8 книг про російсько-українську війну

0

Вони можуть стати українськими юнґерами, ремарками чи гемінґвеями. Письменники на війні. Військові, які стали письменниками. Ті, хто називають Донбас своєю батьківщиною. Чи ті, хто став на його захист, аби захистити власну домівку від окупанта. Захистити зброєю або словом.

Україно-російська війна дала світу новий пласт воєнної літератури. Хорошої чи поганої — інше питання. Різноманітної літератури. Літератури на будь-який смак. Кожна з них заслуговує стати «головною книгою про війну на Донбасі». Або жодна. Адже доречність розвішування подібних ярликів виглядає досить сумнівною. Бо війна, що перебуває у стані гібридного перемир’я, — триває.

Насправді, книг про російсько-українську війну набагато-набагато більше.

І вкотре підкреслимо, що ця добірка є занадто суб’єктивною, аби претендувати на якусь істину.

Вашій увазі вісім важливих книг про війну, написаних українцями, результати творчої праці котрих в мирних умовах, ймовірно, ніколи б не потрапили до одного списку.

Артем Чех «Точка нуль»

«Точку нуль» українського письменника, який прослужив в ЗСУ в 2015-2016 роках називають «щоденниковими замітками на манжетах військової форми». Як зазначається на палітурці книги, у психології «точка нуль» означає стан, під час якого людина звільняється від усіх думок, бажань, почуттів, коли немає ніякого вчора, жодного завтра. Є лише тут і тепер. І воїн, який опинився на «нулі».

Письменницький бекґраунд Артема Чеха дозволив йому написати таку книгу, яка якісно вирізняється з літературної точки зору. Вирізняється об’єктивністю, тверезістю і ретельним підходом до опису глобальних воєнних чи навколовоєнних явищ. Критика у нього не огульна, а конструктивна, герої у нього не героїзовані, а зі своїми вадами та примхами, і страхами. Артем Чех аналізує життєві ситуації крізь призму власного професійного досвіду та світогляду, який дещо змінюється під впливом обставин.

«Я стою в новій, ще не вигорілій піксельці, біля ніг лежить польський наплічник, який нам видали разом із формою, і червоний рюкзак «дойтер»; мої долоні спітніли, і саме цієї миті я усвідомлюю, що назад дороги немає»

 Артем Чех «Точка нуль»

Валерій Ананьєв «Сліди на дорозі»

Нещодавній галас навколо книги «Сліди на дорозі» Валерія Ананьєва, здається, тільки пожвавив інтерес читача до літературного дебюту автора, знову перемістивши її у «хіти продажів». З хорошого — те, що скандальна історія вийшла за межі так званої літературної бульбашки, а наші співвітчизники з подивом дізналися не тільки про Валерія, а й його словесного опонента Андрія Кокотюху. З поганого: літературний світ розділився на два табори. Вкотре.

Відгуки на книгу «Сліди на дорозі» разюче контрастують. Одні називають її «бездарною», інші «неперевершеною». Наша оцінка є такою: беззаперечно, книга підкуповує своїм щирим наративом і абсолютною відвертістю головного героя. І так, така література також має право на життя.

Книгу Валерія Ананьєва відносять до жанру ветеранської літератури. Це — справжня історія війни на Сході словами очевидця, яка супроводжується фото і відеоматеріалами (можна проглянути за допомогою QR-кодів). «Сліди на дорозі» — це свого роду емоційна реабілітація, яка після прочитання байдужих не залишає.

 Володимир Рафєєнко «Довгі часи»

«Довгі часи» — це міська балада про життя і смерть у часи війни від відомого українського письменника Володимира Рафєєнка. Раніше (до 2018 року) він писав російською. У 2019 році вийшов його перший україномовний роман.  

Роман «Довгі часи» (в оригіналі «Долгота дней») вийшов у 2017 році, і представив на розсуд читача напрочуд оригінальне тлумачення подій на Сході: у якості певного «метафізичного розриву між двома країнами». Книга складається з двох частин. Перша — це моторошна казка, де на околиці Z у лазні «П’ятий Рим» без сліду зникають окупанти і щоранку лунає гімн України. «…Крізь розчахнуті фрамуги в лазню залітають хмарини і птахи, а також звуки артилерії, яка працює з дня на день. Тіні від нових смертей відходять у небо, перекреслюючи густе хмаровиння вологими синіми смугами…».

Друга — новели про людей, які живуть… які виживають у Донецьку. Реальні долі, реальні історії від автора, який 45 років мешкав у Донецьку, а після окупації покинув його та переїхав разом з родиною на київщину.

Сергій Жадан «Інтернат»

Коли Сергій Вікторович презентував свій «Інтернат» у Києві, величезний зал не вміщав усіх охочих. Тоді Жадан запросив відвідувачів на сцену, мовляв, тут і так забагато місця. А потім він почав читати. Читати свою прозу як білий вірш, з притаманною йому інтонацією та незабутнім ритмом. Обіймав своїми метафорами, ніби мати новонародженого сина.

