Він не те щоб закохався у неї,
Просто йому подобались усі її геніальні й не дуже ідеї,
Те, як вона натхненно колекціонує орхідеї,
І як мріє відвідати всі, що лиш є, музеї.
Він не те щоб хотів захистити її від кожного з нас,
Просто любив ділити з нею свій час
І слідкувати, щоб вогник у її зелених очах не загас,
Й констатувати її красу душевну, а заодно в профіль і особливо, коли вони на мить анфас у анфас.
Він не те щоб прив’язався до неї,
Але чомусь дізнавався у подруг її, які квіти вона полюбляє більше:
Троянди, тюльпани або все ж таки свої орхідеї.
І чи є в неї на серці хтось… хтось не він, а інший.
Так, він безповоротно потонув у думках про неї,
І зупинити це вже було неможливо, від слова «зовсім».
Вона малювалася в пам’яті образом Гіпербореї,
І поки ця любов житиме в ньому, ніколи не настане осінь.
Ти – сумна красуня,
Ти – гірка благодать.
У тобі сонце пульсує,
У тобі сині хвилі звучать.
Ти – на перекір,
Ти з ряду «не розгадаєш».
Про таких, як ти, й не мріяв Шекспір,
А тому ти кращого в житті поета маєш.
Він не складає для тебе сонетів,
Він не Ромео, а ти не Джульєтта.
Ви не в романі, не в драмі…
Ви один в одному, як істина в тому самому храмі.
Ти – найцінніший скарб,
Ти, наче квіти узимку.
Розкажи, звідки у тебе так багато фарб,
І як ти не вмираєш від снігу?
Ти – сама своєрідність,
Ти та тонка грань,
За якою ховається відчайдушна вірність
І втілення усіх його сподівань.
Він за тебе би душу продав,
Але ти ж є для нього безцінна.
Він заради тебе життя б віддав,
Але як же він без тебе? Тлінно.
Літо цьогоріч якесь інше.
Воно налилось соком кислих вишень,
Але чомусь йому добре від цього,
І воно розкидає повсюди добро своє ненароком.
А такі, як ми, його віднайдем і помножим, на скільки вистачить нас і в нас людей.
Стоятимемо, допоки сонце не сяде, біля дому, повного замкнутих дверей,
Спричинемо резонанс і залишим собі про запас трохи добрих від сонця наших тіней.
Літо цьогоріч просто так не пройде.
Воно наповнить собою закутки всіх навіть замкнутих кімнат,
Але чомусь його ніхто не захоче відпускати назад.
І воно розкинеться через занавіски візерунком, щоб змінити чиїсь світогляд.
А такі, як ми, нас вже не буде таких.
Сидітимемо під місяцем повної тиші,
Нічого не спричинятимемо, хіба що зорепад
І часопад
Й читатимемо мої вірші найглибші.
Анастасія Петрішка
Україна, м. Перечин
Добре в цих віршах те, що в авторських рядках, як у люстерку, відображено глибинну сутність жінки, її високі пориви та почуття. Успіху!