16. Аліса Гаврильченко. Не тихі ночі

1
1132

Вічно б стелитися шовком траві флорентійським,
подихом вітру зливатися з плеском води…
Тільки-бо осінь укотре приходить, тільки
вранці узимку найбільше мовчання завжди.
Вічно б лунати промінню струною ласкаво
в пальмах, у морі, в трояндах, серед птахів…
Тільки ніхто не дарує священне право
на цю весну. На це завтра. Навіки-віків.


Крадеться хижа метелиця
за вікном.
Нещастям ходить і стелеться
рушником
рвучким, колючим. Налякані
ним гілки
тремтять, хитають і «так», і «ні».
Знов кивки.
Покірні вірять: повернеться
ще весна.
А непокірним — хурделиця
і труна.


Ніч приходить вороним конем
і скубе траву, зітхає тяжко.
Коню, коню… п’ю зелену пляшку
березня сама під ліхтарем.
Коню, коню, що тобі? Мовчиш.
Я мовчу, хоч є про що казати.
Це мовчання — карантинні ґрати
(о, зламати б їх, немов комиш),
закричати б, щоб почув сам Бог.
Щоб од сну прокинувся, поглянув,
зглянувся на світ, на всю цю рану,
світ і справді нею став. Або
рана — світом, болем світовим,
що волає темно і невпинно.
Чуєш, коню? Я з цим світом гину.
Тільки ти залишишся живим.

Аліса Гаврильченко

Україна, м. Кременчук

Прокоментуєте?

1 КОМЕНТАР

Добавить комментарий для Нова доба: лонг-лист конкурсу! | НСПУ Скасувати відповідь

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я