Я отруєний вашим логосом (враження члена журі «Нової доби» від віршів конкурсантів)

0
1502

«Нове життя нового прагне слова,
А де найти, як дати кров і плоть?
Ще неньки пісня в серці колискова…
Поборе − марш, та тяжко побороть», −

написав Максим Рильський майже сто років тому в атеїстичну добу, протиставивши марш і колискову, хоча неокласик не міг не знати перших рядків Євангелії від Івана про те, що з тих пір як «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово (Ів. 1:1), слово ставало знаком − символом, − міфом – Логосом (саме у такій послідовності)… будівельним матеріалом поезії (історії емоцій), твореної і передаваної тими ж омузичненими словами.

Тобто, що таке «нове життя», «нова доба» у контексті часопростору кожен, хто завважав себе поетом, вирішує сам, залежно від діапазону свого мислення, відчування, генетичного коду, просто хисту і потреби вербалізувати цей світ.

Література не спорт. І тут не визначиш секундоміром, рулеткою, надточною вагою, хто швидше пробіжить, пропливе, стрибне, хто більше підніме і дальше кине.

Тому спортивний азарт поетичних конкурсів − егрегор парадоксальний, сумнівний…

Десятки моїх ровесників добре, навіть геніально, починали у поезії, в літпроцесі, але так і не відбулися, їх нема в літературі.

Дехто зостанеться цікавими штрихами біографії, дехто одним віршем чи рядком…

А дехто вибраний зі званих стане світовим поетом.

«Ми передбачити не можем, як слово наше відгукнеться – погоджуюся зі ще одним класиком.

Маю великий досвід журіння, літературного викладацтва. Висновок один, короткий і жорсткий: можна навчити людину писати вірші, але не можна людину зробити поетом, якщо нема на те волі Універсуму.

У цьому ж конкурсі без впливу Універсуму, Всевишнього, Творця, Фатуму (називайте як хочете) не обійшлося. Скажу відразу, я ніжно вдячний Єлені Дорофієвській, що запропонувала мені бути членом журі «Нової доби», як і всій нашій чудовій команді на чолі з Дмитром Дроздовським.

Читаючи тривіршові добірки конкурсантів, переглядаючи їх фото і біографії, багатьох із яких уже знав до того, я одержав повний катарсис, отруївшись класною поезією, як можна отруїтися медом, найкращим вином, навіть водою, якщо вжити їх забагато одночасно…

А оскільки аз грішний до файної поезії, як і до древнього вина, жадібний, то отруївся цими ліками для душі, бо між ліками і трутою різниця, як відомо, лише в дозі…

Я не дозував.

Читав сидячи, лежачи, стоячи, іззаду наперед, знизу вверх, зверху вниз, між рядками і над ними…

І всіляко було добре.

У підбірці добірок не було не те що графоманії, прохідних віршів.

Форма, зміст, формозміст цих текстів – доволі високого рівня.

Всі добірки ніби доповнюють одні одних як не змістово, то ритмічно, як не ритмічно, то формально, тематично, гендерно, класово, расово тощо.

Є різні форми: від традиційних, силаботонічних, верлібрів, білих віршів – до строгої готики сонетів…

Є тут поезія-магія, є поезія-пісня, є поезія-вірші на вічні теми, які вже тисячі років ходять колами, як сліпі пророки: кохання, вітчизна, космос… із міріадами завжди більш-менш актуальних субтем: війна, Бог, кров-любов, «брати наші менші», екзистенційні антипари село-місто, інь-янь… в етично-естетичних координатах із новими словами на кшталт: Інтернет, комп, скотч, які (чи не єдині), що дійсно нове, але не-суттєве, такий собі метамодерний віртуальний реалізм.

Бо суттєво-непідробне – це ритм доби, який не сплутаєш ні з яким іншим.

Він тут присутній.

І ямби, хореї, дактилі та птеродактилі цих добірок по-іншому пахнуть, торкаються, дзвенять, ніж їх копії ще десять, тисячу років тому.

Це те, що непідробне, бо навіть нелюдське, надлюдське, хоче людяне.

Адже поезія, як і релігія, існуватиме доти, доки люде вмирають…

У цих добірках багато античних мотивів, маркерів християнства та інших релігій.

