Андрій Содомора. Дружба

0
307

Хай знає тиран собі на біду,

Що друга я зроду не підведу,

Нехай довершить свою пімсту,

Та ціну складе побратимству.

Ці рядки – з поезії Фрідріха Шіллера «Зарука» (die Bürgschaft) у перекладі Миколи Лукаша, де тема дружби, яку започаткував Гомер (дружба Ахілла й Патрокла), прозвучала чи не найяскравіше. Притаманна Лукашеві поривність почуттів, відчутна в перепадах ритму збудженість, висока напруга розповіді, соковита лексика – все це знімає часову відстань, актуалізує драматичний епізод із життя двох приятелів, філософів-стоїків Дамона і Фінтія, за часів відомого своєю жорстокістю сицилійського тирана Діоніса (406–367 до н. е.) У зачині цієї поезії – запитання і відповідь, зіткнення добра зі злом: «До Діоніса у тронний зал / Пробрався Дамон-царевбивця, / Та варта схопила сміливця. / «Навіщо ти взяв з собою кинджал?» / Спитав його цар, тамуючи шал. / «Тирана хотів ним скарать я!» / «За це тобі буде розп’яття». / «Ні смерть, ні тортури мені не страшні, / Пощади не буду благати, / Прошу лиш відстрочення страти. / Пусти додому мене на три дні: / Сестру треба видати заміж мені; / Я друга лишаю в заруку: / Втечу я, то прийме він муку»…

На передовій спротиву новітнім тиранам, силою і гостротою свого слова, був Микола Лукаш: адресована молодіжній аудиторії збірка «Співець», де й прозвучала «Зарука», побачила світ у київському видавництві «Веселка» 1972 року. Кожна вміщена у цій знаменитій збірці поезія була прямим викликом тоталітарній системі: минуле стало голосом сучасності, гучним словом тих, хто не корився нелюдському режиму.

Серед тих голосів – упізнаваний своїм життєствердним fortissimo голос Миколи Лукаша: «Нічого, нічого, / Діждем ладу нового, / Торжествуватиме весь світ / Братерства перемогу!» (із Роберта Бернса)… Та в бій ішов не тільки голос, не тільки «слова, які повчають», закликають, а й «приклади, які поривають» (Verba docent exempla trahunt): «В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора ДЗЮБИ Івана Михайловича на певне офіційно у нас не існуюче питання […] прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного ДЗЮБИ І. М. визначене йому судом покарання» – з листа, що його адресував Микола Лукаш Голові Президії Верховної ради УРСР, Голові Верховного суду УРСР, Прокуророві УРСР.

Але повернімось до «Заруки». Вражений дивовижною чистотою і силою дружби (Дамон, долаючи всі перешкоди, встиг прибути в Сіракузи), тиран Діоніс таки склав ціну побратимству – добро взяло гору над злом: «Бувають такі на світі дива! – / Він каже до них, злагіднілий, – / Ви серце моє зворуши́ли. / Так, дружба і вірність – не просто слова, / А правда велика, довіку жива! / Дозвольте, о вірні друзі, / Хай буду я третій в союзі»…

«Ви серце моє зворуши́ли…» Та щоб серце зворушилося, треба, щоб воно було. Добре ж мовив Сковорода: «Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця» (втім, іще страшніше, ще страшніше – коли те серце є, але нечисте, чорне – кубло зла, несумісного з мудрістю). Тому й не зворушилися тодішні можновладці: Миколу Лукаша виключили зі Спілки письменників, заборонили друкуватися, чим і позбавили його засобів до існування. Так само вчинили й із раніше репресованим Григорієм Кочуром…

Отож Ахілл і Патрокл – перша пара друзів; далі, від міфічних і до реальних постатей, – Орест і Пілад, Низ і Евріал, Тесей і Пірітой, Кастор і Полідевк, Тідей і Полінік, Сціпіон і Лелій, Дамон і Фінтій… Зворушливим відлунням, через віки, озвались ці ж таки троянські герої, Низ і Евріал, в «Енеїді» Івана Котляревського вже як «наші смільчаки, козарлюги», для яких вірність бойовому побратимству була найвищою чеснотою: «Де общеє добро в упадку, / Забудь отця, забудь і матку, / Лети повинность ісправлять». Полягли вони обидва, героїчно справивши свою повинність, «Зробивши славнії услуги / На вічність пам’яти своєй». Полягли разом, бо не мислили свого життя один без одного.

«Друг» – другийінший, у кому одне «я» (ego) знайшло душевну подібність в іншому «я», при-йняло його, про-йнялося бажанням спри-яти йому, при-ятелеві, полюбило його (лат. amicus, грецphilos – від дієслова «любити»). От і змагаються ті два «я» у своїй взаємній любові й вірності (взаємній, бо кожен відчуває в собі половину душі свого друга, один для одного – «другий я», alter ego) у вдосконаленні чесноти. Змагаються – коли настає хвилина випробування, «момент істини».

Гарно про це – Овідій в одному зі своїх «Понтійських листів» (ІІІ, 2). Мова про Ореста й Пілада, які прибули в Тавріду (Крим), де, за давнім звичаєм, кожного захожого приносили в жертву богині Артеміді. Так ось один із прибульців, за рішенням жриці, мав повернутись у свій край, інший – стати тією жертвою. От і почалося «змагання» між побратимами: «Вмерти готовий, квапить Пілад – Ореста в дорогу, / Той – анізащо. І цей – теж піти в жертву готов. / Тільки у цьому згоди дійти побратими не можуть, / В іншому – без суперек завжди були заодно». Тут і сходить на пам’ять вислів Ціцерона: «Це ж саме хотіти і цього ж самого не хотіти – ось це і є справжня дружба»…

Тому-то дружба, на відміну від ірраціональної любові, не може бути з першого погляду (чи «пострілу Ерота»); дружба вимагає тривалого пізнання, проникнення у внутрішній світ іншої людини. З цих же причин, на відміну від любові, дружба не може бути без взаємності. Любов, так античні вважали, пригасає на віддалі («Любити – це бачити»; «Далі від ока – далі від серця»), у дружби, якщо вона справжня, – глибші, триваліші почуття, підґрунтям яких – спільні погляди, вподобання.

