Софія МАЙДАНСЬКА. «Видиш, брате мій…»

0
167

Розділи з документальної повісті “Друге пришестя”

І ось, нарешті, до нашої нової хати повернулася мама. Тепер я зустріла її, як найкращу стару подругу; за рік розлуки набралося чимало сокровенних таємниць, які просто розпирали мене і з якими тільки їй могла звіритися. На той час бабуся з дідусем ще продовжували працювати в школі. Для бабусі вчительський авторитет був понад усе, я не мала права скаржитись їй на свою шкільну вчительку, а коли наважувалася хоча б натякнути на образливі слова і несправедливі дії щодо мене – одержувала бабусині гострі докори; в її очах завжди винною залишалась я, бо певно недостатньо добре виконала домашнє завдання, чи була неуважною на уроці. Тепер, коли поруч була мама, я могла нарешті залізти під її рятівне крильце, вона єдина розуміла, як боляче разить несправедливість і намагалася з’ясувати з бабусею деякі принципи педагогічної етики, та ці намагання були марними – вона, на рівні зі мною, а часом іще й з лишком, одержувала свою порцію “виховної години”. Тому відтепер, констатуючи таку фанатичну вчительську солідарність, ми в наших спільних інтересах, настільки зблизилися з мамою, що своєю “нерозлийводою” навіть почали викликати певну заздрість бабусі. Звісно – вона не дозволяла щоб у далекі закамарки її свідомості закрадалося якесь душевне сум’яття, але очевидним було те, що внучка, якій вона фактично стала другою матір’ю, над якою ночей не досипала, але й тримала в дисципліні, тепер віддаляється від неї.
Але ж, як не віддалятися, коли мама ніби передчувала мої бажання, навіть можна сказати, провокувала, викликала, творила їх. Приїхавши з Красноярська, де останні два роки на висилці, працювала в цеху з виготовлення архітектурного декору, вона привезла повну валізу гіпсових відлитків: вибагливих акантів, модильйонів, акротеріїв, антеміонів, антефіксів, а також крихітні голівки ангелів і серафимів у сповитку алебастрових крилець, художні альбоми з репродукціями відомих художників Ренесансу, класицизму, французького імпросіонізму, малярське причандалля: фарби олійні, акварельні, олівці та пастелі різних барв.
Саме у ті роки, ще в Красноярську, на умовній волі, коли чи не щомісяця їй доводилося “мельдуватися”, що не збирається відкривати Аляску, гуманна радянська влада в лиці опікунів з органів НКВС, дозволила молодим людям, в яких ще не погасла жага до знань, вступати до вищого навчального закладу. Єдина умова — абітурієнти не мали права обирати омріяний вуз, чи факультет, за них цей вибір уже було зроблено: якщо хочеш вчитися – вступай на будівельний факультет Московського політехнічного інституту. Попри те, що мама охочіше пішла б на медицину чи якийсь гуманітарний факультет – вже не було ради: дають – бери, б’ють – тікай. І вона, ще з групою земляків, загорілися бажанням навчатися: якщо не поталанило з Кембриджем чи Гарвардом – дружно подякуємо компартії та вічно живим, Леніну зі Сталіном, за можливість навчатися в Московській заочній політехніці на “будівника комунізму”. При вступних іспитах мама найбільше переживала, що не напише твору російською мовою. Прекрасно знала російську літературу; поезію Блока, Бальмонта, Ахматової, Мандельштама, Цвєтаєвої, Єсеніна вивчила напам’ять з голосу ще живих недобитків російського дворянства; “лагерну” бібліотеку, укомплектовану найдобірнішою російською класикою, за вісім років ув’язнення прочитала від дошки до дошки. Та колишня учениця елітної чернівецької гімназії “Liceul Ortodox” не знала російської граматики, її в ліцеї не викладали; там вивчали латину, греку, французьку, німецьку, румунську і нікому, навіть у поганому сні не могло приверзтися, що безтурботна, весела вихованка ліцею опиниться в “тюрмі народів”, де з часів царя Івана Грозного “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує” і “во глубине сибирских руд” єдино зрозумілою мовою для конвойних є “великий русский язык”. У цій безвиході пособили колишні каторжанки“асужденные” – випускниці “Інституту благородних дівиць”, вони написали мамі твір на вільну тему, залишалося лише старанно його “перемалювати”. Мама була кмітливою і так старалася, що навіть перевершила в написанні твору “исконно русских”, вона “перемалювала” твір на тверде “добре”, коли деякі з випускників совєцького “ликбеза” через неграмотність узагалі завалили іспит. Школа логічного мислення, закладена в гімназії, допомогла їй з точними науками, до яких ніколи не мала великої охоти, підсобило ще й те, що підчас війни, рік навчалася на архітектурі Львівської політехніки, та наука не минула марно і саме тепер стала їй у великій пригоді. І ось у свої неповні 32 роки вона, вже вкотре, знову стає студенткою вузу, що називався “Всесоюзный московский заочный политехнический институт”.
