Глібчук У. Алла Горська. 888 кілометр. Харків : Фоліо, 2025. 253 с.
«Більшість із них її більше не побачать і запам’ятають саме такою: обвітрена, позолочена сонцем, із вінком золотої цибулі на шиї – немов сама Деметра» (с. 63), – саме в такому світлі постає на сторінках роману Уляни Глібчук постать Алли Горської – української художниці, дисидентки, громадської діячки, однієї із найяскравіших представниць покоління шістдесятників. Її образ у романі «Алла Горська. 888 кілометр» – це поєднання земної сили й внутрішнього світла, що проростає крізь випробування епохи. Врешті, вона й була саме такою: ніби виткана зі світла й руху, з невичерпної енергії, що пульсувала в кожному її слові й жесті. Безкомпромісна – як скеля, і водночас жива й тепла – як земля під ногами. У ній поєднувалися недосяжна висота і людська близькість: вона не схилялася під тиском обставин, сміливо стояла за свою правду, але вміла чути інших – не зводячи їхніх голосів до тиші, а вплітаючи у широкий простір власного світогляду.
Беручи до рук текст Уляни Глібчук про цю воістину унікальну постать, мимоволі ловиш себе на запитанні: чи справді це лише про неї – про жінку, ніби виткану зі світла і мозаїчного сяйва веселки? Чи, може, цей текст значно ширший – і він про нас? Про нашу історію, трагічну й невблаганну, у жорнах якої перемелювалися долі, ламалися життя, обривалися голоси. І досі ті жорна не стерлися: на них запеклася пам’ять, густа і темна, як кров тих шістдесятників-ентузіастів, що вірили в національну ідею більше, ніж у власне спасіння. І повірте, це не поетична метафора калинового соку – це справжня, жива, українська кров, змішана зі сльозами, болем і незламною вірою.
Герой роману вдивляється в небо над Майданом і бачить там тривожні, майже апокаліптичні знаки: тінь обличчя Гонгадзе, що літає, мов неспокійна пам’ять, і труну Кучми – як темний символ неминучого суду. Він називає себе Революціонером і живе цим станом до краю, адже для нього «революція – це запах пристрасті» – густий, гарячий, такий, що проникає під шкіру і вже не відпускає. І хоч у нашій літературі не раз народжувалися герої, які дихали революцією, цей текст звучить по-особливому – напружено, рвучко, з внутрішнім трепетом. Авторський стиль – це вир емоцій і образів, де слово то спалахує, то ранить, то осідає гірким осадом. Але в цій стихії немає наслідування – є власний голос, впізнаваний і гострий.
«Алла Горська. 888 кілометр» постає як глибоко особисте, болісне й чесне прочитання «нашої слави» – не прикрашеної й не канонізованої, а живої, суперечливої, сповненої втрат і жаги. І в центрі цього пульсуючого полотна – Нестор, герой, який не просто спостерігає історію, а межово проживає її, дозволяючи їй проходити крізь себе, мов вогонь, що і спалює, і очищує водночас: «Мене звати Нестор. В дитинстві з мене кепкували й обзивали Літописцем. У підлітковому віці, коли я не вагаючись бив кулаком в лице кривдників, мене почали називати Махном. Але я завжди вважав, що ці прізвиська далекі від істини. Я ніколи не привласнював чужих імен. Мені достатньо власного імені. Я просто Нестор» (с.5).
Роман Уляни Глібчук вибудуваний на перетині двох епох, які перегукуються між собою крізь час і біль, немов дві відкриті рани в історії України. Це 1970-й – рік загибелі Алли Горської, і 2000-й – рік убивства Георгія Гонгадзе. Між цими датами простягається напруга цілого життя країни: її втрати, спротив, надії й невигойна пам’ять.
І саме в цьому розломі часу живе Нестор – герой, який ще студентом увійшов у вир боротьби за незалежність й так і залишився в ньому назавжди. Його шлях – це не спокійна біографія, а постійне внутрішнє горіння. Тепер він повертається до постаті Алли Горської не як до історичного образу, а як до живої присутності, що не дає мовчати.
Він збирає її по крихтах – у спогадах очевидців, у розмовах із шістдесятниками-дисидентами, у власних нічних роздумах, де минуле раптом стає надто близьким і болісним. Його задум – написати про неї книжку – перетворюється на щось значно глибше: на спробу втримати розсипану правду, не дати їй зникнути, і водночас зрозуміти власне місце в цій довгій, драматичній історії спротиву й свобод: «Всього лишень стихія, стихійний провокатор, який несвідомо знову підняв з небуття образ Алли. Ще кілька років тому дуже стійкий, проте поступово, з часом, перетворився в Несторовій уяві на бліде і майже галюциногене видиво. Ось вона йде старою бруківкою… Її крок, її рух – багатозначні й символічні, як на полотнах Зарецького» (с.19).
