Вірші Марґо Ґейко, фіналістки «Ірпінського Парнасу»

0
56

ПІСЛЯ НАС
«Після нас хоч потоп», бо мені не вертатись сюди,
Бо мені не хворіти, нащадкам услід не дивитись.
Назавжди наживусь, а усе, що за мною – зажди!
Я лишу тобі світ, в целофановий саван сповитий.

Ми природі насипали в очі потовчене скло,
Немовлятам в колиски поклали базальтову вату,
В соцмережах у нас не один гламурований клон –
Ми без шкіри у них, втім, боронимо межі привату.

Після нас… А насправді, що буде колись після нас?!
Ми зайшли як орда, не володарі, навіть не гості,
До артерій землі націдили отруєних мас,
Океан завагітнів сміттям і виношує острів.

Вже онуки не знатимуть, як смакували меди,
Як пили із криниць. І спитають «А хто винуватий?,
Що немає води?» – То діди, досягнувши мети,
Замість того, щоб жити, навчили отців споживати.

Наше пекло і деяких з нас не на жарт допекло.
Хоч прогризли тунелі, у небо штрикнули ракети.
«Хай би зараз потоп!» – видихає скалічений слон,
І зітхає дельфін, задихаючись драним пакетом.

СУВІЙ

Де сивий світ садами молодий,
А море пише хроніки на скелі,
З палітри сонця в дзеркало води
Пливуть багряні барви акварелі,

Моє дитинство згадує мене.
Ворушить дні, просіяні із татом –
Багато щастя, суму теж багато
Лежить на дні, між кинутих монет.

Мені б тепер хоч декілька хвилин, З тих сотень, що не знала, де подіти,
Але у долі є свої гамбіти –
Її гравці рахунки вже звели.

І все минуло. Піна на воді.
Хоч наш заплив здавався неозорим,
Нехай земля для батька буде морем,
Що нам дари підносило тоді,

Що він давно у вічність переплив,
Лишивши тих, кого навчив любити
Ці схили і під ними скромні квіти,
Цей пірс і риб у тріщинах між плит.

І скільки б зим сади не замело,
Штормами сиві схили не розмило,
Є попіл, що для нас не стане пилом,
Сувій, що не знеціниться в рулон.

Нехай зриває квіти суховій
І ми колись обернемось на попіл,
Свій спогад, ніжно згорнутий в сувій,
Я дам доньці, щоб нас вписала потім.

А ТО!
Насувається ніч на небесні пороги,
Молодик умиває високе чоло,
Пролітають ключі повз нагострені роги,
Ми ж вернулись туди, де усе почалось.

Де первісні закони і жи́ли мотуззям,
Та якщо доживеш – не відомо, яким,
Де останні слова у підвальній задусі
Видихають до Бога мої земляки.

Я живу не давно, та усе пам’ятаю –
Піджаки дев’яностих, злочинців совка…
Що із нами не так? Може хата, що скраю,
Чи ота, що гойдає колиску, рука?!

У парламенті гімн. Грабували би мовчки!
За свободу ми – тіло! Тож, брате, воюй!
Ось тризуб і дивись, не зламай об заточки,
Ми ще й душу положим… Звичайно, твою!

У країні, де кача пливло по Тисині,
Вкотре шнуром у вирій летять журавлі.
Та голів догори не здійматимуть свині,
Лиш коли їх колій задере від землі.

Марґо Ґейко

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я