31. Анатолій Горбівненко. Почерком осіннім

Поляжу росою на тиху досвітню траву,
Чекатиму сонця, нехай мене праведно спалить.
Я більше не мрію, я більше ніким не живу –
Ні птахом у небі, ні листом, на землю опалим.

Коли вже земне мені буде безмірно мале,
І я перед світом в останній молитві покаюсь,
Тоді мене Бог, може, знову на землю пошле…
Коли не пошле, тоді, певно, я сам приблукаюсь.

Бо шкода, як землю полишать усі диваки.
Бо хто тоді буде плекати несплакані мрії?
Прийду я комусь, я комусь приблукаюсь-таки,
Мов зранений усміх, зігрітий сльозою на вії.

Як хороше, що осінь і гриби,
І запахи від спаленого листя,
Тумани сиві – де вони взялися –
Дощі холодні, що їм не роби.

Старезний дизель їде і дріма –
Вже дідові ні простору, ні часу –
Везе зі Сміли осінь у Черкаси,
Бо там своєї осени нема.

А що ще треба? Вила і граблі,
Старі мішки старому листю треба…
Неначе ґудзик, зірваний із неба,
Намокле сонце котиться за ліс.

На всі принади осені начхати! –
Весняно усміхнулися лопати.

Хоч мав би вже померти, а живу,
Не маю сили навіть постаріти,
Коли є Жінка, що затьмарить квіти
І ніжно сонце скотить у траву…

Лиш поведе веселкою брови –
І білий світ полащиться, мов песик:
Пливи по Щастю – радісний Телесик,
Тобі Господь наказує: «Живи!»…

Хай смерть з півсотні років перетерпить,
При цій красі не маю сил померти!

Анатолій Горбівненко

Україна, місто Сміла Черкаської області