Алла Гавришко-Бабічева. «Янголи просто неба»

0
179

Повертайся живим!

Я носила під серцем тебе,
У любові плекала,
Цілувала, щаслива, долоньки
Пухких рученят…
Та підступна війна, над дахами
Кружляючи хат,
Найдорожчу кровинку під кулі
Ворожі забрала.
 
Б’ється серце в полоні тривог,
Як безсила пташина.
Я у небо здіймаю молитву
З натруджених рук
І з душі, що з надією дивиться
В далі розлук,
Щоб в бою не здригнулась рука твоя,
Любий мій сину.
 
Щоб росою не впала ніколи
Розпечена болем
Безнадійно гірка, непомірно
Солона на смак
Материнська сльоза, як війною
Засіяний мак
У нескошених стеблах зчорнілого
Житнього поля.
 
До батьківського дому з далеких
Доріг, любий сину,
Крізь смертельний вогонь, крізь розруху,
Нещастя і дим
Повертайся живим, я молю —
Повертайся живим!
Захистивши від ворога нашу
Святу Батьківщину!
Янголи просто неба
 
Янголи просто неба.
Квіти сльозами вмиті.
Їм би ще жити треба!
Їм би ще довго жити!
 
Серця мого пташина
В тиші хмарин безмовних
Пестить чиюсь дитину,
Тугою пам’ять повнить.
 
І закипає гнівом
На поминальних свічах
Думка, що не зітліла,
З духом свободи вічним.
 
Гнуться в поклоні верби,
В маківках поле житнє
… Їм би ще жити треба!
Їм би ще довго жити!
 

* * *
З черева темряви полум’ям бісовим
Рвуться снаряди  у злякану ніч.
В душах за зради і диму завісами
Стійкість запалює тисячі свіч.
 
Спокій, молитвою жаху розбуджений,
Б’ється у шиби спустошених хат,
Вражений вибухами надпотужними,
Що прогули, як смертельний набат!
 
Підлість підступна за межами розуму
Паніку сіяти рветься у бій,
Там, де у серці гарячому кожному
Віддана шана країні своїй.
 
Не залякати вже ляканих зливами,
Не підкорити нескорених! Ні!
Дух, загартований правдою  гнівною,
Не спопелити в страшному вогні!

* * *
Скільки їх буде іще
З іменами, без імені,
Кров’ю і потом замішаних
В попіл війни!?…
Скільки долатиму щем,
Що морозами зимніми
В душу вселяє засніжену
Частка вини?…
 
Серце розбите ущент
З молитвами Пречистої
Болем моїм оселяється
В смуток чужий
Слізним гарячим дощем
Над їх душами чистими,
Бо при житті не прощається
З ними навік.
 
Захиснику
 
Застиг у небі материнський біль
Із острахом вдивляється у ніч,
Де темрява війни наводить ціль
На спокій не прожитих ще сторічь.
 
І десь у гущі пекла на посту
Під безперервний свист гарячих гільз
Боронить  від війни  любов  святу
Єдиний син, їй дорогий до сліз.
 
Єдиний!..
Сам Господь його послав
На втіху матері, як в огневі свічі
Її зболілої душі гірка сльоза
Молитвою ридала уночі.
 
В любові пестила, носила на руках,
Зернину людяності сіяла в думки,
Вела за руку по неходжених стежках,
Стелила вишиті на щастя рушники.
 
Як грім із неба: – «На передовій!»
Від пострілів здригнувся телефон…
З під ніг земля, у горлі – суховій,
Перед очими погляди ікон…
 
І знов летить   молитва в небеса,
Здіймається  любов понад світи,
Щоб поруч з ним, як вранішня роса,
Упасти там, де в бій йому іти.
Боронить думкою від смерті і біди,
Складаючи в посилку на війну
Синочку яблучок улюблених ряди
І валянки, що мають там ціну.
 
Домашній килимок туди кладе,
Щоб тепла, як удома після сну,
Як ніженьки додолу покладе,
Підлога земляна була йому.
 
Кровинка, як іскринка на вітрах…
Застиг у небі материнський біль…
Боронить землю син і отчий дах,
Йдучи щодня зі злом на чесний бій.

Смерть друга
 
Ще мить тому щось говорив мені,
Та фрази розірвало на шматки.
По сивій, Богом проклятій землі
У трави покотилися думки.
 
І груди розп’яла печаль німа,
У вічі зазираючи війні:
«Його нема!!! Його уже нема!!!»–
Агонією билося в мені.
 
У склепах пам’яті його серцебиття.
Як жити з цим, не знає жоден ген…
Не варте і єдиного життя
Вирішування війнами проблем…

* * *
Дивлюсь на сонце я крізь китицю калини.
Сніжинка котиться сльозою по щоці.
Укрита інієм, мов пухом тополиним,
Червона ягода палає у руці,
І крає серце кольором кривавим
І присмаком морозним і терпким.
Комусь – святковий сміх, вино, забави,
А іншим – безнадія, прах і дим.
А іншим  залишаються лиш сльози,
Тривожних снів безмовні міражі,
В оскаженілі зливи і морози
Їх янголів над ними голоси.
І серце, як пташина на долоні,
Мов ягода калини у руці,
А сніг і сонце падають на скроні,
Сніжинка котиться сльозою по щоці…

Відлітають голубочки
 
Відлітають знов синочки
У краї далекі,
Наче білі голубочки
Під прощальний клекіт.
 