Є гумор, але він не врівноважує агресивно-депресивних нАстроїв та настрОїв «нової доби», нашої епохи, є еротика (як же без неї у поезії), виклики, заклики, надрив, пластика, органіка і пластмаса. Все – як за вікном, але красивіше, стиснутіше, об’ємніше.

Тобто визначити із усього цього добрА одного (найкращого) поета, як і один най-най-най вірш, для мене реально неможливо, як і не можливо вибрати в родині, хто кращий: дід, баба, сучка, внучка, мишка… чи курочка рЯба…

Є тут імпульсивні соціальні вірші.

Є болючо-кайфові твори про кохання.

Є файнющі медитативно-магічні тексти про все і ні про що…

Звідси – оцінки мої дуже відносні, умовні. В діапазоні від 12 до 30 балів вони зовсім не претендують на істину.

Тому нехай мені вибачать усі сміливці-конкурсанти: і ті, чиї три вірші переоцінив, і ті, кого не дооцінив, можливо, навіть спеціально, відчувши усіма фібрами душі потужний потенціал авторів, щоби додати адреналіну у їх поетизовану кров, у пристрасть муз і пегасів, бо ж у поезії, знову ж таки, як і в кожній духовно-душевній сфері, останні можуть стати першими… Ой, як можуть…

А мені хочеться подати тут деякі вірші, окремі строфи, рядки, афористичні вислови, неологізми, які спорадично виокремлював, коли читав-перечитував добірки наших конкурсантів не «користі ради, а токмо волею Єлени Дорофієвської, яка запросила мене».
Одні з віршів близькі мені за стилем, інші далекі від моєї поетики, але талановиті, і тому я поважно люблю їх по-іншому, але не менше, ніж свої…
На умовних недоліках (мінусах) не зупинятимусь, бо їх практично нема, якщо не враховувати деяких моментів: збитих чи ламаних ритмів:

Час зупиняється. Вічність поміж двома
Серця ударами — прірва або безодня.
Вкотре збираюсь із силами, крізь туман
Відповідаю темряві «Не сьогодні».
(Марина Мірошина)

…немилозвучних збігів приголосних: «Я пірнаю в весну восени»; «Я з цим світом гину»; анекдотичні мовні фігури: «А в піднебессі синя птиця / Лишила інверсійний слід»… неточних, асонансно-дисонансних рим (мЕне/треба), русизмів («чашка») тощо, адже мистецтво загалом і вербальна поезія зокрема не люблять глянцевої «досконалості», як живе непідстрижене розквітле дерево поетичніше за мертвий залізобетонний стовп.

Тому поетові етично дозволено навіть панібратствувати із Всевишнім, якщо це зроблено естетично:


Бог проколов ліве вухо,
а ще зробив собі ірокез.
Через тиждень бог щез.
У кімнаті зробилося глухо.
−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−−
Але згодом таки змінився.
Кинув курити, віддав борги
і, зрештою, перетворився
в людину, як всі боги.
(Артур Дронь. Гуртожиток №6)

Отож, спочатку – окремі строфи, фрази (із зазначенням авторства), без коментарів:


І надійдуть нові апостоли,
Усі Біблії – знай! – приречені,
Бо спочатку в безмежному просторі
Не було ані слова, речення.


розповзається гусінь в сади по зелених кістках
не кричи моє миле й ховайся мерщій в бур’янах
межи чорним бадиллям де мати тебе і знайшли
за розваленим погребом у кучугурі золи
(Анна Ричок)


Отче наш, не дивися на наші судоми,
не лікуй від симптомів хронічної втоми,
не підказуй куди нам іти.
Ти, що відаєш все, не давай нам спокою,
ми втираємо сльози душі суєтою –
звісно, маємо сотні причин.
(Надія Сеньовська)


Ця зима- привітатись встигла,
І: «До зустрічі, не байдужі».
А ціна, за Її відлигу?
Тільки наші зимові душі.
(Едгар Герасименко)

Плач тепер на балконі
і довго трясись від морозу.
Плач і ховай у долоні
свої проспиртовані сльози.
(Артур Дронь)

Совість не совість, дзвін, що не дзвонить і поготів,
дерево дихає, перекидаючи небо через плече.
(Ігор Мисяк)