Тоді, в середині п’ятдесятих, Красноярськ, як велике промислове місто, розгорнуло потужне будівництво адміністративних та житлових об’єктів у стилі сталінського тріумфального соцреалізму з виразними рисами класичної римськогітлерівської гігантоманії. За сумлінну працю на будівництві, мамі доручають посаду прораба в цеху з виготовлення архітектурних оздоб, яких потім, уже в часи хрущовської відлиги, назвуть “будівничими надмірностями”. Молодий прораб згуртувала довкола себе художників, серед яких були і краяни: Василь Турецький з Буковини (Сторожинець), Петро Головатий з Чернівців, Ольга Маруневич зі Станіславова, які відбувши в “зоні” свої “10”, тепер опинилися тут, на висилці. До них прибило і Миколу Сметанка з Лубен, буковинці привели худого, знеможеного парубка до мами, його треба було якось рятувати і мама влаштувала до свого цеху. Микола Сметанко дуже переймався, що не має художнього хисту і практики, та хлопці з лагерного “мирискусства” взяли його в облогу і дуже скоро Микола осягнув нехитре вміння вже з готових форм відливати античні фризи та деталі корінфськодорійських колон. До речі, Микола також вступив до того славнозвісного Московського політехнічного. Робота для молодих людей здалася навіть веселою, бо античну спадщину їм довелося збагачувати радянською символікою: молоточками, серпочками, зірочками, пшеничними снопами, а ще й до того, ця “творчість”, зважаючи на кліматичний пояс, добре оплачувалася. Сподіваюся, збудовані на віки шедеври радянського соцреалізму, оздоблені натхненною працею буковинців, галичан, полтавчан – випускників орденоносного ГУЛАГу, що працювали в цеху моєї мами, ще й досі нагадують красноярцям про “велич сталінської доби”.
На той час Василь Турецький з Олею Маруневич побралися і невдовзі в них народився син Іван, а потім син Володимир — і вони вирішили деякий час вже як вільні працювати в Красноярську, щоб забезпечити свою молоду родину. Моя ж мама, дочекавшись звільнення, відразу почала пакувати валізи і одну з них наповнила скарбами своєї мистецької діяльності.


Наш іще недобудований дім повнився новими весняними клопотами і біля нього, як біля того дідусевого вулика “обліталася” далека і близька родина. Досі до нас в Острицю чи Магалу, за винятком рідного бабусиного брата Іллі, вибиралася лише молодь, Юркові ровесники і переважно на Великдень чи на Миколая, щоби повіншувати дідуся. Тепер, як те незнане зело, що зеленими стрілами рвалося зпід землі, щонеділі за нашим святочним столом з’являлися нові люди, і кожного разу, варто було їм стати на порозі, як рясно скроплені слізьми і сміхом опинялися в обіймах мами, бабусі та дідуся. Це, пройшовши свою каторжанську дорогу, поверталися зі Сибіру кревні. Та я про них нічого не знала, мене ще не посвячували у святаясвятих їхнього хресного шляху…
Першим повернувся Костик Король, онук старшого дідусевого брата, Констянтина Майданського, він з’явився задовго до приїзду мами і не раз бував у нас, коли ми ще мешкали в молдавських селах: середнього зросту, енергійний з вибуховим темпераментом, він завжди був заводієм забави. Ніхто й не здогадувався, що за маскою молодого вродливого веселуна ховаються скатовані душа й тіло мужнього юнака, якого, після важких тортур в пивницях НКВД, неповнолітнім заслали до Норильська, у “сумнозвісний Кайєркан”. Вже наприкінці життя, в книжці “Моя Голгофа”1, він напише: “Господь Бог подарував мені дниною народження 24 серпня. Це найщасливіший день, бо через багато десятиліть саме в цей день народилася молода, незалежна держава Україна, про яку мріяли мої односельці, за яку боролися, честь якої відстоювали”. Ту честь він відстояв і