Згадуємо цитати автора «Кайдашевої сім’ї» — про мову, український народ і ремесло письменника. Про це пише babel.ua.
Другого квітня 1918 року в Києві помер український письменник Іван Нечуй-Левицький. За своє життя він написав багато творів, найвідомішими стали «Кайдашева сім’я», «Маруся Богуславка» і «Микола Джеря». Проте наприкінці 1890-х Левицький утратив популярність. Він жив у бідності та помер у київській богадільні. «Бабель» згадує письменника і публікує його найцікавіші цитати — про мову, літературу, український народ, Росію та про письменництво.
Про дитинство
«До чотирнадцяти літ, до самої семінарії, я був дуже богомольний під впливом матері. Я ні разу не їв до служби, видержував тяжкий піст до плащаниці, до вечірньої води на голодну кутю, аж мені ставало нудно. Приїжджаючи додому, я читав житія святих. […] Разом із житіями я читав історію України, що знаходив у батьковій шафі».
Про навчання в духовній семінарії
«Великороси здивували мене своєю грубістю і якоюсь грубою мужичою фамільярністю. Між ними були дуже дикі натури, десь аж із-за Волги: вони говорили на кожного ти, хоч бачили чоловіка вперше, і ні з сього ні з того гнули лайку по-московській просто тобі ввічу, наче компліменти говорили, аж чудно було слухати».
Про початок творчості
«Почавши писати свої повісті у той час, коли була заборонена українська література, я нікому не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зо мною на одній квартирі, не знав батько, хоч іще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті».
Що потрібно знати про Івана Нечуя-Левицького?
Іван Левицький народився 13 листопада 1838 року в родині священника в місті Стеблів, у Канівському повіті (нині — Черкаська область). За прикладом батька вступив до Богуславського духовного училища, згодом — до Київської духовної семінарії, проте священником не став. Замість цього він почав викладати російську мову, історію, географію та зайнявся письменництвом під псевдонімом Іван Нечуй. У 1870-х він написав свої найвідоміші повісті: «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я». Згодом Іван Франко сказав, що в одному образі Миколи Джері — «уся історія українського селянства». 1885 року Левицький закінчив викладати та вирішив повністю присвятити себе літературі. Проте нові твори не стали популярними, а сам письменник пересварився з частиною української інтелігенції через правопис — він уважав, що «писати треба так, як говорять люди», і критикував галицизми. До кінця життя Левицький жив у бідності. Наприкінці 1917 року він упав і зламав ногу, після чого потрапив спершу до лікарні, а згодом до Дегтярівської богадільні, де й помер. За все життя Левицький жодного разу не був одружений.
Про письменництво
«Коли писальник хоч трошки себе чує українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати у своїй фантазії, у свойому серці ту громаду, […] а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні».
Про українське життя
«Українське життя — то непочатий рудник, що десь під землею, хоч за його вже бралися такі високі таланти, як Шевченко».
Про мову
«Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер — то її душа».
Про владу
«Для українського панства треба підставити таке літературне дзеркало, у котрому б воно побачило свій чималий ніс, свої поїдені раком губи, щоб воно побачило ліки своїх ран, побачило, окрім того, ступінь свого розвиття, свою вдачу, свою недостачу, своє фальшиве прямування в національних, політичних та соціальних відносинах».
Про Україну та Росію
«Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна як ніч, і тільки нові українські інтелігентні національні сили світять у тому темному майбутньому часі, як зірниця ранком».
Про російську літературу
«Ми високо шануємо нових великоруських письменників за їхнє прямування, за освічування своїх творів ліберальним поглядом, […] але мусимо признатись, що їхні твори не годяться для України, мають інтерес або місцевий, або зовсім етнографічний, і не піднімуть розумового та морального зросту України… Великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не покладну («одкидне» — «негативне», «покладне» — «позитивне»), а на такому коні далеко не заїдеш при теперішніх завданнях європейських літератур».
Про холостяцьке життя
«Бувало, що й жалкував [що не одружився], а більш того, що ні. Так я спокійно собі жив, а то хтозна-як було б. Якби попалася така, як Балабусі, то самі знаєте, як би мені жилося, чи мав би спокій».
Джерела:
Сергій Єфремов «Іван Левицький Нечуй», 1924 р.
Марія Грінченко «Спогади про Івана Нечуя-Левицького», 1923 р.
«Нечуй-Левицький І. Зібрання творів: у 10 томах» , 1965–1968 рр.
Яна Собецька
Прокоментуєте?
