Вірші учасниці Тернопільської регіональної наради молодих авторів Роксолани Жаркової
Мати, яка ще росте…
Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.
Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.
Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, —
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.
Це мати, в якої один – упавший за Сталінград.
А інший підняв себе в аеропортний дим.
А третій яріє зелом на полях, де пробігся град.
А четвертий… Німий каштан запалює свічі над ним.
Це мати, в якої ліси безгрибно вдихають озон,
Пусті облисілі ліси, де бородавками пні.
На тілі – пігментних плям – сотні відчужених зон –
Й атомна там одна, де не ходять людські ступні.
Ця мати шукала сить між зернових комор,
Бо справді така безцінь в крихкості колоска!
Ця мати з’їдала себе, пізнавши голодомор,
Озвавшись до світу струною найсивішого волоска.
Її збагрянілих скронь й переораних болем долонь
Не сховати під хусткою змін, не сховати щитом рукавиць.
Це мати із гартом синів і витривалістю донь
Прикладе до свого чола крила Майданових птиць.
Це мати, яка ще росте в міжкордонні зірок і трав,
Вагітніє від молитов, снів засушує чебреці.
Кров з чорноземом у руках – вишивалася на рукав
І тільки одна сльоза – Дніпром на її лиці…
Цю осінь…
Цю осінь терпку, неминучу, раптову
Ще хтось пам’ятає з минулих життів.
Вона обриває нам літню розмову
На слові, що вперше сказати хотів.
Жовтіє в садах. А сливи – ні звуку.
Ніщо не порушить камерність зір.
А в яблучних снах тягне хтось руку
Зірвати ще тепле…Ще тепле, повір…
Засмагле і юне. Таких ще доволі…
Від них не одному затерпне щока…
Вони (це відчуєш) із присмаком волі.
А воля, ти знаєш, завше гірка…
Яблукам добре. Не втомлені снами.
Їм легше упасти, а людям – піти.
Бо наші сліди, як цитати за нами,
Читаються кимось лише з висоти…
Гірська мелодія
Сиві коні на білій долині
Між травами і зірками,
Вже не твоя віднині,
Не простягайся руками,
Не притуляйся в тумані
Тихим вечором до повік,
Лиш ті зорі мені кохані,
Лиш одного любитиму вік.
Місяць гостем зійшов за межу
Мого лісу. І став на чати.
Ще трохи у травах полежу –
Буду до Бога мовчати
Сиві коні на білій долині
Бігла-м до них у роси
Вже не твоя віднині…
Хтось розплітає коси…
Так, ніби…
Так, ніби слова в кожній тріщині губ і згині.
Так, ніби речення витікають кровинками яснами.
Так, ніби ті двоє у чомусь винні чи щось повинні.
Ніби осінь робить навмисне цих двох нещасними.
Так, ніби між зубами застрягає чиєсь вибачання.
А ти його жодною зубочисткою, ниткою білою.
Так, ніби усе, що ти можеш – черпнути мовчання
З ямочок на щоках рукою невмілою.
Все, що ти собі дозволила – ніхто не судитиме.
Єдине, що не змогла – зійти з п’єдесталу.
Осінь пахне мармуром. Хтось її ще любитиме.
Таку холодну, хризантемну, опалу…
Ти можеш випити. Щоби зігрітися хоч би водою,
Що трохи травами, травнем – в китайськім горняті.
Це хтось називає чаєм. І порівнює осінь з тобою.
Плачуть плечі будинків, дощами так міцно обняті.
Так, ніби траур на тротуарі з листя жовтом’якого.
Так, ніби усі коти серед міста вляглися спати.
Ти йдеш собі в мармур. І що всім до того,
Що потім і він не зможе тебе впізнати?