3. Анна Ричок. Я і Вона

0
1309

2084

Мовчи. Тільки так – в наказовому.
Поза тишею, поза зонами.
Не розгублено або ввічливо,
А тому що казати – нічого.

Дім пустий, фотознімок вигорів,
Дотлівають агітки виборів.
І палає усе написане:
Говори лиш очима, рисами.

Розчинися в предметному просторі
І мовчи. Будь дитиною остраху.
Не збуди нерухомість, вистели
Її тишу своїми змістами.

Хай не буде хворіти мріями,
Ні едемами, ні Маріями
Твоя думка, чітка й дистильована:
Те приречене – що приховане.

Виліковуй своїх поплічників
Поетичною слів відсутністю;
Промовчи їм про те, що вічними
Будуть наші безмовні сутності;

Що кохаєш не словом, а нервами,
Розмірковуєш – пульсом, пальцями.
Тут не місце новим Вольтерам,
Тут не раді неандертальцям.

І надійдуть нові апостоли,
Усі Біблії – знай! – приречені,
Бо спочатку в безмежному просторі
Не було ані слова, речення.

Говори лиш очима, рисами.
Ти – несправжній. Лише написаний.
Й замість тебе в твоєму лігвищі
Тільки тіло зі схожим прізвищем.


із зашитої рани тягнуться вгору бруньки
вони згадують зливу і вереск помах руки
скільки ще проросте із чорнозема рук і облич
там де мала би бути весна
ніч

розповзається гусінь в сади по зелених кістках
не кричи моє миле й ховайся мерщій в бур’янах
межи чорним бадиллям де мати тебе і знайшли
за розваленим погребом у кучугурі золи

продере твої груди й наниже на себе гілля
напуватиме тіло тверда під тобою земля
не розкажуть дерева нічого цей ліс не живий
вже не ходить коріння і вмер переляканий вій

твою кулю в плечі заперечать і кров розітруть
з неживої ікони солона стікатиме ртуть
і ніхто не згадає ні голос ні вік ні ім’я
лиш судоми твої пам’ятатиме
чорний бур’ян

Відродження

Ми стояли й дивились, як глиба давила їй горло.
Як злізалися пальці до губ запихати повітря,
І як лущилась шкіра, звільняючи голу потвору,
Розмальовану різками холоду, голоду й вітру.

Їй волосся злипалося кров’ю, а вії – смолою,
На біловані м’язи зліталися мухи та круки.
Пригадай, як колись опускали тебе ще малою
Ув освячену воду холодні не татові руки.

Ти змагалася нозями з мороком в синій безодні,
Чиїсь пальці лишали на ребрах образу і плями.
Ти була невагома, і все-таки руки Господні
Опускали донизу, подалі від неба і мами.

Але зрештою ти виринала крізь товщу знемоги,
Припадаючи спрагло до кисню, немов до ґрааля.
Ти ізнов підведешся, і вже не забракне нічого.
І ми підемо далі.

Анна Ричок,

Україна, м. Козелець

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я