Вона тихо прокинеться, вислизне з ліжка, мов кішка.
Безшумно збере розкидані пристрастю речі.
(Юлія Кононенко)


Стає скитом душа.
Золотішою золота – мить.
Причаїлась Земля
на краєчку космічного виру.
Ця планета жива.
І від нас їй так само болить, –
Невідомо ще хто тут на ній
коронований вірус.
(Михайло Жайворон)

А Земля на гостині кохань
виглядає тортом покраяним.
І на дорозі відкраяній
ми людо-світи
як орбіти далеких привітів,
що розійшлися життями
та смертями
у пошуках безлічі раїв,
іще повернемось із долі надбаннями
та приєднаємось до всемережі чуттів –
небес щастів,
лібідо,
і лебедів…
(Микола Істин)


Світла залишається на денці
сили залишається на день
піднялись птахи-переселенці
у таке холодне і бліде
небо вицвітає димарями
сивіє туманами в очах
і повітря застигає пряне
і на мить скидаються миряни
на смиренних лагідних прочан
(Наталія Дьомова)


жалобою кульгають промені, які народилися спалахом —
комусь колядою щирою,
комусь невиправною втратою.
і рана у хмарі скапує невідворотністю слів,
і міряють зими відстані,
і вітер лоскоче обрії,
і знову вклякаєм до Господа,
щоб відпустив гріхи.
(Тетяна Юзьв’як)

Борщ

Ти пахнеш волею і снігом.
Я — свіжозвареним борщем.
Ти, мов коханку, знавісніло
До серця тиснеш АКМ.
(Олена Іськова-Миклащук)

Час

Запитання століть в підземеллях минулих епох,
В темних тріщинах стін висихають прокльони і сльози.
Над чужим вівтарем знову чийсь посміхається бог,
Хтось блукає провулком, узявши в долоні мімози.
(Олена Терещенко)


Тиші цій нема літ, вона вічна, як древня молитва.
Не просила, не ждала, прийшла в мою хату, живе.
Нагорода? Покара? Якби ж було просто, якби то
Озивались не луни (вона їх на клаптики рве).
(Неоніла Яніцька)

І не варто ніколи й нічого
ловити,
карбувати «навік»,
зупиняючи мить:
все, що сталось і станеться, –
тільки вітер, а вітер є вітром,
поки летить…
(Михайло Девдера)

Так дід вмирав…

Дід важко кашляв, що мені здалось:
То так душа виходить на свободу,
Коли життя закінчується крос
І смерть дається тілу в нагороду.
А він її тримав з останніх сил,
Неначе долею іще чогось не звідав –
І Бога милосердного просив
Якусь відстрочку, мов дитина, ридма.
(Володимир Потебня)

Я навчилася бути поряд – стала рідною.
Я навчилася йти назустріч – стала стрічною.
Як навчуся бути людиною – стану гідною.
І коли я навчуся жити – стану вічною.
(Валентина Люліч)

А тепер – самі твори, об які перечепився, як за діжки з медом без крапель дьогтю:

Наталя Лапіна. Інтертекстуальний полілог


непрочитані книги
волають до неба
про несправедливість
дарма
некохані люди
ідуть вулицями
вервечками
потоками
мовчать
їх також ніхто не хоче прочитати
вони нецікаві нікому
крім ангелів
і крадіїв

Марина Жойа. Двері у невідворотнє
Медитація

я розумію музику
я сумую, коли її довго нема
світ зачинився у мушлі глухонімого молюска
а я лишилася на березі і слухаю
але я не сама

відлуння течуть ритмічно
сльозинками морської діви
мені радісно і звично
впізнавати свої співи
у кружлянні пелюстка
у промінці тремкому
Бог мене качає на руках
я не заздрю нікому

зберігай мовчання
та не мовчи
коли це не можливо
множину нерівних величин
музика у вічності розподілила.

Кирило Провоторов. А світ довкола вже не знає рим…


Сумні думки пітьмою в голові…
Я звик до них, як звик вдихати дим.
Що з нами сталось, я не відповім…
А світ довкола вже не знає рим.

Хтось прагне залишити ярий слід,
Але лишає тільки пустоту…
Безглуздий гамір промайнулих літ…
А я не зупиняюсь й далі йду!