Боронили нас собою,
Та нечиста сила
Їм підступно серед бою
Крила підкосила.
 
І зозуля накувала
У зеленім гаї
Не багато літ, не мало
Десь за небокраєм.
 
Відлітають голубочки —
Неньки любі діти.
Сонцем вишиті сорочки,
На могилах — квіти.
 
Не роса на них весняна —
Сльози материнські,
Бо пече нестерпна рана
З Богом наодинці.
 
Ляжуть зорями на плесо
Душі спочивати,
Колискову піднебесну
Заспіває мати.
Проростуть під небесами
В мрії нездійсненній
Цвітом маковим багряним
У траві зеленій.
 
 Руйнується стереотипів стіна
 
Руйнується стереотипів стіна
В реаліях духу нового.
Майбутнє з розчиненого вікна
У світ придивляється строго.
 
Історія має заслужений шанс,
Літопис складаючи в стопи,
Стрічками країни забарвити час,
Що стала на варті Європи.
 
* * *
 
У тривожних думках неспокійного
Ранку обличчя
Зазирає в похмурої днини
Холодне вікно.
У зіницях палких неминучі
Події сторіччя
Застигають сльозою нестерпного
Болю давно.
І думки — не думки, а суцільна
Запечена рана,
І душа — не душа, а гарячого
Нерву клубок,
І зчорніла земля знов лікує
Неприспані  рани,
Рятівний поглинаючи тиші
Жаданий ковток.
І не знає напевно ніхто,
Ані Бог, ні диявол,
Чи знайдуть роздоріжжя, де їх
Розминуться шляхи,
Щоб вернути  змогло мені небо
Всевладне по праву
Ці,  війною зруйновані,  долі,
Мости і дахи?
 
 * * *
Мить розірвало в криваве лахміття,
Дихає сивою мукою смерть,
Гріх на долонях страшного жахіття,
Що нав’язала війни круговерть.
 
Смерть полотном чорно-білого фото
Вносить до списку нові імена,
Вічність у рай відчиняє ворота,
Пам’яттю тліє скорбота земна.
 
Пилом доріг запорошена доля,
Совість схилилась над урвищем зрад,
Тільки народу нескорена воля
Духом міцніє від зболених втрат.
* * *
Збираю крихти хліба на столі
І думаю про хлопчиків чужих,
Про кулі у гарячому стволі,
Що на війні поцілять у живих.
 
Як там синочкам, думають про що?
Чи снами небо тішить по ночах?
Чи страшно, а чи страх уже ніщо,
Як випав шлях в пожежах і смертях?
 
За що на плечі ліг такий тягар?
За що цей іспит — хрещення в бою?
Гойдає вітер в сутінках ліхтар,
І кожен думу думає свою…
 
Збираю крихти хліба на столі.
Нагодувала б хлібом увесь світ,
Щоб кулі у безжальному стволі
Замовкли на десятки тисяч літ.
 
* * *
Тугим у горлі спазмом до задухи —
Кривава правда вранішніх новин:
Танцює смерть потворний танець муки
Під біль моїх пульсуючих судин.
 
З екранів, заполонених війною,
Душа біди сприймає кожну мить,
Готова поділитися любов’ю
З усім, що людям в світі десь болить.
 
Сльозами відчай по щоках стікає
Від злочинів безкарних і безсиль,
І крає душу горе це безкрає
Ефіру нескінченно-довгих хвиль.
 
Страждання те любов’ю в простір лине
До часом понівечених картин
Моєї дорогої України
З прожитих разом зібраних новин.
 
У підвалах, як у могилах
 
Посивілий незваний відчай
Поглинає підвалів тиша,
Коли дивиться смерть у вічі
І у скронях війною свище.
 
Коли залпи шалені «градів»
Пробивають граніт терпіння,
Уповільнений пульс підвалів —
Безневинних сердець склепіння.
 
Подих тисяч страхів дитячих
І дорослих благань до Бога,
І до зрячих усіх, й незрячих,
До яких докричатись змога.
 
Від зневіри, тривоги, жалю
Закипає ненависть в жилах…
Як з цим жити? Що буде далі?
У підвалах, як у могилах…
 
Свободи довічний символ
 

Наодинці сама з собою
Наодинці із цілим світом
Над могилами, де війною
Засіваються чорні квіти.
 
Де уламки чужої долі
Тягнуть стебла свої до неба
Мовчазним стоголосим болем,
Всім нагадуючи про себе.
 
І врізаються в пам‘ять сиву
Незгасимим вогнем жагучим,
Як свободи довічний символ
Над широким Дніпром співучим.

Капіж
 
Капіж танцює на асфальті,
Нестерпно стукаючи в такт,
А на душі моїй затяті
Морози ставлять болю знак.
 
І  дивно так: уже весною
Зарання пахне на дворі,
А десь знедолені війною
В молитві плачуть до зорі.
 
А десь –  приречені війною
Серця спалити в зиму цю
Під шум гармат на полі бою,
Перехрестившись Праотцю.
 
А десь дитя, ще й не поживши,
В стерні навіки полягло,
І сотні мрій його, розбившись,
Капіжом стукають у скло.
 
Десятки тисяч душ безвинних
Не дочекаються весни,
Спокутавши чужу провину
В страшних реаліях війни.

litgazeta.com.ua
 

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я