Він закохався, коли побачив, як вона літає. Любив дивитися на її неслухняні світлі пасма, з якими завжди ніби грався вітер, миле личко й великі очі. Обожнював слухати дзвінкий голос під час вечірніх розмов, а потім спостерігати, як вона літає над ліжком і всміхається.
Назар зустрів її вперше, коли брат замкнув його у великій кімнаті на третьому поверсі. Лякливий семирічний хлопчик, що завжди оминав ті двері в будинку, випадково опинився за ними. Він готовий був розчинитися в повітрі, перетворитися на мураху, щоби пролізти крізь щілину або ж стати пацюком, щоби прогризти прохід під стіною. Назарові дуже хотілося, щоб хтось його обійняв і вивів із кімнати. Та коли очі розплющилися, хлопчик побачив лише свою маленьку долоню, притиснуту до дверей. Він відчув холод, а щоками покотилися сльози.
– Випустіть мене! – здушено заскиглив хлопчик.
Та йому відповіло лише відлуння власного голосу.
Назар не хотів озиратися, бо боявся, що очі вловлять щось жахливе. Тому й далі стояв обличчям до дверей, міцно притискаючись до них тільцем із підсвідомою надією, що воно зможе просочитися крізь зацвілу деревину.
Несподівано ззаду хтось його обійняв. Він уловив легкий запах дощової свіжості й чогось незвичного, але вкрай знайомого. Схлипуючи, хлопчина обережно повернув голову.
– Ой! – вигукнув він.
Назар побачив маленьку дівчинку з білявим волоссям до колін, із милим личком, що випромінювало легку зацікавленість. Його вразили великі блискучо-срібні очі, обрамлені світлими віями, що гармоніювали з білою легкою сукенкою.
– Ти гарна, – мовив Назар, трохи заспокоївшись.
Уже кімната не була такою страшною, коли поряд опинився хтось на диво рідний, хоч і незнайомий.
– Ти теж. Твоє волосся схоже на вогонь.
– Мені воно не подобається, – буркнув Назар. – Хто ти?
– Не знаю, – відповіла дівчинка.
– Що не знаєш?
– Хто я.
– У тебе немає імені?
Незнайомка знизала плечима.
– Тоді… – Назар задумався. – Ти будеш… Ніка. Мені подобається це ім’я. А я Назар.
Помовчавши кілька секунд, дівчинка мовила:
– Приємно познайомитися, Назаре. Мені подобаються ці імена. Назар і Ніка будуть найкращими друзями.
Вуста хлопчика розтяглися в радісній усмішці.
– А… Що ти тут робиш? – спитав він.
Тілом пробігли дрижаки від раптової згадки про кімнату, де вони вже певний час перебували.
– Не знаю, – знову відказала Ніка. – А ти?
– Мене тут Михась замкнув. Мій брат. Ти його знаєш?
Дівчинка заперечно похитала головою.
– Чому ти плакав?
Хлопчик ніяково опустив очі.
– Мені не подобається ця кімната, і я хочу звідси вийти. Дід завжди казав, що мені не можна тут бути.
Ніка й далі пильно дивилася на Назара, а потім запитала:
– Тоді чому тебе тут замкнули?
– Бо Михась дурень! – зненацька вигукнув Назар і гупнув кулаком по дверях.
Дівчинка граційно обійшла Назара і смикнула за ручку. Побачивши, що двері й справді зачинені, Ніка задумалася. Вона оглянула кімнату. Погляд ковзнув робочим столом із заплямованою скатертиною, зеленим м’яким кріслом, шафою, за склом якої зберігалося безліч книжок, переважно дитячих, і зупинився на великому вікні, що просвічувалося крізь старі штори.
– Я можу тобі допомогти вибратися звідси, – мовила Ніка.
Назар аж підскочив.
– Як? – спитав він, вилупивши очі.
Ніка побігла в інший кінець кімнати й розсунула старі штори. Назар нашорошено підійшов до дівчинки.
– Але ж тут високо! – заперечив він.
– Ми полетимо, – відповіла Ніка, рвучко потягнувши за ручку кватирки.
Вікно відчинилося з бридким скрипом, і в обличчя дітей вдарив раптовий подих вітру.
– Ти вмієш літати? – здивовано запитав Назар.
Замість відповіді Ніка здійнялася в повітря. Назар отетеріло дивився на неї, не в змозі вимовити ні слова. Його маленьке серце забилося частіше чи то від несподіванки, чи то від захвату.
«Вона прекрасна», – спалахнуло в свідомості хлопчика.
Ніка всміхнулася, наче прочитала його думки, і почала ширяти кімнатою. Назар спостерігав, відкривши рота, а всередині прокидалося щось тепле, світле і лоскітливе. Водночас його не полишало враження, ніби він уже десь це бачив і щось подібне відчував.
Дівчинка підлетіла до Назара і стиснула його долоню. Діти вибралися на підвіконня. «Не треба боятися впасти, коли мене тримає за руку дівчинка, що вміє літати», – прошепотів собі хлопчик, дивлячись на стежку під домом.
Вони зірвалися з місця й полетіли. Назар відчув казкову легкість і свободу. Кумедно було спостерігати за верхівками дерев, на рівні яких він знаходився.
Від насолоди Назар на секунду заплющив очі…
– Я казав, що це повториться! – звідкись луною докотився розпачливий голос дідуся.
Фоном голосно рюмсав Михась.
– Це все твоя провина! – дорікнув тато. – Якби не ти, він би був здоровою дитиною! І Михась тут ні до чого!
