Коли доводиться судити той чи інший конкурс, я зазвичай пишу коротенький дисклеймер. Мовляв, судитиму, виходячи з власного відчуття мови та поетики, коментуватиму і вступатиму в дискусію там, де вважатиму за потрібне, навіть не намагатимусь претендувати на якусь всеохоплюючу об’єктивність, бо, зрештою, на те в журі й зібрані різні люди, щоб представити сукупність відмінних точок зору на твори конкурсантів.
В ці буремні дні назва конкурсу є більш ніж символічною. Це дійсно нова доба, яка може змінити світ дуже сильно і надовго, якщо не назавжди. Ніхто не знає, чи буде у цьому новому світі колишнє місце поезії чи взагалі літературі, яких нових форм вони набудуть, в якому напрямку піде цивілізація. Але… Читаючи останніми днями твори конкурсантів, я подумав про те, що у людей, які творять вірші українською, є величезна перевага, бо ця мова сама по собі є поетичною на якомусь глибинному, генетичному, навіть фонетичному рівні, власна унікальна поетика міститься у її первинному коді. Тому мені здається, що українська поезія житиме всупереч усьому, доки жива сама мова.
Не стану приховувати, мені, людині, що живе поза Україною десятки років, страшенно хочеться виставити максимальні оцінки всім конкурсантам і конкурсанткам тільки за те, що вони пишуть українською, бо мені доволі приємно читати майже все, що опубліковано тут. Але конкурс є конкурс, доведеться ранжувати, використовувати шкалу оцінок, зрештою, для цього мене сюди запросили. Якими б не були мої оцінки, я однаковою мірою, без жодної шкали, вдячний всім організаторам і учасникам за честь бути частиною цього дійства.
Віталій Мамай
Журі першого поетичного конкурсу «Нова доба»