Власне, невтомне й майже одержиме прагнення Нестора повернути з глибин часу постать Алли Горської виводить із пасивності й нас самих. Разом із ним ми вже не можемо залишатися осторонь пам’яті – вона перестає бути тишею і перетворюється на рух, на напругу, на внутрішній спротив забуттю. І поступово читання стає не спогляданням, а участю – ніби ми самі втягнуті у це напівмістичне розслідування, де факти переплітаються з тінями, а правда відкривається не одразу, а крізь біль, сумнів і постійне відчуття присутності тих, кого вже немає поруч, але хто досі говорить із нами крізь час.
Окремо варто наголосити на ролі містичного виміру в цьому тексті. Він не є декоративним чи випадковим – навпаки, це той невидимий ореол, який постійно пульсує над оповіддю, огортаючи її густою, тривожною напругою. Цей морок – не лише художній прийом, а й метафора історичної реальності, у якій довгий час існувала Україна під тиском репресивної, КДБівської системи, що деформувала пам’ять, страх і саму можливість правди.
У центрі цього містичного кола постає образ відрубаної голови – моторошний і водночас символічно багатовимірний. Це не лише знак насильницької смерті, а й глибока деталь розриву цілісності: боротьби добра і зла всередині людини та у світі загалом, зіткнення універсальних цінностей із війною, цинізмом, аморальним прагматизмом і визиском. Водночас це й образ бунту особистості – проти несвободи, несправедливості, беззаконня, проти всього, що намагається знищити людську гідність.
Цей мотив проходить крізь роман як тривожний символічний ланцюг: спершу над Майданом з’являється тінь голови Гонгадзе – як знак невимовленої правди і незагойної рани суспільства. Згодом трагічно обривається життя Алли Горської, яка гине від удару по голові у 41 рік, ніби сама історія повторює власний жорстокий ритуал. А ще далі – новий моторошний епізод: на залізничних рейках знаходять тіло Івана Зарецького (свекра Алли Горської) з відрізаною потягом головою. Усі ці сцени не просто шокують – вони складаються в єдиний символічний простір, де смерть стає знаком, а насильство – мовою, якою історія говорить про травму, пам’ять і спротив.
Уляна Глібчук не вказує прямо на винних і не нав’язує готових висновків – вона вибудовує оповідь так, аби читач сам пройшов цей шлях, сам зупинився перед болем і сам дійшов до правди. Її текст не судить, а занурює, не звинувачує, а змушує відчути. І попри те, що смерть у цьому романі присутня – часом різко, часом нестерпно близько – все ж життя тут звучить голосніше. Воно проростає крізь темряву, як світло, що не погоджується згаснути. Ця вітаїстичність проявляється у найрізноманітніших формах: у любові до мистецтва, яке стає останнім форпостом людської гідності й простором порятунку; у рідній мові, що звучить не як фон, а як жива сила, як голос спротиву, який неможливо заглушити; у самій ідеї, яка водночас і веде до загибелі, і дозволяє жити – по-справжньому, на повні груди, без внутрішніх компромісів і страху: «Це ж треба… Так вкорінитися в українську землю, не маючи взагалі коріння. Це диво з див. Такого не буває! Розумієте? Бажати «українське обличчя», бажати його визнання…» (с.69). Саме в цьому напруженні між смертю і життям, між втратою і ствердженням, і народжується головна думка роману – болісна, але світла, така, що не дозволяє остаточно зануритися в темряву.
Дві сюжетні лінії одного тексту, розділені часом, вибудовують особливу оптику сприйняття – через контраст, через напруження між епохами, через зіткнення різних способів мислення і відчування світу. На перший погляд ці антитези можуть здаватися не надто різкими, але саме з них поступово складається глибший зміст роману.
Авторка виразно зіставляє двох персонажок, зокрема, в мовному питанні – як одному із ключових маркерів ідентичності. Алла Горська, яка виросла в російськомовному середовищі, свідомо й наполегливо входить в українську мову: вчить її з нуля, захоплюється поезією Василя Стуса, Василя Симоненка, Євгена Плужника, переписує диктанти, ніби вибудовуючи в собі нову внутрішню дисципліну слова. Мова для неї – це не лише засіб спілкування, а простір духовного вибору й самотворення.
Натомість Даша – і тут промовистою є навіть ця зумисна форма імені, Даша, а не Дарина – існує вже в іншому історичному часі, у добу незалежної України. Проте її культурні орієнтири тяжіють до російської літературної традиції: Достоєвський, Цвєтаєва, Бунін стають для неї не просто читанням, а частиною внутрішнього світу. Так у її свідомості формується складна, суперечлива культурна парадигма, в якій український контекст не завжди стає визначальним: «Тебе, Дашо, треба спочатку зґвалтувати, і тоді ти, можливо, почуєш голос Бога. Нестор правий: мене треба убити, щоб я побачила сонце й прокинулася» (с. 172). У цьому фрагменті навмисно загострюється межа між шокуючим висловом і його символічним прочитанням, але саме тут важливо не сплутати художню провокацію з буквальністю. Ця різка, навіть неприйнятна за формою фраза в романі працює як межовий стан свідомості героїні – момент внутрішнього зламу, коли страх, розгубленість і відчуття історичної приреченості раптом трансформуються у болісне, викривлене «прозріння». Йдеться не про виправдання жорстокості, а про радикальну метафору насильницького «пробудження», коли людина ніби змушена пройти через крайній досвід, аби відчути реальність власної позиції.
