Фрагмент нової книги про материнство від Ірини Славінської
Незабаром, як повідомляє Суспільне Культура, вийде нова книга Ірини Славінської — письменниці, есеїстки та виконавчої продюсерки Радіо Культура. Нова збірка, що підтримана Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) у межах програми Documenting Ukraine, буде присвячена досвіду материнства в часі війни — розповідатиме про стигму, стереотипи та можливості. Видання міститиме багато відсилань до української культури.
Суспільне Культура ексклюзивно ділиться уривком з книжки.
Нас так довго вчили не любити себе — як жінок, як українок.
До речі, якось я порахувала, скільки мало би бути років пересічній «старій матері» з народно-літературно-школярського. Здається, заледве під сорок — як мені. Чи личила би мені ця мірка «старої матері»?
Інші мої неясні згадки про формування програмного чи стереотипного образу материнства — більш ранні. Щось із перших читанок, щось про натруджені руки й недоспані ночі — із загостреннями ближче до восьмого березня, коли доводилося вчити якісь потворні віршики з методичних рекомендацій про реальність, якої не існувало насправді. Подібні речі викликали хіба що почуття провини. За що? Хто його зна. Всі заради мене, а я тут… Далі можна підставити будь-яке дієслово. Можливо, цей аж геть розмитий спогад краще пояснює, що саме було не так. Все було не так із поганою поезією. Все було не так, бо не відповідало тому, що бачила і відчувала тодішня дитина. Все було не так із не-пропонуванням складнішої картини світу, тобто розмаїтішої.
Чи читала я в школі про маму, котра б сміялася, перемагала, жила легке життя? Аж ніяк. Мами шкільної програми переважно хворіли, вмирали, били, тяжко працювали. Та й діти в тих текстах не розважалися. Харитя йшла до дорослої праці під час жнив, Федько-халамидник ішов під кригу і помирав від переохолодження, а в Івана Франка був текст, де жорстко знущалися з хлопчика, у якого щось там не те з олівцем… Ці маленькі люди займалися серйозними речами, а не розвагами — і в цьому стверджували своє існування. Виправдовували його? Чому дитина взагалі про це мала думати?
Ці та інші суворі й страшні тексти я тепер згадую з вдячністю — вони жахали, але й допомогли вперше відчути пекучість несправедливості, подумати про чорне-чорне зло, назвати його злом. Чи були в школі поруч зі мною дорослі, готові таку розмову підтримати? Ні, звичайно. Чи були в школі тексти, що дозволили б отримати розрядку й для контрасту почитати щось легше? Ні, здається. Школа натомість виявилася найкращим місцем, щоб подумати про лицемірство дорослих: вимагали від нас такої серйозності, та самі не могли відверто поговорити ні про що серйозне.
У програмних текстах оті суцільна згорьованість і безпросвітна печаль — як фаєрвол, за яким ховаються і справжня суть тих текстів, і наступний шар спогадів. І вони вже набагато розмаїтіші.
Тут будуть і Кайдашиха, і жіночі монологи із «Зачарованої Десни», і, звісно ж, хрестоматійні Катерина та її матір, що виганяє вагітну доньку з дому, а ще — садок вишневий коло хати, де ідилічно вечеряє вся родина. Той садок Шевченко описав, сидячи в казематі 1847 року, і знову згадав — уже як садок загробний, але не менш гарний — у своєму останньому прижиттєвому тексті. А ще (вже в моїх дорослих спогадах) ніжна строфа про родину качок, про розмову качки з каченятами, «дітками своїми».
Рядки, які можна прочитати не тільки в «Кобзарі», але й у відомій книжці вибраних дитячих віршиків. Цей текст — каскад ідилічних візій — теж один з останніх прижиттєвих Шевченкових.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Поміж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
…відчуваєте гравітаційне поле? Говорю про образ матері й власні упередження про нього, та весь час заносить і кудись засмоктує…
Які ще джерела мого стереотипу про матір? Може, Симоненкові «Лебеді материнства»? Яскравий сюрреалістичний вірш, у якому стільки реального життя — від килима на стіні (з лебедями, звичайно ж!) до антропоморфних Казки й Досади, від диво-наречених Мавок до мандрівних очей, хати, верб і тополь. Це майже мамині очі на долоні, що їх легко впізнають поціновувачі раннього Жадана. Глибокий і дотепний текст про спадок, який несемо з собою — щось таке, що знаємо, відчуваємо, самі того не знаючи.
Чи вміла школа роздивитися цей особливий тон, це тонке почуття гумору, щось сказати про них? Чи вміла я старшокласницею про це подумати? Цікаво, що ці слова насправді означали в той час у житті 27-річного поета, котрий уже за рік так швидко помре? Вже з часом мене раптом геть не здивує, як часто ми жартома і серйозно цитуємо з тієї ж поезії слова «вибрати не можна тільки Батьківщину». Як матір, так.
