— Війна змінила кожного. Написав про неї кілька віршів, які вийдуть друком у пресі. А тепер мене запрошують виступати в госпіталі. Хоч маю поважний вік, не відмовився. Ніхто не повинен лишатися осторонь у такий складний для країни час, — каже поет і композитор 84-річний Анатолій КУЛЬЧИЦЬКИЙ із міста Біла Церква на Київщині.
Працював в Ансамблі пісні й танцю Київського військового округу. Товаришував із композитором Платоном Майбородою, поетами Борисом Олійником і Миколою Вінграновським.
— Після школи навчався в технікумі культурно-освітньої роботи. У 20 років мене призвали в армію. Служив на Луганщині. Там був хор. Я почав виступати, а згодом — і керувати ним. До мене ставилися поблажливо. Замість кирзових чобіт носив хромові. Коли солдати питали, чого так, відповідав: «Я ж артист», — розповідає Анатолій Іванович. — Якось у частину приїхав Ансамбль пісні й танцю Київського військового округу. Його керівник, народний артист Віктор Мизников здивувався, що я зумів створити такий колектив. Прослухав мене і наказав перевести до Києва. В рідній частині вмовляли залишитися: «Якщо не поїдеш, за пів року отримаєш звання лейтенанта». Але я відмовився, бо хотів виступати в ансамблі.
У Києві Кульчицький працював у Будинку офіцерів. Згадує, як поніс свої вірші в газету «Молодь України» до Бориса Олійника.
— Він завідував відділом літератури й мистецтва. Був відомий, адже саме тоді вийшла його перша збірка «Б’ють у крицю ковалі». Зайшов у кабінет із баяном. Розповів, що пишу пісні, й попросив послухати. Він відповів: «Розчехляй баян, а я піду покличу товариство». За кілька хвилин зайшло чоловік 15. Борис Олійник говорить: «До нас завітав молодий композитор. Давайте послухаємо, що він може».
Я хвилювався, але почав співати. Виконав із десяток пісень. Потім Борис Ілліч сказав: «Ну, може, вже досить, а то в нас ще робота є. Гарні пісні ти пишеш, але їх треба правити». Мене вразила його добродушність. Згодом у газеті почали друкувати мої вірші.
Після цього Анатолій Кульчицький подружився з Олійником.
— Одного разу він приїхав у гості. Сиділи на кухні й пили каву. Борис Ілліч запитав, коли я одружився. Відповів — у 28 років. На це почув: «А я, дурний, ще студентом. У 22. І навіщо я так поспішав?» Потім дізнався, що дружина Олійника має нестерпний характер. Він розказував: «Навіть у гості нікого покликати не можу, бо вона вижене».
1963 року Анатолій Кульчицький переїхав до Білої Церкви на Київщині. Працював хормейстером у Білоцерківському аграрному інституті.
— Якось ми готували виставу «Назар Стодоля». Запросили делегацію зі Спілки письменників. Приїхали Михайло Стельмах, Борис Олійник і композитор Платон Майборода. Після виступу влаштували застілля. Жінки розносили каву, я наливав у напій коньяк. Коли дійшла черга до Майбороди, він сказав: «Не лийте в каву. Краще так — пів склянки коньяку». І підсунув гранчак. Його дружина Тетяна Іванівна не спускала з нього погляду. Весь час повторювала: «Платоша, не кажи лишнього, а то уб’ю».
1994-го в Білій Церкві проводили вечір пам’яті Олександра Довженка, — продовжує Анатолій Іванович. — Запросили Миколу Вінграновського, який особисто його знав. Запропонував поселитися не в готелі, а у мене вдома. Він погодився: «Якби ви знали, як мені вже ці готелі набридли». Стіл накрив мій син Олег, бо дружини вдома не було. Микола Степанович подарував йому пачку дорогих американських цигарок. Коли їхав до Києва, то сказав: «Я хотів би з вами виїхати на річку. Поставимо намет, наваримо юшки».
За якийсь час пізно ввечері задзвонив телефон. Слухавку взяла дружина. З нею говорив Вінграновський. Попросив, аби відпустила мене з ним у 10-денний похід. Поїхали в Яблунівку недалеко від Білої Церкви. Поставили намет на березі річки. Вдень рибалили, а ввечері розмовляли біля багаття.
У Миколи Степановича була шкідлива звичка — багато випивав. Якось лягли спати, як Вінграновський почав мене гукати. Вирішив не озиватися. Але той не зупинявся: «Чому ви такий вредний? Я ж знаю, що не спите». Попросив, щоб налив йому 100 грамів. Казав: «Я сам не можу. Бо на зйомках фільму коняка відкусила мені вказівного пальця».
Інколи я ходив у сільський магазин скупитися. Якось повертаюся і бачу, що на березі з Вінграновським сидять місцеві 10–12-річні хлопці. Їдять цукерки і курять американські цигарки. Почав говорити йому: «Що ж про нас люди подумають, як дізнаються, що ви з дітьми курите?» Він протяжно відповів: «Але ж ці хлопці запам’ятають, що курили із самим Вінграновським».
Автор: Вікторія ВІТРЯК
gazeta.ua
Прокоментуєте?