Саме в такому емоційному надриві до Даші приходить усвідомлення її україноцентричності – не як спокійного інтелектуального вибору, а як внутрішнього потрясіння, що народжується зі страху, розриву й майже екзистенційного тиску. Це усвідомлення не є гармонійним – воно болюче, надламане, вистраждане: «– Дашо, Дашо… Боїться її схопити в обійми, торкнутися губами. Здається йому такою крихкою… Бліда, як цитата з Корану… – Не мовчи, благаю, скажи хоч слово, Дашо. – Я… Мене звати Дарина» (с.243).
І на цьому тлі ще виразніше проступає контраст із постаттю Алли Горської, для якої ідея була не моментом «прозріння», а щоденним вибором і способом життя. Вона не приходить до своєї правди через страх – вона живе нею до кінця. І саме тому її смерть постає не як випадковість, а як трагічна закономірність епохи, в якій за право говорити власним голосом доводилося платити найвищу ціну. Якраз через це зіставлення роман набуває особливої напруги: він не дає прямих оцінок, але змушує відчути, як по-різному може формуватися людина залежно від часу, вибору і внутрішньої готовності бути в мові – не як у декорації, а як у способі існування.
Поміж контрастами двох часових ліній і приватних історій поступово вимальовується покоління, що вже майже набуло сакрального означення – шістдесятники. Це молоді люди зламу 1960-х, які творили модерну українську культуру в межах і водночас усупереч радянській системі координат. У романі їхній культурний жест майже непомітно переходить у жест спротиву: слово, мистецтво, внутрішня свобода поступово стають формою опору, який неминуче набуває політичного виміру. У цьому сенсі шістдесятники в інтерпретації Уляни Глібчук – це не застиглий міф і не ідеалізований портрет, а жива, складна спільнота людей: молодих, пристрасних, подекуди наївних, які болісно вчаться розрізняти фальш навколишнього світу. І саме в цьому процесі прозріння народжується їхня сила – вихід за межі нав’язаних координат до слова, яке вже не підпорядковується системі, а поступово розхитує її зсередини: «Для усіх шістдесятників перші нагінки 1965 року стали великою несподіванкою. І кожен з них сам на сам пережив цей досвід: випробування допитами і СІЗО. Тут уже все залежало від характеру. У когось був сильніший. У когось – слабший» (с.66). У цьому колі Алла Горська постає як постать із сильним внутрішнім стрижнем. Її протест у романі не зводиться до мистецьких акцій – навіть «неправильний» вітраж стає формою спротиву. Вона свідомо порушує встановлені межі, зокрема бере участь у покладанні квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку в ті дні, коли сквери оточені КДБ, перетворюючи сам жест пам’яті на акт виклику системі. Ще радикальнішим проявом її позиції стає участь у відкритті місць масових поховань у Биківні разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком – простір, де правда буквально проривається з-під землі.
Коли ж починаються арешти друзів, зокрема Опанаса Заливахи, Алла Горська не відступає: вона їде до Мордовії, до таборів, аби підтримати його. Так у тексті Уляни Глібчук її постать остаточно формується як моральний центр спротиву – людини, для якої солідарність і правда стають важливішими за страх і безпеку: «Історія з цим листом закінчилися печально. Багато хто зі 139-ти підписників під тиском влади зрікся своїх підписів. У тому числі й Віктор Зарецький. Але не Алла. І не маленька й легка, як ефір, Людмила Семикіна» (с.68).
І саме в цій болісній напрузі між особистим та історичним, між пам’яттю і забуттям, між життям і смертю – роман Уляни Глібчук «Алла Горська. 888 кілометр» знаходить свою внутрішню опору. Це текст, який не завершує розповідь, а продовжує її в читачеві, змушуючи не просто знати, а відчувати. Бо зрештою йдеться не лише про Аллу Горську, не лише про шістдесятників і не лише про героїв різних епох. Йдеться про здатність людини пам’ятати – попри страх, попри втрати, попри час. Роман залишає по собі не крапку, а відкритий простір – як недописаний літопис, у якому кожен читач стає співучасником. І, можливо, саме в цьому його найсильніша правда: історія не закінчується там, де перегорнуто сторінку. Вона триває у нашому спротиві, у нашому виборі, у нашій здатності не відвернутися. І якщо не дати пам’яті зникнути зі свідомості, то десь на її обрії знову постукає до совісті Алла Горська: «обвітрена, позолочена сонцем, із вінком золотої цибулі на шиї – немов сама Деметра» (63 с.)
Ірина Фотуйма,
Збруч