Мій рок-н-ролл скінчиться ще не скоро!
Ти чуєш? Ти не чуєш вже давно…
Все непотрібне зникне з поля зору,
Піде зі світу, як німе кіно…

Сніжана Біла. Вічна хитавиця
Хитавиця

Батьки народили нас в борг у лихі дев`яності.
Манили гостинцями з поля тамтешніх зайців.
І чемними бути просили, приходячи в гості,
всі, хто батогом хизувався у правій руці.

Розпатлана вулиця, тетріс, приставка і гумки –
цінності, що розказали вже більше за нас.
Тому видаємось, неначе не маємо думки
сьогодні у війнах за право на власність назв.

Під нашими мештами вічна морська хитавиця.
Нас нудить смиренність і фраза «та ти потерпи».
Нам більше не п`ється, не їсться, нічого не сниться,
частину найкращих приспали донбаські степи.

У спадок лишилися привиди наших дитинств
із каліграфічним надписом – тут був «Зайчик».
Ми звикли у бідах кричати, що то сусід
поцупив усе, тому тепер гірко плачемо.

Батьки народили нас в борг у лихі дев’яності,
взамін по домівках розносячи шифер, фрегати.
Тепер покоління моє – то непрохані гості,
на рідній землі мають землю свою віддавати…

Олег Андрішко. У конвалій нині негатив


Радіво — старенький черезтин.
Ради вас — тарелі череди.
Гамадрил то був чи мадригал?
Гама дрів, табунчик, мандри ґав…

Сніг помер, як завше, навесні.
Сни, де мер і зашпір — навісні…
Cиро. Злива. В ліжечку сопи.
Сиріч зліва — ложечка, снопи.

Коновалів іній не гатив.
У конвалій нині негатив.
Тягне волик у степу гарбу.
Тане волі й поступу гарбуз.

Радіво — старенький черезтин…

Михайло Жайворон. Глина


Я – із краплі дощу, –
випиваю себе до краплини,
Забредаю в туман
і вертаюся знов у росі.
Щосвітанку виліплюю світ
із черленої глини,
І випалюю серцем у ньому
свої голоси.

Зішкрібаю з душі, як непотріб,
усю позолоту,
І шліфую її
на гончарному крузі землі.
Наливаю по вінця вина,
до країв горизонту,
Де хлібиною сонце
і зоряна сіль у імлі.

Я маленька краплина лишень
із небесної висі,
Упаду – піднімаюся знову
з роси і води.
На листочку вигойдую сни
у зеленій колисці,
І проціджую світло
крізь сита густих павутин.

Із такими, як я,
навесні проливаюсь дощами,
В снігові хуртовини
узимку замотую дні.
Підперезаний вітром,
бреду по світах мов прочанин,
І твердішає глина,
і слово, і віра в мені.


Стає скитом душа.
Золотішою золота – мить.
Причаїлась Земля
на краєчку космічного виру.
Ця планета жива.
І від нас їй так само болить, –
Невідомо ще хто тут на ній
коронований вірус.

Їй болить від окопів
і всує розритих могил,
Від розхристаних ран
і від сліз пломінкого бурштину.
Завинили ми їй,
не вертаємо навіть борги,
Свою совість давно закопали
далеко у глину.

Не навчили нічого ні Каїн,
ні праведний Ной,
Ні чорнобильські скити,
ні мор,
ні Содом і Гоморра.
Хтось на нас поглядає
крізь місячну лінзу давно
І укотре знімає з усіх без розбору
корону.


Поміж двох полюсів
я на світі живу не один.
У магнітному полі душі
ми тримаємось купи.
Наше тіло – із глини
та ще – зі святої води.
Із вогню наше серце,
допоки воно іще любить.

У горнилі суєт
час одвіку випалює нас,
Наливає по вінця у келихи днів
наші долі.
Кожна мить на землі –
для любові дарований шанс,
Від якої і я не один у житті
божеволів.

Вже близькими стають у мені
неземні полюси,
І крізь серце простромлена вісь
усієї планети.
Просинається світ
з промінця,
із трави і роси,
І виліплює знову мене.
Із людини – поета.