Назар, лежачи на подушці, хотів було розплющити очі, але враз відчув різкий біль у голові.
З коридору долинали крики тата й дідуся.
А на руці була чиясь долоня. Крізь ледь розплющені очі Назар побачив обличчя Ніки.
– Я чекала, коли ти прокинешся, – лагідно мовила вона.
Назар лише дивився на миле обличчя, не знаючи, що запитати насамперед. Із його пам’яті виринали цілком реальні спогади про кімнату і їхній із Нікою політ. Він не міг збагнути, як за мить опинився у своєму ліжку і чому в нього ниє потилиця.
Та не встиг Назар відкрити рота, як у кімнату зайшли стурбовані тато й дідусь. Михась, уесь у шмарклях, лише заглянув до кімнати, після чого зник за дверима.
Не кажи їм про мене, – тихо мовила Ніка, забившись у куток.
– Назаре, як почуваєшся? – вигукнув тато, побачивши сина з розплющеними очима.
– Ми покарали Михася, – сухо сказав дід.
«Дивно, – подумав Назар, глянувши в куток. – Чому вони не питають про неї?»
– Що там? – спитав тато, простеживши за Назаровим поглядом, а потім перезирнувшись із дідусем. – Ти там щось бачиш?
– Нічого, – заперечив хлопчик.
Назар зрозумів, що ніхто не бачить Ніку.
– Ти пам’ятаєш, як вистрибнув у вікно? – насторожено спитав дідусь, підсівши до онука.
Назар округлив очі, а тоді, замислившись, відповів:
– Я пам’ятаю, як хотів вийти з кімнати, бо вона мене дуже лякала. І потім я зустрів…
– Кого? – хором вигукнули тато й дідусь, вирячившись на Назара.
Він зашарівся, не знаючи, що відповісти.
– Нікого, – відрізав він, позіхнувши. – Я не пам’ятаю, як вибрався звідти. І… я дуже хочу спати.
Відтоді Ніка завжди була поруч із Назаром. У школі вона сиділа з ним за партою, допомагаючи з навчанням. А після вони йшли разом додому, весело балакаючи. Назар постійно благав Ніку здійнятися в повітря. Йому ніколи не набридало це видовище. І коли Ніка вкотре літала біля Назара, хлопчик ураз відчув усередині спалах пекучого вогника, більш незвичного й гарячішого за попередні. Назар упіймав дівчинку за руку, і, коли вона стала поряд, боязко поцілував її вуста. Усміхнувшись, Ніка лагідно обійняла хлопчика, як робила щоразу, коли він плакав, хвилювався чи бентежився.
Коли Назарові виповнилося сімнадцять, йому знову довелося побувати в ненависній кімнаті. На велике здивування, хлопця туди покликав дідусь, котрий уже декілька місяців днями просиджував у тій кімнаті й покашлював.
Коли Назар увійшов, дідусь напівлежав у кріслі й дивився в порожнечу. Відчуваючи, як дрижаки побігли тілом, хлопець схопив за руку Ніку, яка стояла позаду.
– Я знаю, що ти її бачиш, – сказав дідусь, тяжко підвівся, і пошкутильгав до старої шафи з книжками.
Назара наче струмом вдарило. Він одразу зрозумів, що дід говорить про Ніку.
– Кого бачу? – із удаваним нерозумінням спитав він.
– Того, кого зараз тримаєш за руку, – хрипко відповів старий, вийнявши якусь книжку і задивившись на неї. – Ти її любиш?
– Т-так… Тобто, – не розумів хлопець, – ти теж її бачиш?
– Ні, – мовив дід. – На жаль. Я, так би мовити, є її батьком.
Дідусь усміхнувся, прокашлявшись, і подав розгорнуту дитячу книжку з ілюстраціями. Назар побачив на сторінках зображення білявої дівчинки, дуже схожої на Ніку, яка літала між деревами.
– Я написав для тебе казку… Історія про дівчинку, що літає. Вона тобі дуже сподобалася, тому я читав її щоночі, – діду було важко стояти й говорити. Він повільно присів на підлогу. – Настільки сподобалася, що ти щоразу хотів нових історій. А я писав і видавав… Щоправда, у єдиному екземплярі. Це мав бути лише твій особистий світ. І, схоже, так і сталося.
Дід хрипко засміявся.
– Діду, – приголомшено почав Назар, але дід його урвав.
– Одного разу я помітив, що ти розмовляєш сам із собою. Тобі було років п’ять. Ми з татом не зважили на це. Коли ти почав казати, ніби бачиш Ніку, ми все списали на дитячу фантазію… Ти постійно грався в цій кімнаті, читаючи ці книжки. Казав, що це у вас із нею улюблене місце, бо тут багато простору, де вона може літати… Ти й сам не раз говорив, що хочеш цього навчитися… Мабуть, тому одного разу вистрибнув із вікна. Це диво, що ти вижив, але ти нічого не пам’ятав. Потім усе повторилося і ти став іншим. Більш радісним, проте й якимось розгубленим. Я підозрював, у чому річ, але тато не захотів вести тебе до лікаря. «Мій син не псих», казав…
Дід важко видихнув, спершись головою на стінку шафи.
– Ти хворий, Назаре, – прохрипів дід. – Але, можливо, це зробило тебе щасливим…
Назар стояв, намагаючись перетравити всю цю інформацію. Зі спини його обійняла Ніка. І в цю ж мить дідусь заплющив очі.
