/dance dance/
пуста квартира пляшка на двох — всі інші вимерли
ковток
ще ковток
відчиняються двері у інші виміри
відчиняються двері в наш власний паноптикон
де діють наші порядки
наш суд
наш закон
світло погасло сотові сіли музика стихла
ти моя вічно відкрита пристрастю стигма
моя найболючіша анімо рана
ковток
ще ковток
ось ми уже п’яні
ось перед нами з’являються минулого привиди
наллємо їм віскі хай п’ють разом з нами без приводу
хай дивляться з нами на місто занурене в летаргію
хай співають нам колискові
хай співають нам літургії
завтра ми підемо далі. звісно прихопимо із собою пляшку
будемо бігти по мінному полю майбутнього наступаючи на розтяжки
на судному дні проходити в пекло по всім статтям
збирати себе до купи
і називати все це
життям
а сьогодні давай дивитися глибше у мертве обличчя осені
танцювати п’яними
танцювати голими
танцювати босими
танцювати навіть якщо сил танцювати немає
доки час грається в море хвилюється раз
і для нас завмирає
/how are you?/
як ти там? яка там сьогодні погода?
кажуть, у царстві мертвих тихо та прохолодно
кажуть, що Цербер там завжди голодний
і гостям він привітливо скалить зуби
які вони, ті береги тиховодного Стіксу?
чи приймає Харон мастеркард або візу?
і доречі, ти́ так спішила, що забула валізи
як ти добралася, люба?
я б спитав, чи ти спала в дорозі, чи й досі сонна?
чи щасливий Аїд разом з Персифоною?
та твій телефон, як завжди, поза зоною
то пиши хоч короткі листи
як тебе влаштували: хостел чи ол інклюзив?
чи ти не зустріла там рідних і друзів?
прошу, не згубися в тумані ілюзій
залишай за собою мости
якщо вирішиш повернутись — будь ласка, приходь із миром
відкоркуємо біле напівсолодке, приготуємо макарони під сиром
будемо довго балакати, як захочеш — мовчати. щиро
немов засуджені разом до страти
будемо знову дивитись ночами артхаус по телику
ми вже знаємо: смерть іде не з косою — смерть йде з ножем-метеликом
вона навіть не проти пропустити по келиху
перед тим, як когось забрати
якщо вирішиш повернутись — попрощайся з місцевими
нагодуй зголоднілих циклопів та левів
бо наврядчи ти знову увійдеш в ті ґрати сталеві
якщо так — лиш зі мною пліч-о-пліч
якщо вирішиш — я сховаю тебе під теплу маніжку
вчиню найзухвалішу в світі крадіжку
й нас чекатимуть вічні тяжкі перебіжки
якщо ти готова —
просто
розплющ
знову
очі
/fate/
лягай біля мене моя безлика та безформенна
будемо разом милуватися анахронізмами нашого життя
що пливуть перед нами
люди пливуть перед нами
подивися на цю вагітну жінку
в її обличчі можуть сховатися всі ті
кому необхідний притулок
тепло
та затишок
її живіт настільки гладкий та великий
здається що вона носить тих самих трьох китів
на яких все тримається
на яких все і буде триматися
я навіть можу бачити як вони плавають там
всередині
губляться в таких малих водах
просто тому що вони ще діти
поки що вони ще діти
та кого б вона не народила моя безлика та безформенна
хто б не випав з її лона на цю гріховну землю
вони всі будуть поклонятися тобі
обвиті пуповиною
все ще залежні
назавжди залежні
і я буду
припадати до підніжжя небес твоєї люті та милості
ти не встигнеш вдихнути видихнути
як я вже згублюся в рідкому волоссі твоїх рук
як я вже згублюся в лабіринтах твоїх зубів
як я вже згублюся в безмежності твого тіла
дивися
вона наближається
її лінія стає широкою та довгою
така цнотлива стежка перетворюється на автобан
першу дитину назвемо біль
другу дитину назвемо пристрасть
третю дитину назвемо любов
усиновимо їх пригріємо твоїм теплим диханням
будемо бавитися з ними
радіти їм
ростити їх
ти спитаєш мене
як її хоч звали? матір що так люб’язно віддала нам своїх дітей
як. її. звали?
а я протягну тобі візитку що вона залишила
де по простому дванадцятим таймс нью романом написано
«доля»
/song of despair/
Світло згасає, виповзають із закутків рими
У підсумку — жодна з доріг не приве́ла до Риму
Тіні зникають, холод пронизує груди
У підсумку —
кожна з доріг
приводить
в нікуди.
Застуджені вулиці вкриті зів’ялими мертвими квітами
Сніг сховає усе, що ми встигли звести́ і що встигли спалити ми
За вікнами темрява, тиша… засмикни фіранки
Пачка цигарок на двох —
може і вистачить
до світанку.
Місто знову в холодних обіймах зимового смогу
В якому вже вкотре згубили ми нашого власного Бога
Пляшка Джеку нуль сім — під повіками ранком синці
Шрам на руці. Сльоза на щоці.
І смак твій
на
язиці.
Десь там в наше спільне інферно кочегари кидають вугілля
Ми — проросле у землю коріння, ми — оголене вітром гíлля
Десь там на нас точать ножі із тонкої холодної сталі
А ми всього-на-всього просто
хотіли йти
далі.
А ми всього-на-всього просто хотіли жити
Ночами не спати, ночами — на місяць вити
Годувати з руки не приручених хижих звірів,
Зникати у безвість,
розчинятися
в чорних
дірах.
Мабуть наших гріхів стане ти́сячам — земля усе стерпить
Наші втомлені спини ниють, горбляться, терпнуть
Марева купчаться, збиваються в фантасмагорії
І манять загра́вою
десь там
за обрієм.
А ми всього-на-всього просто хотіли йти далі
Зустрічати схід сонця на якомусь старому вокзалі
Ділити цигарку на двох, інколи домертва пити
Ми всього-на-всього
просто
хотіли
жити.
/she’s gone/
вона з’явилась тихо, ніжно розбудила
відтягнула ковдру, огорнула тіло
принесла поїсти та легку еротику
принесла нерівні, гарячі подихи
пульс стає все швидше
щось гримить у скронях
і ці її холодні
обвітрені долоні…
в її кишенях вінстон
нічні дівочі страхи
а від цього міста
їде дах
і
каже що згубила серце поміж с̀умками
і сама згубилася десь там поміж сук
а ми
танцюємо під місяцем, легко посміхаємось
зникаєм між полицями
інколи кохаємось
ходимо кімнатою
зі сторони в сторону
чекаєм доки дикі, чорні в̀орони
проклюють нам вікна, впустять трохи світла
а вона знову…
знову
кудись
зникла
одягла сорочку, зачинила двері
зал̀ишила записку «не пр̀ийду до вечері»
залишила какао і зім’яті наволочки
залишила і досі
теплі
тапочки
пусті бетонні стіни
ввібрали її запах
і декілька пір’їн
у мене
на лапах
і декілька подряпин
у мене
на грудях
а її немає
а вона – усюди
і якщо повернеться, увімкне тьмяні лампочки
її будуть чекати
її
теплі
тапочки
(с) Іван Бережний
