Коли на Заході — та й в Україні — згадують Афганістан, в уяві миттєво зринає той самий набір образів: військова техніка в пустелі, переповнений кабульський аеропорт серпня 2021-го, бородаті чоловіки зі зброєю та безлика жінка, оповита паранджею. У масовій свідомості ця країна давно перетворилася на синонім війни, а її мешканці — на безіменних статистів у чужій трагедії десь за обрієм.
Окрім інших звірств і порушень прав громадян у 2024 році таліби ухвалили закон «про доброчесність і запобігання пороку», за яким жіночий голос визнали «примусово приватним»: відтак жінкам заборонили співати, читати вголос чи декламувати в публічному просторі.
У серії «Навколо світу» видавництва «#Книголав» вийшла антологія «Моє перо — це крило птаха», яка містить тексти вісімнадцяти сучасних афганських письменниць, зібрані міжнародною організацією Untold, перекладені з мов дарі та пушту через англійську.
Леонід Скрипаль для Суспільне Культура пояснює, в чому цінність текстів афганських авторок для української аудиторії.
Чому художня література допомагає побачити Афганістан за межами політичних новин і стереотипів
Новини за самим своїм визначенням промовляють про незвичайне: вибухи, бойові зіткнення, статистику загиблих цивільних. Те, з чого будується звичайне життя, зазвичай залишається поза увагою телекамер, а отже, ніби й не існує для стороннього читацтва. Українці часто чують дорікання з боку західних громадян через те, що життя у великих містах не цілком підпорядковується війні — ця неприємна побічна дія української стійкості водночас є підтвердженням того, що нас бачать і чують навіть тоді, коли йдеться про повсякденність.
Ситуація в Афганістані відрізняється кардинально — і з цього народжується безліч стереотипів. Вони втовкмачують західним споживачам, що в цій країні немає нічого, окрім війни, та створюють образ нещасної жінки-жертви, знеособленої та позбавленої голосу. Художня література працює у спосіб, протилежний до новинного: вона не дивиться на країну з висоти польоту гелікоптера, а заводить читачів усередину — на кухні, в телестудії, шкільні коридори та до розуму окремих людей. Одна з письменниць, чиї твори увійшли до збірки, влучно пояснює, чому світ так і не навчився бачити Афганістан в усій повноті:
«Я ніколи не натрапляла на місцевого видавця, який виявляв би готовність опублікувати книгу, не взявши грошей з авторки. А знайти закордонного видавця, якого цікавило би бодай щось, окрім війни, достоту неможливо».
У цьому криється суть проблеми: Захід десятки років приймав лише одну історію, яку оповідають афганці — про війну. Антологія ламає цю звичку, адже її героїні, за висловом однієї з авторок, — це «люди, сповнені радості, смутку, бажань і Бога». За вигаданими сюжетами стоять аж ніяк не уявні втрати, та й самі тексти — про живих, складних і суперечливих людей, якими вони є повсюдно, а не про абстрактних жертв режиму, яким зручно співчувати з-поза океану.
Руйнує книга й інший стереотип — про усереднену «афганську жінку», від імені якої вдається говорити кожен охочий гуманіст. Вісімнадцять оповідань доводять протилежне: міські та сільські, ті, що існують у межах режиму, і ті, що перебувають в екзилі — існує рівно стільки різних доль, скільки й самих жінок. Передмову до книжки написала воєнна кореспондентка Ліз Дюсет, яка десятиліттями висвітлювала афганські контексти, — та навіть вона визнає, що ці оповідання сказали про країну більше, ніж роки репортажистики.
Як афганські письменниці документують повсякденне життя, досвід жінок і зміни в суспільстві через художні тексти
Сила слова тут, як і завжди, — в уважності до малого. Письменниці фіксують те, без чого обходяться правозахисні звіти: одна з них, наприклад, пише, як батько веде доньку до секонд-генду по зимове взуття, як одяг переходить від старшої сестри до молодшої, як дівчинка вперше обирає річ не за потребою, а за власним бажанням. В оповіданні «Червоні черевички» Наїми Ґані маленька героїня наполягає на купівлі яскравих шкіряних чобіт усупереч батьковій ощадливості — і ця невеличка радість стає її першим волевиявленням:
«Не аж так важить, якого кольору в тебе черевики — червоні, чорні чи, скажімо, блакитні. Можливо, у вашому випадку йтиметься про сукню, блокнот чи парасолю. Важливо, що обрали саме ви. Я от обрала пару чобіт».
