Сергій Тримбач — український кінокритик, кінознавець, кіносценарист, колишній голова Національної спілки кінематографістів України, Заслужений діяч мистецтв України — в проекті Місто каштанового щастя.
***
Я народився в провінції, реалізувався в столиці. А це одна із ознак генія…
Щастя – це коли під завісу життя ти розумієш, що твій стратегічний план просування житейськими дорогами реалізувався: ну так, на десять відсотків, але ж є! Важливий нюанс: я планував зайнятись літературою, мистецтвом, а це така річ, де не буває поділу на життя професійне і позапрофесійне. Колись російський письменник Міхаіл Пришвін відтворив цю особливість у точній формулі «Мистецтво як поведінка» — твоє мистецтво багато в чому «виробляється» у твоєму повсякденному житті.
Отже, про стратегію життя і місце Києва у тій стратегії. Не збирався я ні вступати до київського вузу, ні жити у столиці. Мав їхати вступати до Дніпропетровська, потім виникла Одеса. Я ж хотів стати журналістом, потому письменником. Це означало — мусив пізнати життя, а воно, справжнє, кипить і виварюється в глибинах провінції, у селах та маленьких містечках. І тільки пізнавши життя і здобувши визнання, я би вже штурмував Київ.
Такий план грунтувався на вивченні біографій українських письменників і знанні відомого правила: генії народжуються у провінції, а помирають у столиці. А те, що я геній, сумнівів у мене особисто не викликало. І не виникало довго — перші такі сумніви з’явились тільки коли мені стукнуло 40 літ (тому і вважається ця цифра неблагополучною за відчуттями). При тому всьому я не ніколи не був гоноровито-пихатим, відчуття власної значущості і повноти я носив у собі як таємницю, як те, що проросте неминуче — просто треба почекати. Терпіння і ще раз терпіння!
Генієм почуватись добре. Погано одне — у вашому оточенні можуть віднайтись люди, у яких відсутні інструменти розпізнавання ваших надзвичайних талантів. Зі мною так і трапилось. Бо ж сталося так, що не поїхав я ні в Одесу, ні в Дніпропетровськ, а в самий Київ, у столичний університет (тоді він був один лишень), куди й вступив — на філологічний.
Доволі швидко з’ясувалось: це вам не провінція, тут напхом напхано людей, геніально обдарованих. Я теж ніби, але… Але я мав необережність оповістити своїх однокурсників про те, що збираюсь стати журналістом. Журналістом? У якійсь занюханій районці? Піжонить, чи справді не має жодних амбіцій і талантів генія?
На додачу я ще й посоромився оприлюднити свої вірші, оскільки витвори однокурсників видалися мені набагато геніальнішими, аніж мої власні. Пригадую, мене просто убив рядок з вірша однокурсника: «Вкиньте голову мою в борщ…» і т.д. — я був приголомшений. Пізніше, правда, з’ясувалось, що той однокурсник цитував чужого вірша — Миколи Холодного, здається.
Словом, увесь перший курс я перебув у вимушеній глухій самоізоляції — нікчемний провінційний острівець безталання. Навколо мене вирувало життя геніїв, усі писали і незрідка тут же зачитували в голос свої творіння, вочевидь приречені на безсмертя. Я тільки прислухався, дедалі частіше переконуючись: не все геніальне те, що блищить. Технічного блиску справді було багато, усіляких там викаблучувань — поезії куди менше.
Наприкінці першого курсу у нас влаштували з’їзд письменників. Саме так — літераторів у нас було неміряно, на з’їзд вистачало. Мене запросили як спостерігача — мовляв, хай сірома подивиться, публіка ж яка не яка потрібна.
Читали вірші (прозаїки, як відомо, народжуються не раніше третього курсу), проголошували програмні гасла — які саме я не запам’ятав. Бо у мене був план усе ж розірвати коло геніїв і зайти в круг обраних. Під кінець тієї засіданки (під вино, звісно) я боязко попросив дозволу прочитати свій вірш. Почувся глузливий сміх: і він туди ж, теж слави закортіло. Ну, та хай уже — хай посеред геніїв і щось сіреньке проклюкне, повеселить майстрів пера.
У мене була заготовка — вірш, вибудуваний на фольклорній образності: «Церковка». Там була доволі вражаюча, скажу нескромно, символіка: «через мене дерево несено здалека…», через мене проносились предмети, явища й віки, а посеред того стояла мініатюрна церковка — як утілення чогось високого і непорушного…
Вірш був недовгий, коли я закінчив — народ трохи збентежено мовчав. І тут один із геніїв, нині добре відомий письменник Василь Шкляр, вигукнув: «Геніально! Читай ще!!»
Це й була мить щастя. Не сталось би її — я би напевно просів у самому собі. Бо людина у юначому віці з одного боку дуже високої думки про себе, а з другого — надто невпевнена, що думка та має під собою якийсь реальний грунт. Голову тобі може знести першим же снарядом… Загроза така була, та ще зважаючи на мій первісний статус серед однокурсників.