Цікаво розроблено тему поета й поезії:

Олександра Комісарова. Заратустра


поезія зникла
як люди зникають в людях
розчинившись між поверхів
забираючи в темінь вечір
сигнал порятунку
надсилають
у тінях
поодинокі

поезія вистигла
як покійник на підвіконні
між стін чотирьох кутів
від світла з’являються вікна
сутінь
праворуч жінка
пахощі ладану

спустошеність
замість банальних рим
в обмін написаних віршів
обійми

Микола Істин. Все заради майбутніх весен


Повітря сперте в гробниці літератури,
тут замурованим бути живому поету,
чиї орієнтири
не на чотири,
а на безліч сторін світу.
А він і не стверджував, що гравець
на тимчасовості шахівниці.
Бо не наростила його творчість біцепсів накладних
з книжкових накладів.
І не оперся на точку зору
критиків короткозорих.
Але він зачекає,
бо має
за звичність
вічність.
І через якусь тисячу років
від його кривдників не залишиться сліду кроків,
розсунуться стіни,
і з подихом змін,
через мільйон світлових,
можна щось й сотворити,
роздмухати в душі із ідей світи,
подати плани на неба підпис,
звернутися до вищого правосуддя,
долучитися дописами
до галактик нових надбуття.
Щоби не зотліти
в старих книгах
та не стати пилюкою в майбутнього ногах,
не замуровуйте, а давайте літературі дихати.

Іван Бережний. Brave new world
/brave new world/

це була стара радянська квартира
шпалери з візерунками місцями обідрані
червоний в білу горошину чайник
стіл в якому не вистачало ніжки
адам і єва сиділи за ним
там було шампанське та радіоприймач «Олімпік»
новини про створення світу
прямий репортаж
її оголене тіло підходить до підвіконня
за вікном темрява й порожнеча
мабуть будівельники просто ще не дійшли
до нашого району каже вона
в нашому світі завжди все робиться
через одне місце каже вона
хоч світу всього сім діб
він наливає шампанське
як твоє ребро питає вона
не відросло
він підносить шампанське до її губ
вона п’є маленькими ковтками
він залпом
в цьому світі каже він
не можна покладатися на когось
в цьому світі каже він
треба робити все самим
то може створимо власний світ
чи нам і далі просто сидіти та пити шампанське?

/this girl/

ця дівчина
дивитися як вона розплющує очі
слухати як вона щось сонно бормоче
торкатися її шкіри відчувати її тепло
цілувати її обличчя
цілувати її чоло

дивитися як вона розчісує у ванні волосся
слухати про те що їй снилося і як їй спалося
дивитися як вона варить чай від застуди
цілувати їй шию
цілувати їй груди

дивитися як вона йде на своє кляте навчання
думати про її страхи та її бажання
дивитися як вона малює якісь рослини
цілувати їй тіло
цілувати їй спину

дивитися як вона знімає білизну
говорити про музику релігію бізнес
курити з балкону ночами не спати
цілувати їй стегна
цілувати їй п’яти

дивитися як вона губиться між моїх сторін̀ок
слухати як вона наспівує вітчизняний рок
слухати її серце відчувати його красу
цілувати її усюди
цілувати її усю

Анна Щербак. Підсвідоме


Це так дивно… Я у тому, старому, житті ніколи не чула й не бачила,
Як зірки спалахнули, спеклися і попелом зникли в матерії темряви.
І як сонце, шалене від люті, все вкрилося білими хижими пащами.
Ми тоді не злякалися. Бо були заховані всі під чорними землями,

Під родючими милями. Ми були невблаганні, незграбні й знедолені
І дивились з підніжжя прадавніх віків, запрокинувши вибриті голови.
А легені наповнював запах з дитинства. (у повітрі пахло фенолами)
У повітрі пахло гуашшю. І ставала за правду невпізнана помилка.

Ми блукали мерцями, до істин і культу підносячи наше невігластво.
Ми губили себе, одне одного, змісти і (всього щасливого зречені)
Одинокі стояли. Лежали. А ледь що відчули — за хмарами бігли ми
І сплітали безглузді й безсилі слова у наївні обірвані речення.