За такими сценами проглядається портрет суспільства, що зазнає змін. Героїня іншого оповідання — адвокатка, яка представляла в судах інтереси жінок, потерпілих від домашнього насильства, доки війна не змусила її емігрувати. В іншому тексті ведуча державного телебачення завершує макіяж під звуки ракет, що падають неподалік студії. Ці жінки навчалися, працювали, мали професії та надію на майбутнє — саме тому, під час читання ми так гостро відчуваємо, що відібрав у них 2021 рік.
Сьогодні Афганістан залишається єдиною країною світу, де дівчатам заборонено навчатися після початкової школи: понад два мільйони з них залишаються поза класами. Антологія береже пам’ять про той світ, який ще п’ять років тому здавався знайомим та досяжним, — і засвідчує, як він невпинно звужується.
Що сучасна афганська література розповідає про пам’ять, втрату, гідність і стійкість людей, які десятиліттями живуть в умовах війни
Афганці живуть у війні не роками, а поколіннями — понад чотири десятиліття поспіль. Література показує, що це означає на рівні одиничної свідомості. В оповіданні «Відбиток на стіні» поранена вибухом жінка марить, і плями крові на бетоні перетворюються то на обличчя її начальника, то на лице батька-моджахеда, який зник у вирі давньої війни, коли його доньці було лише чотири. Водночас її мати день за днем втрачає себе через хворобу Альцгеймера — і ця інтимна втрата пам’яті ніби римується з досвідом цілої країни, якій раз у раз доводиться забувати під дулами автоматів і починати знову.
А в оповіданні «Сер, будь ласка, увімкніть кондиціонер» директор школи щодня долає ті самі вісімнадцять кілометрів, знаючи, що будь-якої миті машина поруч може виявитися начиненою вибухівкою. Всередині він давно готовий до смерті:
«Користі було би більше, якби ви сказали, що погода сьогодні буде похмурою або що о 8:23 дощитиме. Смерть неминуча, і її ми не боїмося. Боїмося лишень, що діти наші залишаться сиротами».
У буденній стійкості й полягає гідність героїв книги. Вони не стають у геройські пози: лише продовжують жити, працювати, любити й писати. Героїня, яку війна змусила до еміграції за майже дванадцять тисяч кілометрів від дому, везе із собою стару материну подушку — крихітну незамінну річ, що єднає її з утраченим. А в історії про Аях — дівчинку, що осиротіла через епідемію туберкульозу і рано вийшла заміж, — стійкість набуває майже біблійного масштабу: за довге життя вона висаджує на успадкованій землі цілі гектари дерев, які житимуть набагато довше за неї саму. Так література перетворює абстрактні сорок років війни з підручників і зведень на людський досвід, на який можна поглянути емпатійним читацьким оком.
«Моє перо — це крило птаха» — книга, маркована позначкою 18+ через відверте насильство, страх і втрату. Та водночас це видання про впертість життя, яке не вдається скасувати жодними заборонами. Шлях самих оповідань — доказ цієї впертості: вони писалися й перебували у криївках тоді, коли влітку 2021-го саме лише зберігання власних рукописів стало небезпечним, і проходили крізь десятки небайдужих рук, редакторів та перекладачів у різних часових поясах, доки в країні зникало світло й інтернет.
Цінність антології зовсім не в тому, що вона може подарувати українському читацтву нову екзотичну оповідку про далекі краї. Вона в протилежному: оповідання афганок нагадують, що за кожним заголовком про їхню країну стоять люди, які так само бояться за дітей, радіють новим чоботям і не хочуть розлучатися з домом. Поки ці голоси звучать — нехай навіть пером на пожовклому папері, сфотографованому та надісланому в месенджері, — цілу країну неможливо звести до самої лише війни. А почути їх означає визнати: історію Афганістану мають право розповідати передусім ті, хто її проживає.
Суспільне Культура