Отак соціальний ліфт підносить тебе високо, але ж звідтам і гримнуть можна долу самого — та так, що ні цурки не лишиться. Потрібні дві речі: щоденна праця і сторонній підігрів твоєї упевненості в собі. Коли ти юнак — значить украй бажаним є підігрів з боку дівчат, хоча вистачить й однієї, але відданої тобі дівчини.
Наступний похід у щастя і був пов’язаний з дівчиною. Вона звалася, а власне зветься так досі, Тетяною. Була вона моєю однокурсницею, була вона киянкою, і чомусь на диво швидко повірила в мене. Віддаровувався я любовними віршами — всуціль геніальними. Такими вони видавались мені, але що значно важливіше — такими вони уявлялись і Тетяні. Теж формула Щастя — узгодженість бачення себе самого і бачення тебе сторонніми очима. Така узгодженість ще любов’ю називається, коханням. В ній забезпечується можливість суголосного стереоскопічного бачення себе у часі і просторі, а відтак і розвитку людської особистості.
Любов видозмінюється і коли ти це приймаєш як щось органічне, природне — вона триває довго. У нас з Тетяною ось уже скоро як півстоліття.
Один із чинників збереження любовних почуттів — діти. В рейтингу моїх найщасливіших митей першість тримає епізод, коли я, після кількаденної відсутності, приїхав на дачу, де в той літній час, перебував наш 4-річний син Андрій. Я виник в кінці дачної вулиці на Русанівських садах й одразу побачив маленького сина. Рушив до нього…
Наблизившись метрів на сто, неголосно погукав його. Андрійко обернувся і… І далі був його пробіг мені назустріч з криком «та-а-а-атуля!!», пробіг, який я згадую завжди, коли мені важко й некомфортно. Бо це був такий самовияв любові, який неможливо описати словами. Тримаючи в обіймах свою дитину, я й відчув справжнє щастя. І чим далі у часі цей епізод, тим щасливішим він мені видається. Як і той, багато в чому дуже схожий, який трапився уже з нашим онуком, Микитою. Хто не має дітей і онуків, той не знає істинного щастя — так мені видається.
Сім’я, родина — це теж творчість, і вкрай бажано, аби вона так само прагнула сягнути статусу геніального. Звісно, я вживаю слівце «геніальний» не дуже серйозно — тут присутній відтінок карнавального, того, що в Києві упровадилось у 1960-ті і пов’язано передусім із постаттю кінорежисера Сергія Параджанова. Він, як відомо, усі явища, передусім мистецькі, ділив на дві категорії. Одна іменувалась геніальною, інша теж починалась на літеру «г», тільки те слово звучало не так благозвучно…
Але справді, давайте визнаємо: родина є геніальним винаходом людства і тільки з нею пов’язана можливість досягнення щастя. Хай і такого, що певною мірою обмежує можливості твого пересування в часі і просторі. Механічного пересування, зате стимулює фантазійний сегмент твого духовного єства. А ще забезпечує можливості маневру — у професії, у власне творчості.
Сягнувши 40-літнього віку, я зрозумів — треба щось міняти у житті. Подібний висновок робить чимало людей, передусім чоловіків, але чомусь дехто при цьому вирішує поміняти якраз сім’ю. Помилкове рішення — бо у такому віці ліпити сімейне гніздо значно важче, на це витрачається надто багато сил. Тих самих сил, які можна спрямувати на щось інше. Скажімо я почав займатись не тільки кінокритикою і кінознавством, а й написанням сценаріїв — спершу для неігрового кіно, а нині я для ігрового. Недавно написав навіть сценарій 12-серійного фільму, поки що, на жаль, нереалізованого. Далі буде.
Або громадське життя. Тривалий час я відзначався закритістю і, відповідно, нехіттю до чогось колективно-громадського. Крок за кроком це долалось — починаючи від років Перебудови і боротьби за Українську Незалежність. У Спілці кінематографістів в мені почали бачити якусь громадську енергетику — скінчилось тим, що мене обрали спілчанським головою.
А що таке Спілка? Це теж сім’я, члени якої пов’язані між собою якимись заледве не містичними узами. Не перебільшую. Один лишень приклад. Давно помічено: помирає один із членів Спілки — через 2-3 дні за ним рушає інший.
Свіжий приклад. Коронавірус, карантин, а у нас серед спілчан повний штиль — ніхто, упродовж кількох місяців, не помирає. Кілька днів тому помер усе ж один із літніх наших славних колег. Через два дні за ним пішов інший. І це закономірність, яка не знає винятків! Мабуть, через річку Стікс переправлятись краще разом із кимось…
Висновок простий. Ми справді виробляємо, продукуємо свій власний спосіб життя, з професійним життям включно. Відчуття щастя ж дарується нам родиною чи тим суспільним середовищем, у яке кожен з нас — добровільно чи добровільно-примусово — вступає. Київ є нашим спільним середовищем. Я потрапив у нього швидше, аніж планував — про що ніяк не шкодую.
Сергій Тримбач