тоді, коли випробувавши всі засоби психологічних і фізичних катувань, слідчий влаштував йому очну ставку з чоловіком в якого від подоби людини вже нічого не залишилося – це було криваве місиво з набряклими вустами вже беззубого рота, вибитим оком і наполовину знятим скальпом. На попередніх нічних допитах слідчий запитував про якогось “Козуба”, таке прізвище Костикові було невідоме, тому з чистим сумлінням хлопець відповідав, що такої особи не знає. І тут він впізнав за беззубим шамотінням, голос свого бойового друга і наставника, який носив псевдо “Назар”: “Друже Юрку, ми програли. А тому я розповів їм усе. Зізнайся та підтвердь сказане мною, все, що знаєш, інакше вони мене доб’ють”. Від почутого Костик ледь не впав з табурету на якому сидів, приголомшено дивлячись на свого “візаві”. Ще мить — і він міг би зламатися, якби не слова того ж старшого побратима “Назара”, які нараз виринули з киплячого вару його пам’яті: “Друже, Юрку, (це було псевдо Костика – Констянтина Майданського), щоб там з нами не сталося – ми один одного не знаємо”. І малий Костик, опанувавши себе, мовив, твердо і виразно: “Про що ви говорите?! Я вас справді вперше бачу!” Слідчий зрозумів, що його затія провалилась, а Костик, своєю непохитною волею врятував десятки а може й сотні своїх ровесників, що назавтра могли б опинитися тут, разом із ним, у катівнях НКВД. Він не мав права зламатися, бо рід його пішов од Королів, а “первий”2 брат Констянтин Майданський, що носив псевдо “Юрась”, лише на чотири роки старший за нього, був сотником і одним із засновників Української Повстанської Армії на Буковині, він створив боївки в селах: Добринівці, Васловівці, Юрківці, Топорівці, Мамаївці, Рогізні, організував мережу складів зброї, явочних квартир, підібрав зв’язкових. “Юрась” загинув у свої неповні 25 років, у нерівному бою з енкаведистами весною 1948 – році мого народження та останню кулю він не залишив собі, а великодушно “подарував” заклятому ворогові… А його дід, колишній багаторічний війт, “двірник”, “примар”3 села Рогізна і старший брат мого дідуся, що досі всі справи села вирішував не “бунтами”, а “законом”, тепер, через своїх непокірних внуків, уже в дуже поважному віці був висланий разом із своєю дружиною, тіткою Домкою, в далекі сибірські сніги, десь аж у Молотовську область. Костик Король, пройшовши горно етапів ГУЛАГу, міг власним життям засвідчити, “як гартувалася сталь”, коли в червні 1953 року став чи не наймолодшим учасником Норильського повстання: “Прямо на нас наставлені три жерла дрібнокаліберних гармат. По тілу пішли мурашки. З військовими жарти погані. Радіо через кожних дві хвилини горланить, наганяє страх. Збираємо останню нараду вже тут, надворі, в присутності людей. У відповідь лише чуємо намір без вагань відстоювати наші права до кінця. Вмерти, але не скоритися, не піддатися на залякування карателів. Подивитися б лише останні хвилини на отих людей! Чого то вартувало! Тривога, а разом і радість була в їхніх очах”.
Повернулася Ганна Король (Анка) – старша сестра Костика, вона була зв’зковою в боївці свого первого брата Констянтина “Юрася”; в родині Королів народилося шестеро дівчат і лише один хлопець, Костик, Ганна була найстаршою. Всі сестри витонченої шляхетної вроди, про таких у нас кажуть: як намальовані. Пригадую, тітка Анка розповідала, як гнали її босоніж, роздягнену, засніженим полем, стріляючи вслід з автоматів, та вона витримала й словом не прохопилася про “Юрася”. За цю “прогулянку” заплатила високу ціну: вже в зоні туберкульоз день за днем вигризав їй лоно. Там, у табірному лазареті її прооперували, позбавивши останньої надії на материнство.
