1. Вікторія Оліщук: «Наче гнізда диких пташок…»

0
538

*
січень з березнем небо між собою поділили
поки свіже і щойно з сутінків
поки літак розрізав важким нагостреним крилом
сіро-блакитний пиріг
начинка сонце
тепле солодке вистояне
навзаводи з небом летимо чорною смугою
яка наділила і нас окрайцем зимової амброзії
недозрілого різдва і дрібками магії
 
народження хлібини
тут пахне зараз цупкою тишею
хіба буває так із метушливістю
що має мільйони ніг і стогонів
а ще більше любові
аж закипає асфальт в мінус п’ять і нижче
дрібні серця кунжуту з висівкового бездріжджового
дзвенять теплом іскрометним
ловлять тебе за вуха і ніби ваблять
промовчати пісню народження хлібини
швидше швидше
маркітна дівчинко
доснуєш сновидіння свої згодом
скніти зась зараз
сплітай світло сього дня
що на повіках місяця гойдається
поки в тебе за коміром
ще досипає млосне сонце
тихіше не буди
рано
 
 *
так сонячно
наче світ закохався в тебе по самі очні яблука
і вони заіскрилися
наче світ торкається невагомо пухнастими хмарами
до не менш пухкого волосся 
і ладен прихилити
до твоїх тридцять сьомого розміру черевиків
найяскравіші веселки
які тільки можуть повиснути
після найгучнішого биття горщиків
десь там на небесному мотуззі
наче світ кличе тебе до ледь вловимої пісні
що лягає вельоном на плечі дахів
хоч і весни ще катма
та невдовзі забринить цівкою березового соку
так сонячно
наче світ освідчується тобі
а ти йому киваєш
 
 *
і поки метушня довкіл і всюди
поки ти оминаєш і тебе люди
поки зсохлися пальці від антисептиків
від вітру і відчаю неспеканого
поки ти не дихаєш свинцем і болем
поки маєш тихі спогади клапоть дому
поки обіймаєш помислами тендітні плечі
поки маєш кому готувати своє фірмове дещо
поки в’яжеш коцик терпким словом
щоб укрити світ від усього злого
поки сонце хитке і таке ледь певне
будь біля мене
будь біля мене
 
*
по-нас-і-нині збиратимуть загублені втрати
щоб сказати усе що тоді не змогли сказати
і розіллється світло в холодних кімнатах
і проросте прощення напоєне часом
відстанню
пилом гарячої траси
хіба винні ми що по різних ґратах
хіба винні що не будем без «ми» конати
по-нас-і-нині збиратимуть зжовклі теплі листи
ти чекав мене аби любити і все-все переплисти
я ж давилась кривими літерами ніби дротами
а ти між мною своїми-несвоїми містами
по-нас-і-нині плакатимуть світи
намальовані шульгою у зжовклих снах
усе що квітне має колись відцвісти
по-нас-і-нині по дрібці по пелюстках
 
*
ти інфікував мене незбагненно легко
це наче підхопити нежить
у спеку
у протягах заходжених трц
у спітнілій одежині
яку так і кортить пошматувати й пожбурити геть
 
ти інфікував мене ліниво-лагідно
вигорілими на сонці віями
вигорілим від давньої зневіри поглядом
вигорілими словами
які ніколи не промовляєш до мене
 
і коли дізналася що інфікована
я зненацька всміхнулась
наче відчула що одужую
що амнезія така спрагла й солодка
як напіврозтале макфлурі
заповнює мене тремтливою прохолодою
і кане глибоко в серці
гаптуючи його химерними рубцями
 
я зненацька заплакала
втрати це важко та легко водночас
ти ледь чутно торкнувся моїх вилиць
і сльози стихли
 
ти інфікував мене
зухвало
без попередження
не чекаючи дозволу
і це скажу тобі так неймовірно
 