Ми були наркоманами. Ми були Іісусами. Ми були навіть Юдами!
Хай нам, всесвітом проклятим, грець! Ми закуті містами. Ми — люди нелюдяні:
Зупинилися в часі, як дим в янтарі. А як визрієм — першими будемо
З тих, хто ступить у лоно колиски життя, але так і не станемо мудрими.

Тетяна Юзьв’як. Римишся голосом болю
У голоді колисанка

мій листопадовий хлопчику
із золотавим волоссячком,
бавишся в піжмурки з хмаркою,
що попід вікнами бігає.
осінь несміло наспівує
вам колискову уривчасто,
стишує голос здірявлений,
міллю і вітром острижений.
блідне у мерехті вечора,
падає хлібом преречено в ноги жорстокого мороку.

– хлопчику мій солоденечкий,
нам все казала бабунечка:

“хто скраю – той в Божім раю,

хто всередині – у Божій перині».

а ти засинай в тихім золоті —
надворі морозяно й холодно.

і набрякаємо безвістю сизого відчаю далечі,

– мама скраєчку,
он глянь лишень!

грузне у світлі ліхтариків

смерть на порозі спинилася,
слухає тишу і відстані,
вдарилась ліктем об крила
білоголових птахів.
смерть накривається хусткою,
губи засіпались з розпачу:
як же вмістити у Господа
стільки невинних життів.

схлипує свічка навпомацки,
криками сивого голоду,
що у сторінці історії
натще знелюднює час.
родимка осені кволої
сповзає прозорістю болю на
зашкарублих одвірках
напівпорожніх клятв.

Олена Іськова-Миклащук. Марева війни
Борщ

Ти пахнеш волею і снігом.
Я — свіжозвареним борщем.
Ти, мов коханку, знавісніло
До серця тиснеш АКМ.
Так, я ревную! Боже правий,
Що в нас вважається гріхом:
Іти на смерть за честь держави?
Чи жити вічно зі страхо́м?
Спокійно вдома ремигати,
Бо є вже сад, модерний дім?
Чи на війні під рев гармати
Ходити богом по воді?
Скажи, Всевишній, як смиренно
Варити всоте клятий борщ?
Й для всіх загиблих поіменно
Випрошувати в тебе прощ?
Так, я ревную, бо коханий
До серця тисне не мене.
Мовчить столиця. Сплять Майдани.
Принишкли люди. Чи ж мине?
…Я знов на кухні. Ні, не плачу —
Кришу цибулю до борщу.
Відкрились двері: ТИ /неначе/.
Сідай, коханий, пригощу.
Ти пахнеш волею і снігом…
Це дивно так: у нас ж бо дощ.
Торкнулась ніжно — потемніло.
Сама на кухні.
Стигне борщ…

Анатолій Горбівненко. Почерком осіннім


Поляжу росою на тиху досвітню траву,
Чекатиму сонця, нехай мене праведно спалить.
Я більше не мрію, я більше ніким не живу –
Ні птахом у небі, ні листом, на землю опалим.

Коли вже земне мені буде безмірно мале,
І я перед світом в останній молитві покаюсь,
Тоді мене Бог, може, знову на землю пошле…
Коли не пошле, тоді, певно, я сам приблукаюсь.

Бо шкода, як землю полишать усі диваки.
Бо хто тоді буде плекати несплакані мрії?
Прийду я комусь, я комусь приблукаюсь-таки,
Мов зранений усміх, зігрітий сльозою на вії.


Як хороше, що осінь і гриби,
І запахи від спаленого листя,
Тумани сиві – де вони взялися –
Дощі холодні, що їм не роби.

Старезний дизель їде і дріма –
Вже дідові ні простору, ні часу –
Везе зі Сміли осінь у Черкаси,
Бо там своєї осени нема.

А що ще треба? Вила і граблі,
Старі мішки старому листю треба…
Неначе ґудзик, зірваний із неба,
Намокле сонце котиться за ліс.

На всі принади осені начхати! –
Весняно усміхнулися лопати.


Хоч мав би вже померти, а живу,
Не маю сили навіть постаріти,
Коли є Жінка, що затьмарить квіти
І ніжно сонце скотить у траву…

Лиш поведе веселкою брови –
І білий світ полащиться, мов песик:
Пливи по Щастю – радісний Телесик,
Тобі Господь наказує: «Живи!»…

Хай смерть з півсотні років перетерпить,
При цій красі не маю сил померти!

