Проза учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Дарини Ковальчук
Сполохана пташка на твоєму правому плечі. Вона слухає плітки янголів про те, який безлад у твоїй голові.
І тулиться потім крилата співчутливо до твоєї зацілованої шиї, до твоїх безкінечних розлук, до твоїх радощів і до твоїх мук. І дарує любов, чисту і сліпу, як дощ улітку, викльовує зі змученої голови зайві думки, заселяє туди квартирантів. А люди роблять людей.
На радощах янголи починають жартувати про те, як легко вони втратили праведника.
***
Старі байкові сорочки в клітинку довго носять твій запах. Виймаю їх з валізи, ніби ненароком кидаю на плечі. Вдихаю ніжність, видихаю тебе. Відчуваю тепло та безпеку.
Я, взагалі, ревную людей до одягу. Бо вони пахнуть ними, бо ближчі до тіла ніж я. Хочеться стати отим улюбленим теплим в’язаним светром, захищати
від холоду, обіймати м’яким плетивом. Ревную людей до улюблених пісень, до
найрідніших письменників. Я ревную людей до депресій та радощів, до усмішок та обіймів. Але я ніколи не ревную людей до людей, бо вони мені навряд чи належать… І ніхто не присвоює мене.
Відсьогодні ми живемо просто: сорочка – на двох, небо на двох, одна на двох тінь. Я виживаю, дякуючи твоєму запаху, ти виживаєш, тому що я його одягаю.
І не ділимо зовсім нічого, окрім письменників.
***
Важко спати о четвертій, бо ти спросоння світлий і сонячний. Коли місто зрання огортається затишним туманом ти приходиш до мене з веселковими антидепресантами під колір сонця, що сходить як завжди дещо невчасно. О четвертій, коли ще занадто рано для того, аби прокинутися і вже занадто пізно, щоб лягати спати. Насправді головне в цей час не охолонути повертаючись із задзеркалля наших снів.
Вдих-видих
Капюшон на очі і нехай падають сльози. Ніхто не побачить, але не розмокай. Не йди під землю… Руки в кишені, облиш марні спроби їх заспокоїти, все одно не вдасться. Нехай іде дощ, нехай тобі холодно, але не видавай своїх секретів. Залишся другом своїй теплій кофтині, там вмістяться твої сльози і мурашки твого тіла. Вдих, видих, вдих, видих.
Не впускай нікого у твої заклеєні слізьми очі та ще нижче натягни капюшон. Закрийся від світу, сховай свої тонкі пальці та кисті. Вдих, видих, вдих, видих. Здавайся таким, як усі, хай ніхто не побачить знервованих уламків твого «я». Вдих, видих, вдих, видих, не забувай дихати! Так, вже краще. Вдих.
Босоніж по снігу
Давай сьогодні збожеволіємо, захворіємо на запалення уяви. Цілу ніч будемо танцювати. Босими ногами серед білосніжного лісу. Будемо кружляти у дикунському танці, як та хурделиця. У мене в голові така ж. Наш сміх розсікатиме небо блискавицями, їх узимку так не вистачає. Ми тут недарма, я планую бенкет. Валеріани не буде, готуйся розтанцьовувати дерева!
Вночі
Нещасливі люди тримають руки в кишенях. Діти думають про високе своїми словами, дорослі ж знаходять це абсурдним і натомість маскуються паскудними казками на публіку.
А я знову набила гуль розмовами нащиро. Вночі ми не потребуємо жодних співрозмовників. Прагнемо тиші й борсаємось у власних снах, як риба у неводі. Тільки ми і свіжі зорі на тарілці неба.
Можливо, завтра буде новий театральний день, одні й ті самі рухи на сцені життя. Але вже сьогодні вдосвіта хочеться навчитися літати, вийняти руки з кишень…
Я писатиму до тебе листи.
І нехай, але сьогодні в них присутній не ти. Навіть не шукай там правди й брехні, чи чогось подібного між рядками. Цікавих історій, важливої інформації чи підтексту. На кожному листку буде всього-на-всього по кілька слів чорною гелевою ручкою, дрібнющим отим, мало кому зрозумілим почерком. Я творитиму їх у тиші, десь на світанні. Шкода, що не при свічках, хоча світло від старого плафона таки надаватиме певних романтичних відтінків цій аурі. Але романтики в листах буде мало. І тебе таки не буде. В них тільки те, що я. Обірвані думки, жодного імені та низка емоцій. Писатиму так, щоб ти міг доторкнутися до мене, ба, навіть відчути мої обійми, ляпас чи відлунок поцілунку на собі. Зроблю так, щоб листи змогли замінити тобі мене цілковито. Я подарую тобі ікебану спогадів, натомість сама зникну назавжди.
