Сергій Татчин. Вірші

0

ЛЮБИТИ

любити цю жінку такою як вона є

цінувати її такою якої колись не стане

одну-однісіньку – чи не єдину із усіх Єв

таку неповторну – можливо останню

малювати її голою віршувати її ніжною

приколисувати щовечора пробуджувати щоранку

досліджувати з нею тонкощі – нехай це і смішно

щоночі натхненно – щомиті старанно

 

фантазувати про неї не так як про решту

згадувати її особливою пам’ятати чиєюсь

бачити її усюди – впівока за нею стежити

колекціонувати жести – вірувати в цю єресь

 

підспівувати коли співає а коли плаче – втішати

варити для неї каву привласнювати хотіти

просити її не писати і ніколи не проводжати

уявляти на кого б схожими виростали діти

 

тішитись лінуватися поетизувати взаємини

почуватися як на небі – хоча і не вмер іще

не перейматися дурощами а радіти що є вони

передивлятися Тарантінище перечитувати О’Генріще

 

 

УСЛІД

 

Господь приходить в це місто о сьомій – сьомій сорок.

ще кілька вдихів і видихів – вже незабаром – скоро.

ці лютневі світання настояні на туманах,

довкола волога небесна манна.

 

отже – блюз, босанова, чи, може, ґоспел –

що тобі заспівати, мій вранішній Господи?

як тебе славити, щоб увічнити цей прихід,

вже вчуваються кроки, як серце, глухі.

 

тож заспіваю псалмів – протяжних, вінницьких,

як олов’яна вода попід кригою піниться,

чи як люд у тумані гуртується в середмісті,

очікуючи на вісті.

 

на срібному кларнеті і золотому гобої

славитиму з любов’ю – тужитиму за тобою,

перебиратиму одну за одною всі тутешні місцини,

тільки-но роздивися їх, божий Сину!

 

он і крига на Бугові стоншилася до паперу,

а дерева – як заземлені пташині пера,

що надійно утримують ці береги і острів, –

о! тут печалі вдосталь! –

 

щоб заспівати про пташку – гострокрилу, чорну,

що вгадується у тумані умовним вороном, –

саме вінницюобленерго перелітає навскоси,

її також спаси.

 

бо і вона одинока, як усі довкола.

і навіть те, що її бачиш – не випадково.

тож перед тим, як виходити, Господи, на лід,

подивись їй услід.

 

МОЖЕ

може,

срібні рибини спливають з немислимих глибин, 

ворушачи плавцями і зблискуючи лускою, 

виключно для того, щоб я тебе не розлюбив, 

щоб нічого такого із нами не скоїв.

 

може,

перелітні птахи здіймаються із насиджених місць,

опановують піднебесся і упокорюють пасати, 

щоб я присвячував тобі вірша – хоча би раз на місяць, 

не припиняв писати.

 

може,

хижі звірі вибираються із мисливських угідь

на проріджене узлісся і скрадаються до будівель, 

лиш для того, щоб ти врівноважувала в мені хіть

екстатичною білизною оголеного тіла.

 

може,

всі відлюдники з хуторів і віддалених сіл

перекидаються на вовкулак, від вечора і до рання,

щоб ти ввижалась мені особливою, окремою від усіх, –

у переліку – крайньою.

 

може,

прочани марять паломництвом до своїх святинь,

з неустанними молитвами і благоговінням,

лиш для того, щоб ти не припиняла в мені рости,

розгалужувалась корінням.

 

може,

навіть сусідська кішка, 

єдина із мого сільського почту,

то невгамовна мисливиця, а то пухнасте ледащо,

приходить звісткою від тебе – живою поштою, –

торохкотіти і лащитись.

 

МІЧМАН

коли він знімає свій чорний просолений бушлат

і все ще хитаючись прямує до кухонного причалу 

то думає про одне – хоч би вона прийшла

і хай би мовчала 

хай би навіть мовчала

 

най би тихенько сиділа отам у кутку

підібгавши під себе ноги на допотопному дивані

чи може щось наспівувала закрившись у ванній

бо пам’ятає її такою 

і хоче її таку

 

та це й не пам’ять зовсім а радше кисень і кров

саме нею він надимає груди щоб рухалось серце

о! скільки ночей він цю відстань у собі боров

а вона зростала на терцію

щоночі – на терцію

 

чоловік невизначеного віку з обвітреним лицем

меланхолійний мічман із «Гетьмана Сагайдачного»

може годинами не говорити – німувати наче

навіть не задумуючись про це

не вникаючи в це

 

тулитися лобом до холодного зволоженого скла

за переліком покупців цілодобового магазина –

як віршувати про неї хоча він жодного ще не склав

та ця безодня зимна

вона для віршів і Сина

 

щоб молитися йому – Господи отам де вона є

на самісінькому денці своєї пам’яті – аж насподі

навчи її відрікатися і щоб стала вона нічиєю

а я забув її потім

одразу потім

 

і щоб негайно потому оця розмежована ніч

така безпомічно новорічна і відчайдушно святкова

засіяла всіма галактиками – одному мені!

а вона побачила випадково

лишень випадково

 

Сергій Татчин

 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я