 *
про що ти мовчиш коли сутеніє
коли тріскає спина і терпнуть стіни
коли зненацька любов лащиться
ти під ноги її напризволяще
кидаєш і геть від цього дійства подалі
тебе дістало вдаватися у деталі
тебе дістало ділитися своїм болем
хтіти цей світ бентежний і кволий
хотіти ні від кого нічого не хтіти
і губитись у мереживі чужих літер
про що ти мовчиш коли сутеніє
коли від липкої непевності сатанієш
і ніяк не зізнаєшся хоча б для себе
що тобі досі пече десь там у ребрах
що тебе тривожить і деколи плавить
схожий на її сміх листи та й фото навіть
цей дощ надовго і я в ньому навіки стану
кажеш мені
я вслід кричу не обманюй
хоч мене не обманюй
 
 *
вірш який я тобі присвячу
буде повен річок
мостів що обперізують ті річки
і їхніх пісень
повен малинового морозива ніяковості
і замруженого погляду
вірш який я тобі присвячу
буде про згублений захід сонця
підслухані діалоги
диваків довкола
про завислу мовчанку
надто тривку й загуслу
що я встигаю
осатаніти охолонути осатаніти
і знову осатаніти
вірш присвячений тобі буде теплим
як і твої долоні одної літньої ночі
тремтячим як і мої слова одної літньої ночі
незрозумілим як і ми одне для одного
здається це і є той вірш
але ти не читаєш моєї писанини
принаймні мені так здається
 
*
клітка сонячного сплетіння
вибухає з шаленою силою
дроблячи кістки
наче гнізда диких пташок
що розлітаються подалі геть
розтріпуючи брудними крильми
зачерствіле гіляччя
перетираючи всі помисли в пил
своїм ошалілим вереском
щось ліворуч хрустить
як висушене на перець каштанове листя
під важким черевиком
аж дим іде
клапті попелу здіймаються ввись
як із великого багаття
де палахкотить хмилиння
і кортить заплющити очі
бо пече
бо хай би не боліло
і так завжди
коли я чую назву тієї станції метро
а уяви що би скоїлось
якби я раптом наткнулась на тебе посеред вулиці
але вже осінь
 
хлопчик-конвалія
хлопчик-конвалія виник раптово посеред грудня
приніс білил і притрусив трохи світ пополудні
він ліпить сніговика крихкими долонями
ремонтує всіх хто недавно був зломлений
потягується і мурчить кошеням під ребрами
мовить казки опустілим паркам і скверам
притримує двері заклопотаним перехожим
вислуховує всіх кого болить і тривожить
у просторих кафе та в підвальних крамничках
скуповує пістряві витребеньки-дрібнички
і вручає тим кому надто сіро та сумно
хлопчик-конвалія варить духмяний трунок
і напуває спраглих у хатах і безхатченків
малює на шибках пальцями передбачення
і ніхто не цікавиться звідки у грудні квіти
чому мурашині співи чутні на вістрях ліктів
хлопчик-конвалія по ринвах молоко розлив
напік печива з мигдалем притрусив цвітом слив
хлопчик-конвалія пише листа святому миколаю
попросить аби тільки затишні грози в травні
лилися тихо та вчасно бо в когось плани
щоб не втомились народжуватися тюльпани
хлопчик-конвалія не зникне у холоднечу
дмухатиме шоколадом на змерзлі плечі
і не розчиниться хлопчик-конвалія в повітрі
він у тебе за коміром сидить і завжди сидітиме
 
Вікторія Оліщук – літературна редакторка, поетка та просто любителька слів і химерних словосплетінь.
Авторка поетичної книжки «по-нас-і-нині» (2020)
Співавторка екозбірки «Острів людей» (2020)
Ще – лауреатка Президентської стипендії для молодих авторів і митців, премії імені Володимира Булаєнка. Переможниця конкурсів «Ірпінський Парнас», «Шодуарівська альтанка», «Хортицькі дзвони», «ВіршоманІя», Всеукраїнського конкурсу імені Григора Тютюнника.
Учасниця фестивалів («Біденко-фест», «Імпреза по-самчиківськи», «Ірпінський Парнас»), Форуму молодих літераторів і проєктів «Творчий ковчег», «Твоя поетична листівка».
Твори друкувалися в низці видань, альманахів і в періодиці.

22 січня о 17:00 відбудеться перша зустріч проєкту «Нова доба» (онлайн). Нашою гостею буде поетеса Вікторія Оліщук.


 
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я