26. Тетяна Юзьв’як. Римишся голосом болю

3
1242

Моя обитель

країни народжуються в страшних потугах,
коли квітами падають під ноги храми,
коли сніг уперто стається другом
гарячої крови чи димкого ладану.
коли крутить суглоби наївним кулям —
викорчовують волю і сто обітниць.
просто бути вільним народом,
просто бути собі наодинці.

моїй щороку відрубують пальці,
шиють апостольник синім смутком,
вдягнувши на груди маленький хрестик,

кажуть терпіти, зціпивши зуби.
і вна як справжня християнинка
паломником йде на могили свіжі.
збоку мовчання у чорній накидці —
країна втрат і білої віри.

мою щодня вакцинують від грипу,
у середу знов лікарняне ліжко.
кажуть, депресія, нервові тики
дивна країна — мені обитель
їй стільки пір’я скинуло небо,
що має нову велетенську перину.
ховає в кишені голос мови
в маленькому згортку,
як цукерки дитина.

скільки тобі ще днів народжень?
чи виструнчишся у свободі жити?
країно надій і сліпої покори,
країно поранень і літа у житі.

Літак з янголами

паморозь сліз і теміні виїла очі тернами,
летом різдвяних пряників і віковічного спокою,
моя дорога прабабусенько,
дай їм теплого чаю і цукрованих споминів,
дай їм медову колисанку, домом недавнім скроплену,
насип золотої ниточки і ялинкових іграшок
у мить, що сталася видихом десь у твоїх ногах.
дзьобають птахи лихо, холодом вкрите немічним,
кличуть усміхнених янголів, що набулись людьми.
жалобою кульгають промені, які народилися спалахом —
комусь колядою щирою,
комусь невиправною втратою.
і рана у хмарі скапує невідворотністю слів,
і міряють зими відстані,
і вітер лоскоче обрії,
і знову вклякаєм до Господа,
щоб відпустив гріхи.

У голоді колисанка

мій листопадовий хлопчику
із золотавим волоссячком,
бавишся в піжмурки з хмаркою,
що попід вікнами бігає.
осінь несміло наспівує
вам колискову уривчасто,
стишує голос здірявлений,
міллю і вітром острижений.
блідне у мерехті вечора,
падає хлібом преречено в ноги жорстокого мороку.

– хлопчику мій солоденечкий,
нам все казала бабунечка:

“хто скраю – той в Божім раю,

хто всередині – у Божій перині».

а ти засинай в тихім золоті —
надворі морозяно й холодно.

і набрякаємо безвістю сизого відчаю далечі,

– мама скраєчку,
он глянь лишень!

грузне у світлі ліхтариків

смерть на порозі спинилася,
слухає тишу і відстані,
вдарилась ліктем об крила
білоголових птахів.
смерть накривається хусткою,
губи засіпались з розпачу:
як же вмістити у Господа
стільки невинних життів.

схлипує свічка навпомацки,
криками сивого голоду,
що у сторінці історії
натще знелюднює час.
родимка осені кволої
сповзає прозорістю болю на
зашкарублих одвірках
напівпорожніх клятв.

Тетяна Юзьв’як

Україна, м. Калуш

Прокоментуєте?

3 КОМЕНТАРІ

  1. Гарні метафори, проникливість у рідне, своє. Цим близьке таке письмо. Треба ще уважно вичитати, щоб не було пропусків на кшталт «і вна як справжня…». Щасти!

    • Дякую Вам щиро, пані Маріє!
      «Вна» — то мова моєї бабусі, я багато слів навмисне не змінюю, аби не згубити чогось важливішого: пам’яти світлої.

    • Дякую щиро, пані Маріє!
      «Вна» — то мова моєї бабусі, почасти я навмисне не виправляю, аби не згубити чогось глибшого: пам’яти.

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я