Олена Терещенко. Симаргл на підвіконні
Час

Запитання століть в підземеллях минулих епох,
В темних тріщинах стін висихають прокльони і сльози.
Над чужим вівтарем знову чийсь посміхається бог,
Хтось блукає провулком, узявши в долоні мімози.

Знову думка про вічне – п’янливий коктейль таїни…
І зірки з ліхтарями до ранку у піжмурки грають.
На кухонній фіранці гойдається подих весни,
А старіючий Сфінкс засинає над чашкою кави…

Олена Рєпіна. Септуаґінта


«І одного перехожого, що з поля
вертався, Симона Кірінеянина,…
змусили, щоб хреста Йому ніс.»
Євангеліє від Марка 16: 21

Божий Сину, що покірно, як Агнець, ідеш до страти,
І важкого хреста після ночі страждань несеш,
Де ж ті учні, що мали б з Тобою цей шлях долати?
Побратими, заради яких під хрестом падеш?

Слава Богу, що Симон зустрівся Тобі на путі,
Цей язичник святий, простий землероб з Кіренеї,
І хоч він не впізнав, що Ти Бог во плоті –
Він, і працею зморений, не відрікся від ноші Твоєї…

Я стою на Голгофі і здаю на сумління тест –
Хто я – учні чи Симон, що поміг Тобі нести хрест?

Ію Стихійна. В: Відчинено
Біографічне

Мені до вподоби сморід великих міст —
їх вранішній галас, ввечері рух яскравий
і мешканців той особливо корисний хист:
зуміти без матів (майже) і без насильств
продертися у метро, не розливши каву.

Я ладна вписати — й вдало! — саму себе
у будь-яке з черев цих величезних монстрів.
Пристати до котрогось з поміж його ребер
(нехай і в однушці, й зовсім нема шпалер) —
для мене то буде власний кубічний острів.

Таке от тяжіння маю до людних місць,
та внутрішній Юнг, що звично проводить опис,
зухвало сміється, ще й дивлячись зверху вниз.
І аркуш паперу прямо в обличчя — тиць! —
з діагнозом «втішним»: гостра, гірка самотність…

Тому я живу в маленькім містечку Б.
Плекаю надію неміч перехворіти.
Усе сподіваюсь вписати саму себе
(хоча час від часу в нутрощах щось скубе)
в найстарший із пазлів, з назвою — «просто жити».

Якщо мені вдасться — стану суцільне «омм»
і вірші набудуть якісно-ново-змісту.
А поки усе, що я маю, — житло під зйом —
з розхитаним дерев’яним старим вікном —
і туга за величезним яскравим містом…

Марґо Ґейко. Каліграфія долі
Доки бачу

Я обожнюю море – обійми його не тісні.
Карнавали штормів, усамітненість кожної хвилі
Розгойдає удень, споночіє – колише вві сні
Під сонату, що місяць уповні із амфори вилив.

Прохолодна вода опановує бунт і в мені,
Відшліфовує камінь, за пазуху кинутий кимось,
Розмиває «я хочу» в болюче нагострені «ні!»
І чатує, допоки від пристрасних мрій не прокинусь.

Ламінарія тче малахітовий килим для ніг,
І залюблена в море й з капризами мертвих сезонів,
Я дивлюсь, як бурмоче, прибоєм ковтаючи сніг,
Облетілий з корони сосни, що стоїть на осонні.

Я приймаю стихію, розлиту у ночі і дні,
Поки сіль не знесолилась, в бурі ніхто не загинув,
Поки чайки над хвилями, краби пасуться на дні,
Доки бачу над морем обличчя своєї дитини.

EVER REST

«Тільки вверх!» – цей маршрут він для себе намислив.
Вище хмар – Еверест – саме та височінь.
Не спинити його ні нестачею кисню,
Ні вітрами, що виють як звірі вночі.

Він без шерпів, для нього приємніше соло,
Підкоряючи волю, приборкує схил.
У легенях печер і усюди навколо
Ті, для кого розколини замість могил.

Їх немало і більшає кожного року,
Їхню висохлу плоть роз’їдають вітри
І не треба тут бути якимось пророком,
Щоби знати – фінали лиш два, а не три.