Нічний стандарт
Нічний подих вітру. Холодні та вологі долоні. Від сліз? Ні, по життю. Вони шукають прихистку . Бліда ніби хвороблива шкіра. Від незгод? Ні, від очікувань . Вона сподівається рожевого рум’янцю. Свіжа кров. З рани? Ні, з душі .
Істота –типова . Руде волосся, яке збурунено спадає на плечі. Бажання жити. Думаєте, боїться? Ні, просто чекає. Чекає, поки охолоне чай, а може, гарячі рвані рани душі. Цей звичайний ромашковий чай! Від нервів? Ні, для сну. Нічна сорочка? Ні, одяг для мрій.
Можливо ромашка врятує від свіжого кошмару? Ні, краще не спати. Зорі, зорі, зорі. Хочеться чогось нового. Книги? Ні, занадто темно. Думки? Занадто голосно. Інтернет? Та ні, це ж павутина. Краще зачекати поки заявиться нове жахливе видиво – це жадане урізноманітнення звичайності..
***
На сусідній планеті весна – безтурботна дівчина. Вона знає, що живе за найгіршим у галактиці календарем. Гортає сторінки, дні позначено червоним. А якась чорна космічна блоха прогризає між правою та лівою легене. Дірку. А їй наче й не болить. Свербить трохи, а так – щаслива.
Після сліз погода великодушно дозволяє подихати вільно. Надворі солодко пахне надією (зимові рани розквітають). А поету наче й не болить, він на весь світ кричить про кохання.
Майже мій час
Давайте зустрінемо цей вечір разом. Будемо співати і слухати щирі ромови з ліфту ,ледве прикриті ширмою. Вони — відголоски у моїй голові.
Бла бла бла ,бла бла бла..
А загалом у нас тихо.
Тільки годинник.
Десять без трьох,десять без трьох. Він ,напевно, зламався. Ну і хай, мені подобається
Тьох-тьох, десять без трьох.
З градусною точністю це вимірював наш домашній щур.
Часто називаю його відьмаком, бо він вміє вгадувати майбутнє . Ну, принаймні, я не раз у тому переконувалася. Десять без трьох, тьох, тьох..
Сьогодні я бачу усе наскрізь.
Наприклад ,моя кімнатна міль мала смачний сніданок. Останнім часом підгодовую її новими сукнями та капелюшками. Кладу до шафи, мовляв, спробуй-мені не жаль.
Тьох-тьох, десять без трьох, десять без трьох..
А це вже майже десята, вже майже мій час. Я вже майже живу. Хоч є одне «але» ,а точніше «майже». Десять без трьох, тьох, тьох, тьох.
***
Грай сп’янілий майстре. Не зупиняйся, бо коли музика закінчиться ту, хто біля тебе вже не врятувати. Їй бо більше не хочеться цілуватися щиро в обіймах тонучи і розмови до ранку незавчені поміж дротів на дахах високих. Щоби двох людей страхи сплелися пальцями рук навперехрест. Тоді б може журавель у небі став спільним і паролі з імен навхрест. Тоді б може ту, що стрибає з мосту у крижану правду можна було б врятувати скрипічним ключем.
Коли б ти красуне знала всі ноти напам’ять, то змогла б переговорити з птахами про наболіле.
***
Він ходив сам по собі, збирав гріхи та горіхи. Йому не доводилось мати справи з жінками, голос давно вже захрип від надмірності, бо зловживав цигарками, циганками. І навіщо ви лише зустрілися? Тепер диявол не схоче брати його у пекло! Тепер вам до раю лише дорога… А ви смієтеся щиро й по-дитячому про всі ті гріхи й цигарки забуті.
Тим часом її фарфорова душа стає схожа на чашку, з якої він зранку п’є каву. До дна вип’є колись. І тоді настане Рай на кухні, а пекло деінде.
***
Поетів багато, а я ж не поет. П’ятниця-п’яниця (загроза). Плачу від любові, бо все решта не має сенсу. Бо вже четвер червня. Сусіди сховали свої шуби і зуби, їм надто ніжно пахне надією. Під шкірою розпустились квіти. Твої – піони , мої – бадилля.
І хоч як сильно ми притулимось, і хоч скільки фарби всередині. І хоч скільки листів згубили у трилітровому банку пам’яті. Чимось тхне і не вистачає кисню. Є одна особливість – це ти вицмулила його.
А я сьогодні не жарт щедрий. Пий моя люба, мрій. Бо ж вже четвер червня…
