З ПОВІСТІ ВІДЧУТТІВ

0
814

…осіннього похмурого дня голіруч ламав крихкий пересохлий очерет на березі, щоб розпалити вогнище над Дніпром, і порізав руку, і червона кров заюшила пальці й долоню; підійшов до води, щоб помити руки; занурив їх у холодну воду, гамуючи біль, і бачив, як кров витікає, і забарвлює воду в багряне; така прозора й студена вода, і тоненька цівочка червоної крові, і дивний стан умиротворення на душі, — так ніби ось ця сторожка радість відчуття холодної води, і споглядання крові в ній – щось надто важливе, сокровенне, і ти мусиш запам’ятати цю миттєвість, і близьку, перед очима, чутливу присутність прозорої води, і покритий зжовклою, пожухлою травою піщаний берег, і ламкий очерет оддалік, і це небо над головою – сизе й непривітне, як мачуха; таким небо буває лиш пізньої осені, коли яскраві барви землі стають тлінними й блідими, а безпритульна душа особливо болісно відчуває марноту життя; з роками це відчуття пригніченості посилюється – як глухий біль, як приречена неминучість, якої нізащо не уникнути, не позбавитись і в якої не відпроситися; проте в щоденній захеканій гонитві за феєричними тінями облуди це забувається, і лише темної безсонної ночі невидимі ковалики своїми молоточками – тук-тук, тук-тук, тук-тук – заганяють цвяшки, методично б’ючи в скроні і відлічуючи нараховані тобі миттєвості між небом і землею; проте зараз ти тут, і ночі нема, а лиш – на відстані руки — прозора вода, що холодить долоні, і цівочка крові червоної, і біль у задерев’янілому пальці, і напоєний тривожною осінню високий простір довкола – від голови до небес – нема тут ночі самотинної й глухої, нема тут страху приреченості, нема тут невидимих і невблаганних коваликів – і ти хочеш зупинити цю миттєвість; і хай зійдуть боги на землю, хай станеться диво, хай буде цей вечір осінній завжди, і ця вода студена, і сизе небо, і жовтий очерет, і зламаний холодний простір; бо що залишиться тобі, як все скінчиться? – лиш відгомін часів, лише короткий і легкий, мов змах крилець метелика, відблиск осяйного світла на мурованім камені вічності…

Михайло Сидоржевський

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я