47. Марина Мірошина. З надією

0
651

Темрява

Світ завмирає в очікуванні біди,
Ніч заплітає отруєне павутиння.
Місяць шепоче тихенько «вставай та йди.
І не вертайся ніколи сюди віднині.»

Зорі згасають раптово. Скінчився бій.
Темрява цупко тримає мене в полоні.
Дивиться в очі, говорить суворо «дій
Вже!» І вкладає ножа у мої долоні.

Я придивляюсь уважніше до ножа —
Ніби кришталь, а можливо шматочок криги —
І зігріваю руками, але, нажаль,
Я розтопити його все одно не встигну.

Час зупиняється. Вічність поміж двома
Серця ударами — прірва або безодня.
Вкотре збираюсь із силами, крізь туман
Відповідаю темряві «Не сьогодні».

Лезо блискуче ламає стальний ланцюг.
Я озираюсь і бачу його уламки.
Разом вмикаються світло, і час, і звук.
Відлік новий починається на світанку.

І все, що мені залишається

І все, що мені залишається — тільки прощання
З колишнім, з минулим, із болем, що вже не пече.
Я все розумію, та палко бажаю востаннє
(Чи передостаннє) схилитись тобі на плече.

І все, що мені залишається — тільки палати,
І серце гаряче вистукує ламаний ритм.
Сховати свої почуття у тенета/за ґрати,
А потім вплетати у низку розгублених рим.

І все, що мені залишається — тільки наосліп
Блукати у темряві в пошуках сенсу життя.
Спираючись на попередньо отриманий досвід,
Засвоїти добре — не бутиме вже вороття.

І все, що мені залишається — тільки прощення
Собі дарувати і врешті себе віднайти.
Крокуючи тихо з минулого у сьогодення,
Відчути любов. І натхнення. І велич Мети.

Про небо

Не про мене і не про тебе —
Я сьогодні пишу про небо,
Про високе, прозоре, чисте,
Де хмаринки — немов намисто.

Де кружляють птахи у вальсі,
Де дрімають зірки сріблясті,
Де свобода п’янка і свіжа,
І казкова, і дивовижна.

Заблукавши у тій безодні,
Я про небо пишу сьогодні —
Неосяжне та неймовірне,
Де вітри розправляють крила.

Я дивлюсь, зупинивши подих,
Як іде корабель по водах,
А посеред ланів блакитних
Вогняна анемона квітне.

Не про тебе і не про мене,
Не про наше життя буденне —
Про таку недосяжну мрію
Я пишу. Я пишу, як вмію…

І нічого мені не треба —
Лиш маленький ковточок неба.

Марина Мірошина

Україна, м. Харків

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я