Блуд ходить попід острішки,
Ні кіньми, ані пішки
Не забредеш туди…
Богдан Лепкий
Така щімка, впізнавана лепківська ностальгія: Гадко, куди ти, куди?.. – болісна жага (algia) повернення (nostos) туди, до своєї малої, але такої рідної Ітаки – дитинства, куди вже не повернутись: Вітер загладив сліди… / Блуд ходить попід острішки, / Ні кіньми, ані пішки / Не забредеш туди… Не повернутись. Бо ця «Ітака» – не лише просторова, а й часова далина: Де бігав дрібними ногами, / Колись, ще давніми літами, / От, краще в хаті сиди!..
Та ба!.. Хіба зупинити гадку, наказати їй щось?.. Немає на неї замкі́в, нема загород: у серці вона зароджується, серце ж – непослушне, відкрите для спогадів: Легко сказати! Манить / Хоч на хвилинку, на мить / Як не на яві, то в сні / Перелетіти в давні / Літа минулі. З усіми, / Близькими серцю, своїми / Відсвяткувати Різдво. / Кутя, ялинка, звізда, / І житній сніп, і коляда, / І все, і все так, як було!..
«Все пливе, й ніщо не залишається таким, як було» – хто б сумнівавсь у тім?.. Але є щось таке, що залишається. Це – пам’ять. Пам’ять не розуму, а серця: Серцем тямлю лиш дитинство, усе інше – не моє (думку Сенеки підхоплює Бунін). «Інше» – тобто набуте: почуте, прочитане («Усе, гарно кимось сказане, стає моїм» – Сенека). «Не моє» – як «не моя» пожива для тіла, яка, спожита, все ж стає моєю.
Є такий (вже вкотре про нього) нечасто вживаний, але особливої ваги літературознавчий термін – evocativeness (від лат. evocare – викликувати). Дивимося на щось (чи щось чуємо), і те «щось» – викликує з нашого серця те, що належить лише йому; те, що було в ньому, неусвідомлюване, може, від самого народження – або й до народження, у глибинах генетичного…
Чую (сягав ще в темноті рукою) шелест у шелесткий папір загорнених дарунків від святого Миколая. Найцінніше, найчарівніше в тих дарунках – сама таїна дарування: казкові, уявні видива; те, що по-справжньому є моїм (явний «св. Миколай» – однаковий для всіх, видимий)… Бачу (це вже Святвечір) – манюсінький біленький дзвіночок на прикрашеній ялинці (в нас казали «деревце»); а його звук – хіба що уявляю: той крихітний дзвіночок, лиш торкнутись його, зблискував ще крихітнішими цяточками-блискітками; от і здавалося, що в тих іскринках, відблисках запалених свічечок – голос дзвіночка.
*
Якимось чудом уціліла – на жаль, лише частково – ледь не століття тому видана моя дитяча книжечка про зимові забави, а в ній – ось ця чорно-біла завірюха (заметіль, віхола, хурделиця, метелиця, хуртовина, юга́, ху́га, навіть фуга – випадковий збіг із лат. fuga – втеча, перебіг); низку синонімів можна б тягти й далі: вдивляємося, вслухаємось у те диво й хочемо якось точніше його окреслити (вже, до речі, й того дива, тих «спектаклів», що розгортає перед нами зима, – обмаль).
Але й «диво» – не те слово, не точне. Диво – це веселка, що грає кольорами: стоїмо, задивлені, дивимось, дивуємось; тут – тільки око. А в чорно-білу хурделю – йдемо, пробиваємось і прислухаємося до білих її за-воїв… Так у Гесіода (зо три тисячоліття тому) в одному з рядків із «Робіт і днів»: темні, ледь не до землі прихилені постаті з костурами в руках змагаються, схожі до якихось дивних істот, із зустрічним сніговим вітром… У нашого Кобзаря – літери: похилі, темні по білому папері, постають в уяві того, хто пише, думами-дітьми, що петербурзькими снігами йдуть в Україну…
Хтозна, можливо, через тисячоліття передаються не тільки думки, образи, а й тонша матерія – настрої. Можливо, те чорно-біле, ті завивання хурделиці, сніжні за-вої налаштовують людей на якийсь один душевний лад, як вертикаль вогню, горизонталь ріки?..
А втім, той «камертон» чорно-білого, мабуть, не для всіх. Можливо, налаштовуються на нього здебільшого ті, хто прийшов на світ із початком зими, коли сніги – по стріхи селянських хат; коли небо – ще нічне, коли зима пише білим по темному, як пишемо чи рисуємо на чорній таблиці чи картоні – крейдою, кредкою…
«Кольори́ темна ні́ч забира́є», – зауважив Вергілій. Не лише ніч, а й час. Розглядаю кольорову світлину, подивляю мистецтво фотографа (світлописця), а в простір тієї світлини не входжу, я просто в ньому: вона для мене – теперішнє (втім, хіба кольорова світлина – з далекого минулого?). Гляну на чорно-білу – і йду, заворожений тими двома безколірними кольорами, у глибину світлини, в минуле, – йду…
Так дивлюсь і на той рисунок. На хату, що світить одним віконцем (Різдво, хай у містах живемо, – таки в хаті; у 20–30 роки минулого століття був такий, теплий самою назвою, відкритий до світу журнал – «Нова хата»). Приглядаюсь до ще одної темної постаті, що бреде білими кучугурами до хатнього затишку, під острішок, якого ось-ось сягнуть снігові насипи…
Йду за тим, що з палицею, чоловіком, кого ледь не підхоплює з собою хурделиця, ступаю у його сліди, пробиваюсь до того, що було моїм, не набутим, – іду заметами снігу, заметами часу. Та лише до якоїсь межі. Гублюсь у сніговію. Вже й того чоловіка не бачу – розтанув у білій заметілі… Йду, а зупиняють мене, мовби хтось до вуха нашіптував їх, ті слова, що вже не від серця – від розуму: «Гадко, куди ти, куди?..»
А далі – вже й свою гадку задурюю «білими» рядками, в яких «моє» й «не моє» (лепківська ностальгія, чорно-біла графіка багатої снігами й морозами зими, родинне село, коляда, дитинство, яке все ж, бо дитинство, – тяглося до радості, до ранкового сонця…) – все зливається у ледве вловне відлуння чогось казкового, давно минулого, втраченого:
Закурило, закрутило, замело –
Мете біле, мете білим помело.
Біле знизу, біле зверху, зусібіч,
Не вгадати, чи то день, чи біла ніч.
Мете білим по хатах, по городах
Помело те, що у зимоньки в руках.
Не висовуйсь у те біле за поріг –
Забілієш, підеш, білий весь, у сніг.
А можливо, то в зими й не помело?
Може, гусяче білесеньке перо?..
Білих віршів уже, зимонько, не снуй –
Нам уранці трохи сонця заримуй.
