Тетяна Землякова — поетеса, член Національної спілки письменників України.
то так сонце з креманки брязнуло,
і ліниво лягло під ребра.
наспівним сплавом
тембри голкою визбирай:
м’які кольорові груші,
висушуєш, лічиш до понеділка їх,
миєш від бруду в глиняній піалі з кавунчиком,
вони сяють, але не говорять більше,
на ідиші власну молитву втираєш у кожну з них,
наче масло із мигдалю,
але мовчать.
***
пригостити Тебе яблучком,
вимоченим у Арагві?
очі! їх двоє.
чорне – дивиться.
біле – спить.
руки. обидві кохали, котили сонце.
біла ластиться до кутиків руни Перт,
бавить ластівок.
чорній – цілуватиму пальці, аж поки не вберуться льоном.
місяць порушений з повні – спалений під язиком.
і слова ті уже неподільні на чорні і білі,
так багато в них значень німих,
непочатих
пересипаних ластовинням.
як і ера моя на раменах простягнута.
чудна, коротка, й з півсотнею солоних яблук
збираних у дерев’яну діжку.
***
будуть падати будапешти,
гуркотітимуть вниз вікна, столи, трамваї і спини.
кровоспинні джгути в небо ляжуть,
ведмежими лайками,
а весна кахикне тричі і замружить очі навіки.
вік маленьких вікторій короткий,
і великих вікторій ще менший,
їх вершини хоч вишиті білим, але порожні,
тезки лише за ім’ям, може й роками,
окатими ранками блудять в однакових капцях на босу ногу.
однаково люблять блюз,
та кохають однакових блазнів,
а з днів витискають радість – різну
як фарбовані морвою язики…
сині..
…гріхи у скринях угорських чіпкі, але гинуть легко,
бо з очей їм ростуть лимонні дерева.
***
кинь мене в колір — вимасти носик та руки,
і ріками крики повзуть попід ґудзики,
аж всі цвіркуни біля серця знялися.
…така дефіляда
не час для експромтів з церати старої,
століттями завчених.
чини як я скажу,
бо люблю коли послухом стелиш.
лишаєш стежки на нігтях, на пальцях
і зводиться в ліктях світло, на поміч
вкриває собою все наше,
все те що надбали – і рухи, і ґвалти, і погляди з волею божою
ожиновий смак,
оживає в очах…
загортаючи в чорнило четвертий вибух.
***
біжи, лиско, біжи,
витираючи хвостом тижні,
грішне світло, чуже, до одвірка
кармою, зливши, гупни.
злишся на кігті ватяні, в пролісках гострені
черні в дарунок покинуті.
злишся на сльози руді, що мовчать,
але криком в долоні горнуться.
холодіють сліди,
скільки їх сургучевих зібрано?
рвано твоїми зубами каміння,
поміж кущів мушмули
і мулла в безнадії впаде на коліна,
шукаючи правди Владимира.
рано ще.
спить Форос….
***
загортай мене прядивом див,
тільки з поспіхом – терпнуть зорі,
над тричассям моїм безкінечно щаслива.
в зливах…
дзеркал спраглі миті сотай,
по одній чи по десять.
і навприсядки…
якось миліше, тихіше —
не їж мене,
або їж мене…
і минутись в хвилинах так глибоко,
не вартує…,
бо вже лущені сни із золота…
і розколоті сумніви, чи на REC покладені.
…ні
перейшов мене світлом медовим з очей.
і з доріг…
став
на дух і вдих
невідворотним моїм
… левом
Прокоментуєте?