А втім, згадаймо й Екзюпері: «Любити – не значить дивитись одне на одного, а разом – в одному напрямі». А ще ж – є «очі душі»; через часи й відстані вони вдивляються в те, за чим тужить серце… Отож, якщо кажемо: «Скільки голів, стільки думок», то можемо – й так: «Скільки сердець, стільки й любовей різних». Діапазон почуттів – діапазон душі: від платонічної – й до тієї любові (радше пристрасті), яка засліплює: «Краса блискуча – дія; сліпуча – результат дії».

Щойно мова про дружбу, про «очі душі» – згадуємо цього ж Овідія, вигнанця, його найвідомішу, добуту з гіркого особистого досвіду сентенцію: «Поки щасливо живеш – чимало матимеш друзів, / Хмарні ж настануть часи – лишишся на самоті». Й таке ж, іще з давніших часів, зітхання грецького елегіка, теж вигнанця, Теогніда: «Друга в вигнанця нема, ані відданого побратима – / Це його більше гнітить, аніж вигнання саме»… Втім, тут не місце перелічувати ні роздумів про дружбу (серед них – трактат Ціцерона «Лелій про дружбу»; другий з «Листів» Сенеки), ані пов’язаних з цією темою сентенцій – їх надто багато.

«Глузду б рішивсь я хіба, якби друга цінив не найвище!» Таким окликом прохопився Горацій, маючи на увазі Мецената, а також Вергілія, якого називає «половиною своєї душі» (такої ж думки й Сковорода: «Немає нічого ціннішого, аніж людська душа і друг»)… «Ніщо не є зусібіч щасливим» – цей же Горацій. Міра ж того ущербного людського щастя була б іще меншою, коли б йому бракувало найціннішого – дружби…

З далекого дитинства пригадую фразу, яку любив наспівувати мій вуйко Іван Дурбак (ледь не підлітком переходив Збруч у складі Галицької армії): «Щасливий, хто має на земнім падолі / Вірного друга, що йому сприяє». Такого друга часто називаємо братом: «Сядем собі, брате мой, сядем до бесіди» – знову наш мандрівний філософ, що будував своє щастя, переймаючи дух епікурейських бесід… Чую, мовби тепер ось, голос письменника Романа Дідули: «Дякую, брате…» (після телефонної розмови або відвідин)… Чую і голос мого батька, священника, що напучував молодят, які ступали на рушничок, – давнім, стислим, але таким вагомим: «Друг друга тяготи носіте»… Але це вже інша, якої ми щойно торкнулися, не менше розлога тема любові – почуття, що злучає (або розлучає) закоханих.

Достатньо зіставити епітети, якими античні поети наділяли дружбу й любов, – і бачитимемо чітку грань, якою межували вони ті поняття одне від одного. 

Триваладавняміцнавірнащирачистабезкорисливасвята (безкорислива – особливо акцентований епітет) – це, зрозуміло, про дружбу. А ось – про любов: неспокійналякливасторожкашаленасліпапалкажорстоказрадливаграйливавразлива… (усіх тих «характеристик» у подібній тональності – сорок)… «Любити й ума не губити – ледве чи дано й богам» – цей афоризм Публілія Сіра може бути підсумком античного бачення любові.

А втім, саме звідти, з «золотої легенди античності» (Овідієві «Метаморфози»), – зворушлива розповідь про Філемона й Бавкіду, нерозлучне подружжя, яке все життя проживало в погідній взаємній любові. Вдячні за їхню гостинність Зевс і Гермес (видали себе за мандрівників) подарували їм довголіття і виконали їхнє прохання померти в один день: після смерті Філемон став дубом, а Бавкіда – липою…

Хтозна, чи й до нас не перемандрувала ця світла легенда… На просторій галявині, що при дорозі на Жовкву неподалік села Любеля (та й не тільки там), – розкішний дуб, а неподалік нього така ж розлога липа… Темно-зеленими кронами різьбляться вони на тлі спекотного неба, запрошують подорожнього в свою гостинну тінь… Здається, й вони бережуть пам’ять про тихе щастя того подружжя… Можливо, по-своєму, шелестом листя, перемовляються між собою – казку шепочуть

Але повернімося ще раз до знаменитих, усталених іще в давнину пар друзів. Цей ряд, гортаючи сторінки нової історії, можна було б вести далі: Еразм Роттердамський і Томас Мор, Григорій Сковорода і Михайло Ковалинський… А від них, відомих і маловідомих, – сягати й наших часів: Микола Лукаш і Григорій Кочур… Різні за вдачею і перекладацькими засадами, але такі подібні в найглибшому, найважливішому – в боротьбі зі злом, у любові до рідного слова, яке живить душу, єднає людей, дає їм силу й снагу «в бою сильніше стояти»…

А далі в тому ряді (велике – виразніше постане з відстані) – передусім ті, чию дружбу на лінії вогню вогонь випробовує і гартує; ті, хто, можливо, й не читавши «Заруки», повторює вписані там слова: «Хай знає тиран собі на біду, / Що друга я зроду не підведу!..» Тиран, який не відає, що таке зворушення…

zbruc.eu

Прокоментуєте?

ЗАЛИШИТИ ВІДПОВІДЬ

Прокоментуйте!
Напишіть Ваше ім'я