вникаючи в це
тулитися лобом до холодного зволоженого скла
за переліком покупців цілодобового магазина –
як віршувати про неї хоча він жодного ще не склав
та ця безодня зимна
вона для віршів і Сина
щоб молитися йому – Господи отам де вона є
на самісінькому денці своєї пам’яті – аж насподі
навчи її відрікатися і щоб стала вона нічиєю
а я забув її потім
одразу потім
і щоб негайно потому оця розмежована ніч
така безпомічно новорічна і відчайдушно святкова
засіяла всіма галактиками – одному мені!
а вона побачила випадково
лишень випадково
