1. Дар’я Зоріна. Я можу – словами

«Що це на тобі, о Марфо, Марфо? Зніми мерщій це брудне лахміття —
воно тхне рибой, вином і оцтом, і не годиться навіть для слуг!
Ти подивилася б на Марію — і одяглася б у чисте світло,
і одяглася б в суцільну святість, в небесну вірність, у божий дух.»
«А що та святість,» — Марія мовить — «дурна, злиденна, марудна святість;
у ній я скнітиму цілу вічність, сама між райських сухих олив.
Я одягнуся в дзвінкі браслети, я одягнуся в шовкові шати,
в олії я одягнусь духмяні, — я не Марія, я — Суламіфь.»
А Суламіті й шовки не милі, і тиснуть персні, паски, тіари —
оці кайдани для полонянки, оця відплата за не-кохання.
І вона каже: «Я стану Євой — щоб тільки тіло вважати скарбом,
з руками, лоном, грудьми, волоссям — живої плоті єдиним вбранням».
А Єва зніме кістки і шкіру, і скаже Єва: «Та чорт із ними!
Бо от тепер-то я зовсім вільна, тепер ніщо мені не болить!»
І зніме очі, і зніме розум, і навіть змучене серце зніме —
І одягнеться у голу правду — дорогоцінний костюм Ліліт.

Чого вони хочуть – любові? Любові, буцімто…
«Люби – і воздасться, досить бряжчань залізом!
Люби – так, як люблять, коли здаються:
«От серце моє, хай у горло воно вам влізе!»
Люби — як любила квіти Еллісон Краузе:
бо що є чеснішим, ніж злягання зброї і квітів?
«Люби!» – одне слово, що знає товариш маузер.
Люби — це ось смерть твоя, як її не любити…
Люби – як не ближніх, то хоч наближених:
Як ні близько до волі, до смерті – на лікоть ближче.
Люби – як ковтають цикуту: люби, люби же, ну!
А поезія, кажуть, апріорі давно небіжчик.
Люби – твої руки не втримають лук,
Не натиснуть курок, не встромлять гостре лезо в нестямі…
– Дивіться, — кажу їм, — дивіться: я можу без рук!
Я можу – словами

підстав правий язик відріжуть і ліву мову
залишать слова паразити канцелярські щури піднебінні воші
як в мовчанні стояти на сцені стояти на страті стояти на площі
як в німоті любити ближнього свого
так ковтаються жести прожовані заживо
між життям й не життям проростає байдужість до жеребу
так чужі голоси починають пожадливо жалісно жебрати
скажете скажете скажете ні не скажете
що писати як станеш порожнім аркушем
що писати на білому що писати на чорному що писати
у листів ні від кого нікому нізвідки нікуди нема адресата
ось безмов’я жорстокості
ось невимовність радощів

Дар’я Зоріна

Україна, м. Харків