Колись ці рядки могли сприйматися як щось програмно-патріотичне — в поганому сенсі (хоча чому в цього слова взагалі мав би бути поганий сенс?). Сьогодні ж я думаю, що ми справді не обираємо, з яким спадком народжуємося, що не обираємо вмісту багажу спогадів, травм, мовчань і замовчувань. Пакет all inclusive, тобто цієї ментальної батьківщини, цих змістів справді не обирати. Та можна обирати, як саме це можна нести, що забрати, а що залишити десь при дорозі, що ставити на перший план, а що затушувати. Так само треба зробити й з багажем стереотипів про материнство?
Є декілька незабутніх мам, навіть у шкільній програмі. Хто? Кількох я вже назвала, та є ще одна, з тихою роллю, частину тексту вже мертва. Це мама «Я» з Миколи Хвильового, прекрасний печальний образ, як його називає сам письменник. І сам вбиває її, нехай і руками ліричного героя. Вбивство матері, вбивство батька, вбивство дітей — психоаналітична класика нашої літератури.
Не менш фройдівська й не менш незабутня, хоча ніхто її не вбиває — мама Лукаша з «Лісової пісні», котра точно знає, що саме треба синові. Жодних мавок, тільки надійне та земне. Як і Кайдашиха, котрій складно бодай комусь довірити своїх хлопчиків.
Думаю, матріархиня з Нечуя-Левицького така популярна, бо вирізняється з-поміж суцільних «заплакала стара матір». Хоча вона теж плаче, звичайно, проте в пам’яті чомусь залишається її вітальна — смішна, сміховинна? — складова. Як і вміння лаятися, охоплюючи широкий діапазон від пасивної до активної агресії. Щось подібне ми читали й у «Зачарованій Десні». Багата традиція, що пояснює, чому звернення «шановний» зовсім не означає шанобливого ставлення.
То це мої власні упередження чи все ж культура? Невже матір і страждання та складнощі — це комбо якогось нашого типового особливого національного характеру? Я ж сама люблю пожартувати про типову українську маму, але вона в моїх жартах геть не має бути страдницькою. Та українська матір з моїх жартів є дуже вітальною. Так, суворою, вимогливою, дотепною, в’їдливою і з високими стандартами того, як годиться їсти мамину їжу. А ще вона любить безумовно. Чи так я жартую сама про себе? Так, коли хвилююся щодо того, чи всі члени родини наїлись і чи маємо достатньо запасів. І також тоді, коли просто за щось, за будь-що тривожуся. І коли думаю, що мама все знає краще — що я все знаю краще, мені видніше. Іноді тягне поміркувати, скільки тут впливу наслідків Голодомору — і в стосунках з їжею, і в цьому дещо надмірному відмежуванні від чужих мені точок зору, в цьому не-слуханні, і в цій сама-собі-суб’єктності, і в цій тривозі, що виникає під претекстом їжі, та насправді присвячена чомусь зовсім іншому.
Просто наша мова любові — зокрема, про їжу, про «ти голодний?» і бажання нагодувати чимось особливо смачненьким. Сита дитина — значить жива, кожна справжня українська мама про це знає. І от я сама пишу про вплив геноцидального досвіду, але ж загалом у тих моїх жартах про українську маму живуть зовсім інші, сповнені життя жінки — навіть ті, яким буває так складно. Люблять без меж, але й задушать своєю любов’ю. Чи вони безпрецедентні в класичному українському доробку, і чи їх треба шукати в сучасніших образах? Можливо, їх треба роздивлятися навіть не в наших, а в закордонних культурних контекстах, адже ми не просто так добре розуміємо майже-не-жарти про італійську чи єврейську маму – наймамськіших мам, таких самих, як і українські?
Я довго думала щось таке, поки не згадала Ганнусю з «Valse mélancolique», художницю, котра їде в Італію, та повертається додому — без чоловіка, з сином. «Хлопець — мій. Я заробляю сама на нього, і він — мій. Ніхто не має права на нього, окрім мене». Це точно наймамськіша мама. Вітальна, жвава, рвучка й нетерпима. Суб’єктна. І готова ілюстрація майбутніх конспектів терапії.
[…]
Мене часто запитують про знакові тексти жінок-авторок, які мене сформували. Колись іще пробувала щось розповідати про «Пеппі Довгапанчоху», та потім перестала прикидатися. Нас формували програми, наповнені чоловічими текстами. Саме тому ми більше читали про ставлення сина до матері, ніж про проживання жінкою власного досвіду материнства. Чи не є це головним коренем усіх химерних, породжених літературою стереотипів про цей та інші жіночі досвіди? Точно ні. Це не корінь, а один із проявів патріархальної культури замовчування, відсутності жіночих голосів.
Ірина Славінська
Коллаж: Суспільне Культура