Слухаючи цю історію дивувалася, чому тітку Анку ще ні разу не запросили до школи на святкові збори, які проводили до Дня перемоги. Там завжди виступали фарбовані на “бльонд”, із домальованими дешевою помадою “кумачевими” губами, ветеранші війни і щоразу розповідали про подвиг Зої Космодем’янської, а тут, у Садгорі, живе жінка, яка пережила такі ж тортури: їй рвали коси, гнали по снігу, розстрілювали, вона дивом уціліла, уникнувши повішання! Та про її мужність і героїзм ні слова, ні півслова… Наївне дитя, що вірило пропаганді радянської школи і мама з бабусею тимчасом не позбавляли мене цієї віри. Тітка Анка ще до арешту кохала рогізнянського хлопця, Степана Катана, він також був у партизанці, доля звела їх у Воркуті, там вони й побралися. Щоб не позбавляти себе радості батьківства, щойно повернувшись додому, взяли в будинку маляти дитинку, шестимісячну біляву дівчинку. Невдовзі, окрилена материнством, тітка Анка принесла до нас маленьку красуню і хоч вона знайшлася в якоїсь дівчини з далекого околишнього села, в обличчі і тендітному тільці вже вгадувалися витончені риси нової матері. Коли дівчинка підросла, схожість була такою, що ніхто б не міг навіть припустити іншої матері. А може це давала себе взнаки красива буковинська порода?.. Недалеко “Баронського саду” вони збудували прекрасний будинок і засадили яблуневий сад, Степан був майстром на всі руки, ще на засланні в нього відкрився дар теслічервонодеревця. На той час лише почали запроваджувати брєжнєвський “Знак якості”; в усіх сферах виробництва, зокрема і в мебльовій промисловості, процвітав брак. Пригадую, як люди кепкували з того бракованого “Знаку якості”, і коли тролейбус проїжджав повз взуттєву фабрику, вироби якої не мали попиту, водій тролейбуса вигукував: фабрика “Золотий капець”. Відомої Чернівецької мебльової фабрики тоді ще не існувало, і слава про майстровитого теслю, Степана Катана, росла. Саме тоді в Садгорі та Рогізні розпочався будівничий бум і хист Степана був на вагу золота, він робив усе, від будівельної столярки до мистецької інтарсії мебльових гарнітурів. Для нас він також змайстрував велику інкрустовану книжкову шафу і ледь не княже дубове ліжко. Та слава найкращого теслі його й занапастила, бо вдячні новосельці завжди несли йому пляшку і не раз ця пляшка була наповнена чистим спиртом із невичерпного джерела чернівецького спиртзаводу – його часом легше було роздобути ніж сулію доброго первака. В ті часи, на відміну від сталінських “п’ять колосків”, злодійство навіть заохочувалося.
Заповідь “не вкради” була непорушним імперативом, законом совісті, своєрідним захисним бар’єром честі кожного, хто поважав свою людську гідність, до тієї пори, а це кінець шістдесятих, коли у світлі рішень КПРС “догнати і перегнати”, на зламану голову почали будуватися комплекси і комбінати легкої та харчової промисловості. Доки в Чернівцях ще функціонували маленькі м’ясарні з рецептурою і технологіями старої бабусі Австрії, запах ковбасних яток і малих крамничок ні з чим спокусливішим не можна було сплутати. Відколи з’явився велетенський м’ясокомбінат, неповторний запах Різдвяних свят почав зникати. Невпинним потоком, машина за машиною, бойня комбінату приймала сотні, тисячі голів худоби і чим більше їх було, тим менше якісних м’ясних та ковбасних виробів з’являлося на прилавках магазинів. Натомість поступово народжувався новий клас і культура злодія в законі: найбільшим попитом користувалася та робота, де можна було щось поцупити і в першу чергу – це підприємства легкої та харчової промисловості: м’ясокомбінат, маслозавод, олійня, панчішна фабрика, цукроварня, спиртзавод, останні два були збудовані ще за Австрії та епідемія злодійства розповсюдилася й на них. Над новою “зброєю” КДБістів певно працював цілий загін досвідчених психологів: радянський уряд свідомо призначав рядовим робітникам даних галузей низьку платню, передбачаючи можливість крадіжки виробленого продукту. І люди поступово звикали до свого стану, навіть почали називати роботу, де можна було добре поживитися, “козирною”. Декларуючи “рівність трудових прав” комуністична влада нівелювала принципи особистої гідності, значення людини, як індивідууму, намагаючись запрограмувати в людській свідомості мораль злодія. Всі стали “рівними” перед страхом бути викритими з “речовим доказом”, бо йдучи з роботи, майже кожен ніс у “потаємноінтимному сховку” вкрадені: масло, м’ясо, цукор, спирт. Та це тепер називалося не “вкрасти”, а “дістати”. Не треба було жодних електронних систем спостереження, щоби при потребі, затримати крадія і його затримували, навіть коли при ньому не знаходили речових доказів – знайшли б учора, або знайдуть завтра – родину ж треба якось годувати… Та тепер це був найцинічніший, брутальний спосіб боротьби