Це тільки у нього так тихо буває лише тоді, коли всі замовкають і починають слухати. На його героях плащі висять, ніби на вішалках. А телевізор для них, наче вічний вогонь: горить не так для втіхи живих, як у пам’ять по померлих. Слухають прогноз погоди, ніби зараз почують власне ім’я…

У січні 2015 року, коли українська армія виходила з Міста, простий шкільний учитель Паша піддається на шантаж Старого й погоджується з тим, що було б непогано забрати звідти племінника Сашу, якого віддали до місцевого Інтернату. Паша давно не дивиться телевізор. Він і гадки немає, що лінія фронту невпинно наближається, і хоч-не-хоч, а вибір доведеться зробити. Як і зібрати рештки сміливості, розібратися у зруйнованих танками дорогах, віднайти шлях до Інтернату, власний шлях, відшукати «своїх», ідентифікувати «чужих». Віднайти, зрештою, себе.

Влад Сорд «Безодня»

Спочатку Влад Сорд сам зазирнув у Безодню, а потім змусив зазирнути туди десятки-сотні читачів. Прозовий дебют поета, письменника, ветерана україно-російської війни, дизайнера, співзасновника та художнього редактора видавництва «Дім Химер» Влада Сорда огорнув химерною поволокою усі тодішні наративи і воєнну прозу.

Тут багато брудної лайки, чорного гумору, військового сленгу, моторошних деталей. Війна — без прикрас. Оповідання у Влада засновані на реальних подіях — десь більшою мірою, десь меншою, але читач балансуватиме між реальністю і вигадкою історій до останньої сторінки.

У жовтні «Безодня» отримала Міжнародну німецько-українську премію імені Олеся Гончара, здобувши перемогу у номінації «Збірка оповідань чи новел». А прихильники першої книги з нетерпінням чекають на продовження — «Безодню-2».

Мартін Брест «Піхота»

Мешканець Горлівки, сержант ЗСУ на псевдо «Мартін Брест» розпочинав з невеликих публікацій у Фейсбуці, і швидко здобув популярність серед читачів у мережі. На численні прохання, його інтернет-публікації були зібрані, переосмислені і видані у 2017 році у книзі «Піхота».

Мартін розповідає про те, через що йому довелося пройти за дев’ять місяців життя на передовій. Смішно і відверто, часом злостиво, місцями іронічно. Правдиво. Чесно. Тут багато про побут військових на лінії розмежування, про операції, техніку. Про війну і про людей на війні.

Приголомшливий успіх першої частини надихнув автора на продовження. Так у 2019 році на літературний світ з’явилися «Піхота-2» і «Піхота-3». Щоправда третя уже не є своєрідними «польовими щоденниками». Це ще не художня вигадка, не мемуари. У третій частині Мартін Брест поєднав декілька історій в одну, використав реальні імена, псевдо, соціальні статуси героїв, змінивши місце дії і часові рамки. 

Горіха Зерня «Доця»

 «Доця» — дебютний роман перекладачки, відомої своєю волонтерською діяльністю Тамари Дуди, яка видала свій літературний шедевр під псевдонімом Горіха Зерня. Її роман називають головною книгою про Донбас під час війни. Авторка подає події під іншим кутом зору, мовить з самісінького епіцентру — першопричини і єдинонаслідку, з Донецька, навесні-влітку чотирнадцятого року.

Ця книга змінила життя авторки, і вона змінює світогляд читачів, ламає їхні стереотипи, розвіює міфи. Ця книга про те, чи жіноче у війни обличчя («Війна  — це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає»), про партизанщину, якою вимушені займатися людям, що опинилися заручниками ситуації, які опинилися серед ворогів, які ще вчора були їхніми сусідами. Ця книги про любов (хоч це і не дуже очевидно). Про життя і про смерть. Це прекрасна у своїй жахливості книга про людей, які підступивши до краю безодні плювали вниз, упевнені, що назад не прилетить.

«Ви ж не просто так воюєте, а за землю свою. А своя земля тільки тоді своя, коли її наші знизу підпирають»

Горіха Зерня «Доця»

 Олександр Мамалуй «Воєнний щоденник»

18 березня 2014 року суддя господарського суду у Харкові, кандидат юридичних наук, викладач завершив чергове судове засідання, аж тут йому зателефонували з проханням прибути до військкомату. На фронт Олександр Мамалуй пішов добровільно. З 12 липня 2014 року по 2 березня 2015 року воював снайпером під Донецьком.

У «Воєнному щоденнику» Олександр Мамалуй пише: «Не так просто знайти в собі сили кинути на терези долі все, чого досяг, і податися на барикади». Він не відчував себе революціонером. Але згодом кинув все на терези долі і пішов на війну.

«Воєнний щоденник» — це нотатки піхотного снайпера про війну, на якій довелося воювати йому і його товаришам. Це книга не про святих чи героїв, а про простих хлопців які, як і Олександр, кинули все на шальки терезів долі заради того, аби їхня домівка не перетворилася на фронт.

Зараз Олександр Олексійович повернувся до цивільного життя. У 2017 році він став суддею Верховного Суду. Боротьба продовжується. Щоправда тепер за верховенство права.

«Вона не була якоюсь особливо героїчною, але ми й не вибираємо собі війну. Це вона вибирає нас»

Олександр Мамалуй, «Воєнний щоденник»

Джерело: «Читай»

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я