Як повідомляє stos.com.ua, підбиваючи підсумки, інтернет-книгарня «Якабу» надала свій список бестселерів 2020 року. У ТОП-10 потрапили книжки «Кафе на краю світу» Джона П. Стрелекі, «Місто дівчат» Елізабет Ґілберт, «Маленькі жінки» Луїзи Мей Олкотт, «Шантарам» Грегорі Девіда Робертса, «1984» Джорджа Орвелла, «Атлант розправив плечі» Айн Ренд, «Чоловік на ім’я Уве» Фредріка Бакмана… Лише одна книга в цьому ТОПі від українського автора, та й той уже покійний – «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, класика. Вона посіла останнє, десяте місце.
Такий стан речей, і про це давно слід не просто говорити, про це треба бити в усі дзвони, причому не на рівні «подобається – не подобається». Дослідження Ukrainian Reading and Publishing Data 2018 зазначило, що більшість українських видавців спеціалізуються на виданні перекладної літератури, в деяких вона забирає 75% у видавничому портфелі. Так перекладна література непомітно стала основним конкурентом сучасної української.
Тим часом у ДНР та ЛНР забороняють і вилучають із бібліотек книжки українських авторів. Не закордонних, а саме українських. Відзначився і Дарницький суд Києва, заборонивши розповсюджувати книгу «Справа Василя Стуса» журналіста Вахтанга Кіпіані. Звичайно, завдяки цьому книжка теж стала бестселером, українці люблять заборонене. Однак усе ж їй далеко до популярності згаданих вище «Шантарама» чи «Міста дівчат». Крім того, щоб стати бестселером, перекладена книга зазвичай не потребує таких заборон, це далеко не той піар, на якому будується імідж і престиж літератури. Суд і цензура, будьмо відверті, жодну книгу ще не зробили видатною, а от знищити чимало талантів змогли.
Тому поки що маємо невтішний висновок: в Україні українську літературу досі якщо не забороняють, то принаймні обмежують, причому часто самі українці. Дехто з нею навіть воює. Чимало читачів просто добивають, коли пишуть у коментарях, що вони не читають книжки сучасних українських авторів, знаходячи ту чи іншу причину, і голосують гривнею за переклади. Відразу згадується вислів Наполеона Бонапарта: «Народ, який не бажає годувати власну армію, невдовзі годуватиме чужу». Те ж саме можна сказати про власну і чужу культуру.
Це так ми любимо власну літературу.
Подивимося ще глибше: часто-густо перекладені тексти-бестселери в Україні – це доволі слабкі твори, причому написані давно, і вони у своїх країнах популярні не завжди. У нас же досі чомусь популярний Коельйо, у нас були черги до Беґбедера, коли він приїжджав в Україну. Можна уявити, що було б, якби приїхав Гранже, котрий насправді звичайний французький белетрист, чиї книжки мені особисто подобаються. Але я розумію, що в цих книжках чимало штампів, за які будь-якого українського автора давно би розгромили свої. Ба більше, у нас багато хто пише краще, ніж Гранже, але читач швидше проголосує за нього, аніж, наприклад, за Бориса Крамера.
І тепер хочеться поцікавитися: чи не надто це схоже на цензуру вітчизняної книжки, запроваджену ринком? Чи не надто ми звикли до чужих імен, коли своїх вистачає?
На щастя, з’явилися видавництва, які співпрацюють насамперед з українськими авторами, серед них: «Дім Химер», «Портал» та ін. Але загалом тенденція засмучує, адже щоб сучасний український автор нарешті став відомим і потрапив хоча б у якийсь ТОП, нам досі потрібні суди, заборони, якісь інші скандали. Або хоча б премія. Замість якісної реклами, замість того, щоб терпляче ростити власного автора. Досі простіше видати всі книги, які написав Ден Браун, або Джоан Роулінг, або ще хтось, достатньо відомий. Однак це робить вибір книжок на ринку доволі бідним. Звичайно, можна перекладати лише якісну закордонну літературу, проте й тут є один нюанс: менталітет. Те, що має успіх, наприклад, у США чи Німеччині, не завжди популярне в Україні.
Це зовсім не означає, що я проти перекладів. Це означає лише бажання бачити серед бестселерів також книжки українських письменників, яких розкручує не суд, не заборона, не скандал, не черговий срач у Фейсбуці, а звичайна новина про те, що виходить атмосферний роман, написаний якісно і с(т)ильно. Те, що це можливо, підтверджує дослідження компанії Info Sapiens, проведене у серпні-вересні 2020 року на замовлення Українського інституту книги. За результатами дослідження, вперше за часи незалежності України українські читачі почали надавати перевагу саме україномовним книжкам: 32% українською проти 27% – російською. Нічого не заважає зрештою перейти з перекладених авторів на українських. Це лише питання часу і звички. А поки що до книжкових ТОП-запитів у гуглі вчергове потрапляють «Маленькі жінки», «Гордість і упередження», «Відьмак»… я захоплююся ними теж, та відсутність книжок українських авторів у ТОПі запитів (навіть «Тореадори з Васюківки» відсутні) засмучує.
Не всі усвідомлюють ще одну просту річ: якби в нас, приміром, у ТОПі було 9 книжок від українських авторів і 1 книга від іноземного, ми б не мали жодних проблем з російськомовними виданнями. В нас їх би просто не помічали. Та оскільки маємо здебільшого переклади, фактично ті переклади, які вже є у Росії, виходить пряма конкуренція з ринком, більшим і сильнішим за український. А це вже битва за українського читача. Ось про що варто думати, а не топити власних письменників.
Держава мусить заохочувати видавців, котрі популяризують насамперед книжки українських, а не перекладених авторів. Інакше українська література залишиться у хвостику, хвоста ж будь-кому укрутити зовсім не важко. Погодьтеся, набагато приємніше мати у списку бестселерів, умовно кажучи, своїх «Тигроловів», а не гризтися між собою і кивати на перекладеного автора.
Прокоментуєте?