з інакшемислячими: на такому великому, багатотисячному підприємстві завжди були “штатні” вивідувачі, “сексоти” і якщо донесли, що ти “неблагонадёжный” і висловлювався прямо, або опосередковано, у вигляді анекдоту, проти влади, тебе ловили з кілограмом цукру в пазусі і давали “тюремний строк” за розкрадання державної власності. Пізніше, коли я вже вступила до консерваторії, так постраждала моя викладачка зі скрипки, Чернівецького музичного училища. Це була Maestro від Бога – всі її учні, які бажали продовжити свою музичну кар’єру, після її школи, з першого разу вступали до консерваторії. Вона жила в одній кімнаті великої комунальної квартири в центрі міста, де, окрім неї, мешкало ще багато пожильців. Одеситка, з вибуховим творчим темпераментом, у побуті не могла порозумітися з якоюсь із сусідок і вирішивши поміняти своє помешкання, звернулася до посередникаагента, по теперішньому “брокера”. Ним виявилася відома в Чернівцях особа, пов’язана з рядом сумнівних оборудок, що вирішували проблему вступу до престижних вузів, тодішніх “дефіцитів” і, звичайно, “квартирне питання”. Цей пан мав звичку усіх своїх клієнтів, а також і суми, які одержав за послуги, занотовувати в “Чорний блокнот”, у цей список зі своїми “200рублями” потрапила і моя професьрка. Коли “великого махінатора” заарештували, він не забув прихопити з собою і записник. У блокнот були внесені й більші “приношення” та чомусь постраждала тільки моя професорка, її засудили на два роки випранотрудової колонії. Там, у зоні, вона ледь не поквиталася з життям. Та, як виявилося пізніше, Гертруда Абрамівна Талал, так звали мою викладачку, збиралася виїхати до Ізраїлю і це “комусь” не сподобалося – той, “хтось”, скористався операцією “комуналка” і запроторивши професорку за ґрати, затримав її ще на два роки в “Союзе нерушимом республик свободных”.
А майстерчервонодеревець, Степан Катан, переживши десятилітню сибірську каторгу, не витримав і восьми років брєжнєвської свободи – помер від цирозу печінки.
Повернувся Славко Мельничук, спочатку в кімнату ввірвався його баритонистий, лункий сміх, наче там, під широким чолом, для більшої сили голосу, як у середньовічних соборах, вмуровані акустичні резонатори, а потім його двометрова, ставна постать, ледь не зриваючи одвірки, вломилася до кімнати і знову крізь гомеричний сміх, конвульсійне здригання дідових плечей на грудях Славка… Дідусь називає його сином, а Славко дідуся – батьком, бо вся родина встигла емігрувати до Канади і повернувшись із Воркути на батьківщину, він залишився один, як перст… Попри. 50ти градусні морози сибірської погоди і “конвойних сердець”, Славко відтирає душу від агресивної совкової лексики, і як перше, залишається чистим юнаком, що хоче співати… Його повернення нагадувало приїзд нашого Юрася на вакації, така ж родинна злагодженість м’якого хорального співу – разом згадують безтурботну молодість: батько Славка – парафіяльний священик, мій дідусь – директор школи. А діти – гімназисти, для проформи відвідують курси бальних танців Миколи Суховерського4 та водночас вишколюють силу духу для боротьби: вступають у спортивні товариства “Січ” і “Сокіл”, студентські братства “Запороже”, “Чорноморе”, і через спортивні змагання гартують національний козацький дух. Мама ставилася до нього, як до молодшого брата, а для мене він – вуйко Славко. Власне, всі, з ким моїй матері довелося осушити гірку братину сталінського ГУЛАГу, стали мені “тітками” й “вуйками”, інакше до них і не зверталася. Після карпатських схронів і сибірських “лагерів”, Славко хотів, нарешті, скористатися видимістю волі й здійснити свою мрію – дійти, нарешті, до оперної сцени. Та поки що він готувався до вступу на диригентськохорове відділення Чернівецького музичного училища. Часом у неділю, на званому обіді, вже після бабусиного яблучного струдля, що подавали на десерт, до філіжанки кави, і він смаковито пахтів, щедро посипаний цинамоном і цукровою пудрою, починалося родинне музикування: дідусь брав до рук скрипку, мама сідала за фортепіано, Славко починав співати: мав глибокий, потужний баритон, голос був такої сили, що від нього вібрували шибки.

1 Кость Король “Моя Голгофа” — Чернівці вид. “Троянда” —2000р.
2 Первий брат – двоюрідних брат, кузен (місц.)
3 Двірник, примар (від рум.primaмr – мер, сільський староста) – те ж що і війт.
4 МиколаЦелестин Суховерський 8 травня 1913, Великий Кучурів під Чернівцями — 18 серпня 2008, Едмонтон, Канада) — громадський і культурний діяч української імміграції та діаспори в Канаді. Заступник Голови Уряду УНР в екзилі. До 1940 студентський і спортовий діяч та адвокат на Буковині. З 1949 в Канаді, член проводу Українського національного об’єднання (УНО).

Слово Просвіти

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я