Виповнилося 150 років од дня народження першого нобелівського лауреата російської літератури І.Буніна. Він народився 10.10.1870 на Вороніжчині, колись українській землі, загалом 14 років прожив в Україні, багато подорожував по ній. Рід Буніковських у 16 ст., як дослідив сам письменник, переселився в Росію з Волині. Бунін переклав «Заповіт» Шевченка, «Закувала зозуленька», твори Б.Грінченка, О.Стороженка, надрукував статтю «Пам’яті Шевченка» (1891); у своїх «українських» оповіданнях і віршах («Христя», «Уж подсыхает хмель на тыне…», «Курень», «Кольцо», «Мушкет») він висловив свою любов до України. У автобіографічній книжці «Життя Арсеньєва» (мала вирішальне значення для Нобелівського комітету) письменник цитує Шевченка українською: «Чайка скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім». «Це Шевченко – цілком геніальний поет».
І.Бунін писав: «Я у ті роки був залюблений у Малоросію. У її села та степи, жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, його душу… Не можу спокійно чути слів Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені мужицькі голови, жінок у жовтих і червоних чоботях, ликових кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи… Чарівніше Малоросії нема країни у світі».
«Великий Жовтень» Бунін сприйняв як руйнацію усталеного життя (хорошого чи поганого), перехід до ще гіршого; його думка перегукується з пушкінською про «російський бунт, безглуздий і безпощадний». У одеському щоденнику «Окаянні дні» (1919) Бунін дуже критично оцінює російський народ, його роль у перевороті, грабунках, розстрілах, більшовицьких злочинах. «Є два типи в народі. В одному переважає Русь, у другому – Чудь, Меря». «У мирні часи ми забуваємо, що світ кишить цими виродками, у мирні часи вони сидять у тюрмах, у психлікарнях. Але ось настає час, коли «державний народ» бере гору. Двері тюрем і жовтих домів розчиняються, архіви розшукових відділів спалюються – починається вакханалія. Російська вакханалія перевершила все, що до неї було». «А скільки облич блідих, вилицюватих, з разючими асиметричними рисами поміж цих червоноармійців та взагалі поміж російського простолюду, – скільки їх, цих атавістичних особин, густо замішаних на монгольському атавізмі! Вєсь, Мурома, «Чудь белоглазая»… І якраз саме з них, із цих самих «русичів», здавна славних своєю антисоціальністю, що дали стільки «хвацьких розбійничків», стільки волоцюг, втікачів, а потім хитровців, босяків, якраз із них і вербували ми красу, гордість та надію російської соціальної революції».
Російський більшовизм у ті часи маскувався під машкарою інтернаціоналізму, та Бунін ще тоді розгледів під машкарою фізіономію «русского мира»: «Якими націоналістами, патріотами стають ці інтернаціоналісти, коли це їм потрібно»!
Ігор Дем’янчук