Він, примруживши очі, здіймаєтеся вгору,
За межею можливостей і на межі,
У відлунні лавин і небесного хору
Вже не видно, де люди, а де міражі.

І стає йому тепло та навіть спекотно
На снігах позахмарного даху землі,
Хоч здається, що часу є скільки завгодно
Та не встиг озирнутись, як раптом зімлів.

На вершині величність – страшніше отрути,
А секунди на холоді варті годин,
За дорогою вгору так легко забути,
Що здіймання наверх – половина ходи.

Марія Дума. Deus ex machina


Ти бісів щасливчик — тобі вже казали, падлюко;
Поріддя шаленої вдачі поганських кумирів.
Повір і прийми, що мої не тремтітимуть руки,
Коли вирізатиму слово у тебе на спині.

Ходитиме ніж по камінному щедрому тілу.
Три сотні доріжок — і лезо до праці готове.
Тобі знадобляться усі нерозтрачені сили.
Молитви не згадуй — язичнику краще без Слова.

Я дам затиснути в зубах полотняну шматину,
Як день, білосніжну, хоч день тобі зовсім не личить;
Сягну до кісток через кокон засмаглої шкіри.
Коли я закінчу, ти станеш утричі сильнішим.

Проклюнеться час — переступиш статечні канони,
І вслід тобі кине ображений бог блискавицю.
Вона не зіп’є ані краплі солодкої крові —
Від слова «життя» відіб’ється назад, як від криці.

Cергій Цушко. Метелик у місті

Метелик у місті

Ніжне створіння лугів і садів,
недовговічне і пломенисте –
дурнику, як ти сюди залетів
у кам’яне, закіптюжене місто?

Щó тебе звабило, щó ти шукав
не на Десні, чи Унаві, чи Альті? –
поміж отруєних квітів і трав
на неживому, брудному асфальті?

Втім, я здогадуюсь: крихітний ти
в пекло примчав зі своєї оселі
від самогубства нас уберегти,
вивести, ніби Мойсей із пустелі…

Марина Мірошина. З надією
Темрява

Світ завмирає в очікуванні біди,
Ніч заплітає отруєне павутиння.
Місяць шепоче тихенько «вставай та йди.
І не вертайся ніколи сюди віднині.»

Зорі згасають раптово. Скінчився бій.
Темрява цупко тримає мене в полоні.
Дивиться в очі, говорить суворо «дій
Вже!» І вкладає ножа у мої долоні.

Я придивляюсь уважніше до ножа —
Ніби кришталь, а можливо шматочок криги —
І зігріваю руками, але, нажаль,
Я розтопити його все одно не встигну.

Час зупиняється. Вічність поміж двома
Серця ударами — прірва або безодня.
Вкотре збираюсь із силами, крізь туман
Відповідаю темряві «Не сьогодні».

Лезо блискуче ламає стальний ланцюг.
Я озираюсь і бачу його уламки.
Разом вмикаються світло, і час, і звук.
Відлік новий починається на світанку.

Подані на конкурс вірші майже позбавлені ідеологем, хоча інколи проривається тьохкаючий біль на тему голодомору, наприклад… мають певну дозу теологічної заангажованості, а загалом вони гомоцентричні, просто поетичні, що мене радує.

Хімія їх органічна.

Метафізика ритуалізована.

Любов справжня.

Адже лише справжню «кров» і «любов» дозволено в нашій добі римувати поету, як-от Біанка Степова у вірші «Не люби мене, не люби…»:

Світ пекельний і голубий
підпливає слізьми і кров’ю.
Не люби мене. Ліпше вбий.
Не вимучуй, прошу, любов’ю.

А ще я мрію побачити усі ці вірші надрукованими під спільною обкладинкою – тобто Антологію «Нової доби», про що, очевидно, буде окрема практична розмова з організаторами конкурсу і з керівництвом Національної спілки письменників України, яка цей конкурс благословила.

А наразі дай Бог нам здоров’я пережити Щастя творчості і спів-творчості.

Катарсису нам усім.
Будьмо і тримаймося!

Щиронаш член Журі
Ігор Павлюк.

Photo by Skyla Design on Unsplash

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я